Сутність природно-ресурсного потенціалу

У  результаті  порівняно  повільних  темпів  падіння  виробництва продукції видобувних галузей її частка у загальній структурі  промисловості  зросла  більш,  ніж  у 2 рази (з 21,2 %  у 1990 році до 42,6 % у 2007 році). 

Частка чорної металургії збільшилася в 2007 році порівняно з 1990 роком у 2,5 раза, паливної промисловості – у 1,8,  кольорової металургії – у 2,3 раза тощо. Основним чинником  зростання  стали перехід на  світові ціни на мінеральну  сировину,  збереження  ринків  руд  та  деяких  інших видів корисних копалин. Економіка, деформована в бік важких галузей виробництва, потребує в 4-5 разів більше матеріальних, капітальних, енергетичних, мінеральних та інших ресурсів порівняно з економікою країн із збалансованою структурою промисловості, в яких значну частку становлять легка промисловість, сфера послуг та наукоємні  сучасні  виробництва. Надмірного  використання  природних ресурсів не може витримати економіка будь-якої країни, особливо за відсутності ринкових механізмів саморегуляції [6].

Виснаження надр і формування структури промисловості, переобтяженої  важкими  галузями,  супроводжується  накопиченням  значних  негативних  екологічних  наслідків  довготривалого характеру.  Це  зумовлено  тим, що  економія  на  екологічних витратах на перших етапах освоєння родовищ дає великий прибуток. Але витрати на ліквідацію наслідків надзвичайних екологічних  ситуацій  і  катастроф можуть  перевищити  загальний  прибуток  від  продажу  мінеральної  сировини.  Складний  екологічнийстан гірничодобувних регіонів реально стримує економічне зростання держави. Прикладом може бути досвід закриття неприбуткових шахт на Донбасі. З’ясувалося, що доцільніше  їх не закривати, оскільки на ліквідацію наслідків такого закриття потрібні ще більші  кошти, ніж  на  покриття результатів  збиткової експлуатації [7].

Як  уже  зазначалось, Україна  є досить ресурсозалежною державою (особливо від вуглеводневих ресурсів) і щораз більше стикається  з  проблемами  ефективного  ресурсозабезпечення, насамперед виробничого сектора економіки. Донедавна проблеми  енергоємності  виробництва  не  були  настільки  гострими,  як сьогодні.  Держава  імпортувала  енергоресурси  із  сусідніх  країн СНД за цінами, нижчими, ніж на світовому ринку.

Енергозалежність – це фактор,  який Україна  повинна мінімізувати  насамперед. Причому,  головною проблемою є не дефіцит енергоресурсів, а висока енергоємність виробництва. Тому необхідно проводити серйозні реформи у сфері енергозбереження, щоб досягти європейських  стандартів. Спираючись  на  результати  реалізації вітчизняної політики в галузі енергозбереження, які показують  її низьку ефективність, можна сформулювати наступні основні недоліки розробки  та впровадження: відсутність централізованого підходу до розробки, періодичної корекції політики енергозбереження  та  контролю  за  її  впровадженням;  відсутність  системної ув’язки з іншими напрямками державного регулювання вітчизняної  соціально-економічної  та екологічної  системи;  слабке  інституціональне  підґрунтя;  недостатня  структурованість  політики енергозбереження; обмежений  інструментарій реалізації  та оцінювання  ефективності  політики  й  законодавчих  механізмів  її здійснення.

Зважаючи  на  зміст  і  специфіку  зазначених  системних  проблем щодо збереження та ощадливого використання енергоресурсів, доцільно виділити  такі основні аспекти політики енергозбереження:  макроекономічний,  організаційний  та  інвестиційний.  Розглянемо  їх  детальніше  для  з’ясування  найбільш  актуальних проблем економії енергоресурсів.

Дослідження макроекономічного  аспекту  дає  змогу  виділити  проблеми  на  макроекономічному  рівні,  розв’язання  яких стане ключем до оптимізації не тільки енергозбереження, а й інших напрямів державного регулювання: структурної, технологічної, приватизаційної, фіскальної, соціальної та екологічної політики.  Аналіз  проблем  використання  та  заощадження  енергоресурсів у контексті поточної макроекономічної кон’юнктури дозволяє визначити кілька головних причин високої енергозатратності вітчизняної економіки:y структурні диспропорції  економіки (значна  питома  вага енергоємних виробництв). Для зростання ефективності використання енергоресурсів важливою є підтримка реформ, що удосконалюють  галузеву  та інституціональну  структуру  й  опосередковано стимулюють енергозбереження; y технологічна  відсталість і значна фізична та моральна зношеність основних фондів енергозатратних галузей – промисловості,  транспорту,  житлово-комунального  господарства.  За цих умов не обхідне сприяння процесам реформування власності, де вони доцільні на даному етапі, а також реформування аграрного сектора; y відносно дешеві енергоресурси (до початку 2006 р.). До недавнього  часу  українські  підприємства  демонстрували  певну нечутливість до цінових сигналів енергетичних ринків. З початку 2006 р.  ситуація  кардинально змінилася,  передусім  внаслідок різкого підвищення цін на  імпортний природний  газ  та відповідного їх зростання для внутрішніх промислових споживачів.

В організаційному забезпеченні проведення політики збереження енергоресурсів головну роль відіграють такі елементи: забезпечення  ефективного програмного оформлення та  комплексного  узгодження  заходів  енергозбереження.  Практично  всі  індустріально  розвинуті держави мають і послідовно впроваджують  програми  енергозбереження  на  національному, регіональному та  галузевому рівнях. В Україні на макрорівні діє Комплексна  державна  програма  енергозбереження,  схвалена постановою  Кабінету Міністрів України  у  лютому 1997 р.,  яка  здержавного бюджету не фінансується. Останній перегляд  її положень  та  уточнення  параметрів мали місце ще  у 2000 році.  З того  часу  відбулися  істотні  зрушення  в  структурі  виробництва, динаміці економічного розвитку країни, що потребує відповідного  коригування  програми,  перегляду  законодавчих  та фінансових механізмів її реалізації;

• визначення  потенціалу  енергозбереження.  Проблема адекватної  оцінки  вітчизняного  потенціалу  енергозбереження  є очевидною;
• використання досвіду інших країн, насамперед перехідного  типу (їх  об’єднує  з Україною  подібність  трансформаційних процесів та інституціональних умов розвитку);
• аналітично-інформаційний супровід виконання програмних  завдань.  Дієвим  інструментом  для  його  забезпечення  є впровадження системи моніторингу та аналізу стану енергозбереження.

Щодо інвестиційного аспекту, то масштабне впровадження інвестиційно-інноваційних проектів має істотний обмежувальний  чинник – відсутність достатніх  фінансових джерел залучення коштів [8].

З  урахуванням причин високої енерговитратності  української  економіки та перспективних напрямів  її зниження, а також світового досвіду щодо успішної реалізації політики підвищення енергоефективності виробництва, можна назвати основні напрями  політики енергозбереження, орієнтовані  на  вітчизняних  споживачів паливно-енергетичних ресурсів:

• сприяння  структурним  реформам  у  сфері  приватизації та роздержавлення в енергетичних  галузях національної економіки;
• упровадження  нових  технологій  галузевого  виробництва,  які мають  низький  рівень  енерговитрат  та  екологічно  прийнятні;
• застосування  адміністративних  і законодавчих  важелів для скорочення  енерговитратності виробництва:  обов’язкової енергетичної  паспортизації підприємств;  регламентування та нормування витрат палива, встановлення та періодичного перегляду стандартів енергоспоживання  і технологічно припустимих витрат  
  
• енергії; запровадження регулярної практики енергоаудиту галузевих виробництв та реалізації відповідних програм енергозаощаджуючих заходів [9].

Останніми  роками  розвиток  економіки  України  позначений  ускладненням  взаємодії  з  традиційними  зовнішньоторговельними  партнерами  на  ринках  паливно-енергетичних  ресурсів. Виникнення проблем – не суто локальне явище, а, скоріше, свідчення  чергового  витка  ресурсної  кризи,  яка має  стійку  тенденцію до поглиблення у межах світового господарства, особливо починаючи з другої половини XX ст.

Незважаючи на достатньо високий рівень забезпеченості національної  економіки  власними  виробничими  ресурсами,  їх використання не призвело до стабільного економічного зростання. Причиною стало порушення пропорцій обміну продовольчих ресурсів, конструкційних матеріалів  і продукції  їхньої неглибокої переробки  на  зовнішньому  та  імпортних  паливно-енергетичних ресурсів на внутрішньому ринку.

Внаслідок цього виник  ціновий диспаритет між експортом та імпортом, насамперед між зростаючими цінами на імпортовані енергоносії та спадаючими – на чорні метали. Використані  заходи  впливу  для  відновлення  відтворювальних процесів не змінили модель ресурсокористування у національній  економіці.  Найчастіше  мається  на  увазі  лише  один аспект збільшення результативності функціонування вітчизняної моделі ресурсокористування – посилення її впливу на економічне  зростання України. Досягти цієї мети пропонують через економію  паливно-енергетичних  ресурсів  і  стимулювання  з  боку держави  збільшення  обсягів  освоєння  капітальних  інвестицій, направлених  на  впровадження  енергозберігаючих  технологій.

Прихильники такого підходу  вдаються до наступних аргументів. Період економічного  зростання 2000-2004 рр. характеризувався збільшенням  індексу   

інвестицій  в основний  капітал  з 25,2 % до 55,7 %  порівняно з 1990 р.  Інвестиційна  активність  підприємців мотивувалася можливістю отримувати додаткові прибутки шляхом  збільшення  обсягів  виробництва  та  переробки  первинних речовинно-енергетичних ресурсів. Починаючи з 2006 р., а особливо в період фінансової кризи 2008-2009 рр., мотиви принципово  змінилися: пріоритетною  стала необхідність ощадливо використовувати  дедалі  дорожчі  паливно-енергетичні  ресурси, щоб зменшити  їхню  питому  вагу  у  структурі  виробничих  витрат. Це підвищить  рівень  прибутковості  підприємницької діяльності,  послужить імпульсом до прискореного зростання економіки.

Зменшення  обсягів  використання  паливно-енергетичних ресурсів є потужним засобом впливу на рівень ресурсозабезпечення  національної  економіки,  стабільність  її  функціонування. Але такий підхід не передбачає поглиблену переробку конструкційних  матеріалів  і  продовольчих  ресурсів зменшення  обсягів експорту сировини й напівфабрикатів. Досягти змін можна лише

значно збільшивши частку обміну вітчизняних товарів і послуг на зовнішньому ринку за рахунок поліпшення  їхніх якісних характеристик або випуску принципово нових видів. Це створить реальні  економічні  умови  для  відновлення  прибутковості  експортних операцій,  можливостей  підприємств  і  населення  отримувати енергоресурси  та  продукти  їхньої  переробки  на  внутрішньому ринку  за  цінами,  відповідними  кон’юнктурі,  яка  складається  на міжнародних  ринках. Розпочати  доцільно  із  здійснення  системних  інституційних  перетворень  на  внутрішньому  ринку,  здатних скоординувати  поведінку  основних  його  суб’єктів – домогосподарств,  підприємств  і  держави, – щодо  поглибленої  переробки наявних  первинних  речовинно-енергетичних  ресурсів. Перетворення за своїм змістом мають бути спрямовані на встановлення більш  справедливого  принципу  отримання  підприємницької  винагороди за поглиблену переробку ресурсів, недопущення дефіциту кваліфікованої робочої сили в умовах підвищення її вартості і технологічного оновлення виробництва [10].

Україна  має  значний  водноресурсний  потенціал,  який тривалий  час  використовувався  нераціонально, що  було  пов’язано  із уявленнями про відновлюваність  і невичерпність водних ресурсів. Використання води підкорялося інтересам прискореної індустріалізації,  укріплення  обороноздатності  країни  і  задоволення постійно зростаючих потреб національної економіки та на селення. В цілях забезпечення вказаних потреб було здійснено масштабне  водогосподарське  будівництво,  регулювання  стоку більшості великих річок за допомогою водосховищ  і гідротехнічних  споруд,  створений  єдиний  водогосподарський  комплекс.  У той же час при розміщенні продуктивних сил не завжди враховувалась паводконебезпечність територій [11].

Якщо проаналізувати основні тенденції залучення водних ресурсів у господарський оборот за період з 1980 по 2007 роки, необхідно зазначити, що суттєвих зрушень відносно раціоналізації  та  екологізації  водокористування  не  відбулося. Зокрема,  у 2007 році  в порівнянні  з 1980 роком  забір  води  зменшився  на 18 645 млн. м3

.  Це  пов’язано   із  значним  спадом  виробництва,  який був викликаний розвалом  єдиного господарського комплексу, а не впровадженням ефективних форм та способів водоспоживання,  що  забезпечують  економію  свіжої  води.  Негативним фактором  можна  вважати  зростання  у 2007 році  порівняно  з 1980 роком обсягів втрат води при транспортуванні. Вони збільшились на 126 млн. м3 (рис. 1).

Все це відбувається на фоні значного скорочення обсягів використання  води  у  господарському  обороті.  Найбільш  інтенсивно  використання  води  зменшилось  в  першій  половині 90-х років,  коли  галузі  важкої  індустрії  знижували  виробництво продукції.  Зокрема,  у 1996 році  порівняно  з 1980 роком  обсяги використаної  води  у  господарському  комплексі  зменшились  на 11 891 млн. м3

Занепокоєння  викликає  зростання  у 2007 році порівняно  з 2000-2004 роками  обсягів  відведення  забруднених вод. Найвища частка скидів стічних вод має місце  в металургії у зв’язку з тим, що ця галузь не зазнала стагнаційних потрясінь, як інші.

Раціоналізація водокористування є багатоетапним процесом, що  потребує  значної  концентрації фінансів  та  адміністративного ресурсу. Щоб окремі регулюючі заходи не були простим вмонтуванням в національну водну політику, а органічно доповнювали  вже  існуючі,  варто  на  основі  їх  поєднання  сформувати механізми,  які  дозволять  перевести  водне господарство  на принципово  нову  модель  розвитку.  Це  стосується  механізмів фіскального  регулювання,  впровадження  перспективних  форм ведення водогосподарського бізнесу  та  інвестиційного  забезпечення  реалізації  водоохоронних  проектів,  реструктуризації  системи гідротехнічних споруд. Механізми мають посилити дієвість «водного» фактора соціально-економічного піднесення та сприяти  впровадженню  прогресивних форм  водокористування, щоб сприяти економії водних ресурсів та більш ефективному освоєнню водноресурсного потенціалу [12].