Сутність природно-ресурсного потенціалу

Обмін речовиною між суспільством і  природою поділяється на основні  ресурсні цикли й під цикли(14): 

• цикл енергоресурсів і енергії з енергохімічним і гідроенергетичним підциклами;
• цикл металорудних ресурсів і металів з коксохімічним підциклом;цикл неметалевої викопної речовини з групою підциклів — гірничо-хімічних, мінеральних, будівельних матеріалів, особливо цінних і рідких нерудних корисних копалин;
• цикл лісових ресурсів і лісоматеріалів з лісохімічним підциклом;
• цикл ґрунтових і кліматичних ресурсів та сільськогосподарської речовини;
• цикл ресурсів фауни й флори з серією підциклів, що розвиваються на базі біологічних ресурсів вод, ресурсів мисливського господарства та корисних дикоростучих плодів і рослинності.

Діяльність людини додає  до ПРП території якісно нову ознаку: поряд із самоорганізованою вона стає керованою системою, спрямованість  функціонування якої підпорядкована не лише саморегуляції потоків речовини, енергії та інформації, а й економічним  інтересам. Маючи безпосередній  зв'язок із суспільним виробництвом, із задоволенням потреб людей, ПРП території  великою мірою є фактичним  потенціалом усього подальшого прогресу суспільства.

Природно-ресурсний  потенціал — важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до найбільш поширеного трактування під природними ресурсами розуміють тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. Природні умови — це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей. Такий поділ є до певної міри умовним, оскільки окремі компоненти можуть виступати і як ресурси, і як  

умови. До основних характеристик  природно-ресурсного потенціалу відносять:

• географічне положення;
• кліматичні умови;
• особливості рельєфу;
• розміщення ресурсного потенціалу.

1.2. Загальна  характеристика структури ПРП.

Розрізняють компонентну, функціональну, територіальну і організаційну  структури природно-ресурсного потенціалу [1, с. 154—155]. Компонентна структура  характеризує внутрішні та міжвидові  співвідношення природних ресурсів (земельних, водних, лісових тощо); територіальна  характеризує різні форми просторової  дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна характеризує можливості відтворення та ефективної експлуатації природних ресурсів. Функціональна  структура природно-ресурсного потенціалу відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації територій  та певних господарських комплексів.

Природно-ресурсний  потенціал є багатокомпонентним. Виділяють такі його складові:

• мінеральні,
• земельні,
• водні,
• лісові,
• біологічні,
• рекреаційні,
• кліматичні
• космічні ресурси.  
  

За  ознакою вичерпності природних  ресурсів, яку нерідко називають  екологічною класифікацією, вони поділяються  на групи:

• невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру тощо;
• вичерпні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо;
• вичерпні невідновлювані: мінеральна сировина, природні будівельні матеріали.

В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ  на ресурси: виробничого й невиробничого, галузевого й міжгалузевого, промислового й сільськогосподарського, одноцільового  та багатоцільового призначення.

1.3. Кількісна  та якісна оцінка ПРП.

Використання в економічній  системі природних ресурсів вимагає  їх адекватної оцінки. Існує два  основних види оцінки: технологічна (виробнича) та економічна. При технологічній  оцінці виявляється ступінь придатності  ресурсів до того чи іншого виду людської діяльності з урахуванням сучасної або перспективної технології їх використання. Нерідко технологічна оцінка виражається в балах та категоріях. Вона здійснюється, як правило, перед економічною.

Економічна  оцінка природних ресурсів — необхідний етап для забезпечення їх ефективного використання. Визначилися дві групи економічних оцінок:

перша — характеризує економічні результати використання природних  ресурсів; 

друга — економічні наслідки дії на навколишнє природне середовище (переважно це економічні втрати від  забруднення чи порушення природного середовища).

Для економічної оцінки природних  ресурсів застосовують передусім методичні  підходи, засновані на категоріях ренти  та ефективності.

При рентному підході природний  ресурс може оцінюватися двома способами: за відносним ефектом чи прибутком, що дає його використання в народному  господарстві; за додатковими затратами  на компенсацію втрат прибутку при  вилученні певного ресурсу з  природокористування. Розрізняють  витрати на запобігання забрудненню  й витрати на компенсацію збитків. Перші здійснюються задля зменшення  шкідливих викидів (наприклад, будівництво  очисних споруд, нейтралізація викидів  тощо). Другі оцінюються через недотримання національного доходу, додаткові  витрати з соціальних фондів тощо.

Для розміщення галузей народного  господарства велике значення мають  кількісні параметри певного  виду ресурсу. За народногосподарським значенням запаси корисних копалин  поділяють на такі групи: балансові, використання яких економічно вигідне, тобто вони відповідають промисловим  вимогам за якістю сировини і гірничотехнічними  умовами експлуатації; позабалансові, які при наявному рівні технології експлуатувати економічно не вигідно. В геології виділяють такі категорії  запасів корисних копалин:

• А — докладно розвідані та вивчені;
• В і С1 — розвідані менш докладно;
• С2 — оцінені попередньо і приблизно.

Запаси корисних копалин  за категоріями А, В, С1, С2 разом з  прогнозованими запасами становлять геологічні запаси. До власне промислових запасів  відносять вивчені й розвідані  запаси, експлуатація яких за даних  умов забезпечує достатню рентабельність виробництва. 

2. Проблеми та  ефективність використання природно-ресурсного  потенціалу України.

Характер  суспільного  виробництва  значною  мірою  визначається  співвідношенням  потреб і реальних можливостей для їх задоволення. Сьогодні гостро стоїть проблема обмеженості ресурсів. Так, Україна забезпечена власною нафтою всього на 10-15 %, а газом – на 20-25 %. Схожа ситуація і з іншими ресурсами. 

Враховуючи,  що  економічне зростання в Україні залежить від ресурсо- та енергоємних галузей, постає проблема забезпеченості ресурсами,  їх збереження та ефективного використання.

Багаті  природні  ресурси є основою для економічного зростання будь-якої держави. Для  економічного  розвитку  України  особливо  важливими  є  земельні, мінерально-сировинні, паливно-енергетичні та водні ресурси.

На сьогодні стан земель в цілому можна охарактеризувати як незадовільний. Пройшовши фазу  індустріалізації (30-ті роки  минулого  століття),  сільське господарство  залишилося  екстенсивним. Специфіка  землекористування  пов’язана  з  високим рівнем  сільськогосподарського  освоєння  території,  зокрема  її розораністю, що  практично  не має  аналогів  у  світі. Рівень  розораності  всього  земельного фонду  становить до 58 %. Розміри розораної площі досягли меж, не знаних розвинутими країнами. Порівняно  з  іншими  державами  Україна має  надто  високу  розораність  сільськогосподарських  угідь (79 %), що  за  умови низької  врожайності  свідчить  про  неефективність  використання  земельних ресурсів. У деяких областях (Вінницька, Тернопільська, Кіровоградська, Черкаська) рівень розораності угідь сягнув 90 %.

Водночас  значна  частина  орних  земель  розміщена на  схилах різної  крутизни. Землеробство  ведеться  за  різко  від’ємного  балансу гумусу й біогенних елементів.  

Все  більше  ґрунтів  закислюється,  у  них  зменшується вміст рухомого фосфору та обмінного калію. Сучасний технічний стан зрошувальних і осушувальних систем не сприяє раціональному  використанню  землересурсного  потенціалу. Близько 20 % земель міських, приміських та  індустріальних районів перебувають у кризовому стані. Відсутність належного фінансування призвела до практичного припинення робіт з проведення протиерозійних заходів та рекультивації порушених земель [1]. Структура  землекористування  значно  змінилася  через зростання кількості фермерських господарств, розпаювання і подальшу  приватизацію  землі. Однією  з  найважливіших  проблем переходу  до  ринкових  відносин  є  розроблення  деталізованого земельного кадастру на основі бонітування ґрунтів.

Україна має найкращі у  світі чорноземи і ситуацію можна поліпшити за умови реорганізації сільськогосподарського виробництва, інтенсифікації землеробства і необхідних змін структури земельного фонду. Зі стратегічного погляду країна може і повинна мати високорентабельне сільське господарство, що не лише годуватиме населення, а й  забезпечуватиме  значні надходження до державного бюджету від експорту продукції [2]. Серед  природних  ресурсів особливу  роль  відіграють мінерально-сировинні. Інтенсивне використання їхніх родовищ відкриває можливості для науково-технічного прогресу, є швидким і надійним  засобом  забезпечення економічного  зростання. Саме завдяки такому підходу у свій час зміцнювалися економіки США, Франції, Німеччини та  інших  країн  і, відповідно, зростала  їх могутність та політичний вплив. Але саме з мінерально-сировинни- ми  ресурсами,  які  не  поновлюються,  пов’язані  і  найбільші  природно-ресурсні обмеження економічного розвитку держав.

Аналізуючи використання природних ресурсів розвинутими  країнами  в  останні  десятиріччя,  доходимо  до  висновку, що темпи  зростання  є  занадто   

високими,  а  це  зумовлює  потребу безперервного відкриття нових родовищ. Якщо їх не відкривати, розвіданих запасів більшості видів мінеральної сировини вистачить щонайбільше до  середини поточного  століття. Проте  і потенційні  запаси  мінерально-сировинних  ресурсів  обмежені.  За нинішніх темпів використання  їх вистачить лише на кілька поколінь.  Наскільки  рано  вони  вичерпаються,  залежатиме  від  майбутнього стану світової економіки, появи нових сировинних джерел,  їх географічного розміщення, економного використання наявних  запасів  та  повернення  у  виробництво  вторинної  сировини [3].

Україна  перебуває  на  початку  етапу  виснаження  надр. Високий  ступінь  геологічного  вивчення  території,  зменшення якісних  запасів основних видів мінеральної  сировини, незначна ймовірність відкриття нових великих і навіть середніх за запасами родовищ  зумовлює недоцільність  вкладення  коштів  у  пошукові  та  геологорозвідувальні  роботи.  Більш  пріоритетним  стає технологічне переоснащення гірничодобувної  і переробної галузей, де зношеність основних фондів сягає критичного рівня. Водночас в економіці країни мінерально-сировинний комплекс і безпосередньо пов’язана з ним чорна металургія мають велике значення. На економічний розвиток України  за  інтенсивного довготривалого  використання мінерально-сировинних  ресурсів  впливали  такі  головні чинники: поступове виснаження надр; формування  структури  економіки  з  переважанням  важких  галузей  виробництва; поступове накопичення негативних екологічних наслідків.  Виснаження  надр,  як  наслідок  їх  інтенсивного  використання,  відбувається,  оскільки  мінерально-сировинні  ресурси  не поновлювані, а їхні запаси завжди обмежені. Рано чи пізно кращі родовища випрацьовуються, до розробки залучають ті, що залишилися,  гірничо-геологічні умови погіршуються, видобуток мінеральної сировини стає мало- або взагалі неприбутковим [4].

На початку минулого століття відомий економіст Г. Хотеллінг запропонував теорію виснаження, суть якої у тому, що втрати  кори ресурсів  при  їх  консервуванні  з  часом  компенсуються  зростанням  їх  цінності. Експлуатація  родовищ мінеральної сировини тісно пов’язана з політикою щодо  їх виснаження  і, відповідно, вилучення та використання динамічної ренти. Великі гірничодобувні компанії чи держава в цілому визначають стратегію освоєння мінерально-сировинних ресурсів з огляду на власні інтереси.  Закономірності,  встановлені  згаданим  ученим,  дають можливість планувати діяльність у цій сфері в часі.

Під час економічного становлення будь-якої держави насамперед  освоюють  райони,  де  є сировина,  вже розвинена інфраструктура  і великі людські ресурси. Густонаселена Україна, в надрах якої у минулі століття відкрито родовища нафти,  газу, кам’яного  вугілля,  заліза  та  інше,  була  привабливим регіоном для  здійснення  індустріалізації.  За кілька  десятиріч вона  перетворилася  на  сировинний регіон  колишнього Радянського Союзу.  Це  зумовило  невиправдано  великі  розміри  деяких  галузей промисловості (гірничодобувної, переробної, металургійної та інших) і, відповідно, значні деформації в господарському комплексі. Окремі  галузі набули  гіпертрофованого та незбалансованого розвитку. Сучасні структурні характеристики економіки держави показують її сировинну спрямованість. Україна дедалі активніше стає  сировинним  придатком,  спеціалізуючись  на  прискореному розвитку добувних галузей. Крім того, у структурі експорту значна частина не готової, а проміжної продукції і сировини – більш як 30 % [5].