Сукупний спрос та сукупна пропозиція

(S = I). Це дозволило їм  встановити, що на ринку капіталу  вирівнювання попиту та пропозиції  відбувається за рахунок гнучкості  процентної ставки i. Якщо обсяг  заощаджень (пропозиції капіталу) відстає  від обсягу планованих інвестицій (попит на додатковий капітал), відсоткова ставка підвищується, внаслідок чого попит на інвестиції  зменшується, а пропозиція заощаджень  збільшується. У результаті на  ринку капіталу при певній рівноважній процентній ставці встановиться рівновага.

Далі класики вважали, що досягнення рівноваги на ринках праці і капіталу призведе згідно з законом Вальраса до того, що й  на ринку благ також встановиться рівновага. Суть в тому, що, з одного боку, доходи, отримані домашніми господарствами від виробництва, будуть розподілені між ринком благ, де вони набувають споживчі товари і послуги, і ринком капіталу, на якому буде запропонована не споживана ними частина доходу - заощадження. З іншого боку, вироблену продукцію, яка дорівнює сумі всіх факторних доходів домашніх господарств, підприємці продають на ринку благ домашнім господарствам, задовольняючи їх споживчий попит, і собі, задовольняючи свій інвестиційний попит: Y= + I. Прирівнюючи доходи і витрати отримуємо рівність. Якщо обсяг заощаджень дорівнює обсягу інвестицій, то на ринку споживчих товарів і послуг буде досягнуто рівноваги.[1, 120-122]

Умови загальної економічної  рівноваги в реальному секторі  представляє в класичній моделі система трьох рівнянь:

Рівноважне значення зайнятості: Ls(w)=Ld(w)

Рівноважний дохід: Y(L,K)=Yd

Рівновага на ринку капіталу: S(i) =I(i)

Ця система дозволяє визначити  рівноважні значення зайнятості L*, ставки реальної заробітної плати W*, процентної ставки І*, національного доходу Y*. При визначенні цих значень кількість грошей не грає ніякої ролі.

Грошовий сектор представлений ринком грошей, на якому врівноважується попит на гроші з пропозицією. Як вже зазначалося, гроші потрібні господарюючим суб'єктам для здійснення ринкових угод. Якщо кількість грошей в економіці зросте, домашні господарства будуть намагатися обміняти додаткові гроші на товари та послуги і на цінні папери. Збільшення попиту на ринку цінних паперів призведе до зниження процентної ставки, через що зменшиться пропозиція праці, оскільки домашні господарства збільшать попит на вільний час. В результаті знизяться рівноважний рівень зайнятості та обсяг випуску, що призведе в кінцевому рахунку до зростання загального рівня цін в економіці. Це зростання буде тривати до тих пір, поки кількість грошей на руках у господарюючих суб'єктів не встановиться на колишньому рівні. Незабаром після цього процентна ставка повернеться до вихідного значення, відновлюючи існуючу раніше макроекономічну рівновагу при повній зайнятості.[3,  30]

Таким чином, у найпростішій формі класична модель передбачає, що обсяг виробництва є функцією зайнятості ресурсів і технології виробництва Y= f (L,K). Це означає, що гроші не мають впливу на реальне виробництво, володіють властивістю нейтральності по відношенню до реального сектора економіки. Вони впливають лише на номінальні змінні - ціни, процентні ставки, грошову заробітну плату. Взаємодіючи з одним, грошовий і товарний ринки приходять у відповідну рівновагу, яка підтримується через автоматичні стабілізатори. Це дало підставу економістам-класикам, а потім і неокласикам зробити висновок про недоцільність втручання держави в роботу ринкового механізму з метою впливати на розвиток економічної кон'юнктури.

У другій половині XIX ст. класична економічна теорія була розвинена і  вдосконалена представниками кількох  шкіл неокласичного напрямку. Зазвичай виділяють три школи: австрійську ( Менгер, Е. Бем-Баверк,             Ф. Візер), лозанську (Л. Вальрас, В. Парето), англо-американську (А. Маршалл, Дж. Кларк).

Представники австрійської школи ввели в економічний  аналіз суб'єктивно-психологічний підхід, який зіграв величезну роль у подальшому розвитку економічної теорії, в тому числі у розробці моделей макроекономічної рівноваги.

Основний напрямок аналізу лозанської школи - дослідження загальної рівноваги, яка охоплює всі ринки і в рамках якого визначаються всі ціни на товари і фактори виробництва, всі обсяги виробництва товарів і пропозиція факторів виробництва. Найбільш відомий представник цієї школи Л. Вальрас, якого І. Шумпетер назвав "найбільшим з усіх економістів", сформулював закон, який отримав його ім'я (закон Вальраса), згідно з якого, якщо при даних ринках  перший з ринків знаходяться в стані рівноваги, то й останній ринок повинен знаходитися в рівновазі, оскільки не може існувати надлишок попиту або пропозиції на товари (включаючи гроші).

Англо-американська школа  складається з двох самостійних  шкіл. Найбільш значною є, безумовно, англійська школа, представлена                   А. Маршаллом. Фундаментальна ідея робіт Маршалла полягає в тому, що попит і пропозиція визначають рівноважні ринкові ціни. А. Маршалл дав критику і класичної, і австрійської шкіл, стверджуючи, що обидві вони страждають одностороннім поглядом на формування ціни. Він показав, що і корисність, якій першорядне значення надавали австрійські економісти, і витрати виробництва, які були в центрі уваги класичної теорії ціни, відіграють важливу роль у механізмі ринкового ціноутворення. У його моделі ціна товару визначається силами попиту і пропозиції, які діють як "два леза ножиць". За попитом стоїть гранична корисність, що визначає ціну попиту покупців, а за пропозицією - граничні зусилля і втрати, що визначають ціну пропозиції продавців.[1, 193]

А. Маршалл вперше ввів в  економічну науку поняття еластичності попиту для опису чутливості попиту на товар до змін ціни. Його заслугою було також виділення принципово різних періодів часу, протягом яких діють  сили, які прагнуть встановити рівновагу: а) миттєвого (ринкового); б) короткострокового; довгострокового в) "дуже тривалого". Використання фактора часу в економічному аналізі мав і має принципово важливе значення для наступних поколінь економістів, що досліджували проблеми макроекономічної рівноваги. Нарешті, Маршалл чітко сформулював неокласичний принцип організації господарського життя: економіка повинна розвиватися поза політичних впливів, поза державного втручання. Надалі його учень Дж. Кейнс виступив з критикою цього принципу і показав його неспроможність в нових історичних умовах.[17,  66]

Американська школа представлена в історії економічних навчань  насамперед Дж. Кларком, якого іноді  називають американським маржиналістом за самостійно розроблену теорію граничної продуктивності факторів і використання її при дослідженні розподілу багатства в суспільстві. Згідно концепції Дж. Кларка, розподіл громадського доходу регулюється "природним законом", що дає представникам кожної з соціальних груп згідно з принципом "справедливості". Прибуток товариства поділяється на три великі частки: загальну суму заробітної плати, загальну суму відсотків, сукупний прибуток. Відповідно це доходи праці, доходи капіталу і доходи організатора виробництва (підприємця).

В цілому неокласичну економічну теорію характеризує використання граничного аналізу для вивчення ціноутворення  на товари, послуги та фактори виробництва  на конкурентних ринках. Вона підкреслює, що ринкові ціни товарів і факторів виробництва пов'язані з їх рідкістю. Зокрема, неокласики досліджували можливість існування такого набору ринкових цін, який гарантував би рівність попиту та пропозиції на всіх ринках. Центральної в неокласичній теорії є ідея, що перебуває в рівновазі економіки досконалої конкуренції, яка була розроблена в основному Л. Вальрасом. Відмінною рисою неокласичної теорії є також мікроекономічний підхід до опису економіки.

З кінця 50-х рр. XX ст. неокласична  теорія починає набувати сучасні  форми. Першою з них став монетаризм - система поглядів групи професорів Чиказького університету на чолі з М. Фридменом, згідно з якою обсяг національного продукту і рівень цін змінюються залежно від зміни пропозиції грошей. Головною проблемою, яка хвилювала економістів і політиків в той період, була вже не безробіття і забезпечення повної зайнятості, а зростаюча інфляція.

У 1970-ті рр. в США виник новий напрямок класичної теорії. Основними представниками даного напрямку є A. Лаффера, P. Ріган і М. Фелдстайн. Їх роботи вписуються в рамки ідейних течій лібералізму, в яких в протилежність кейнсіанству не тільки заперечується необхідність активної ролі держави в стабілізації макроекономіки, але і віддають явну перевагу пропозиції як фактору економічного зростання. З цією метою їх рекомендації зазвичай зводяться до заходів зі скорочення податків і збільшення конкуренції на товарних ринках і ринках праці.

Як бачимо, основні ідеї класичної школи не стали історичної реліквією і широко використовуються в сучасних економічних дослідженнях. Разом з тим вони піддавалися  і піддаються серйозній критиці, оскільки ґрунтуються на гіпотезах, що мають цілком очевидні межі.[8, 540-541]

По-перше, як показує реальна  дійсність, відновлення рівноваги  при повному використанні ресурсів, здійснюване за допомогою механізму  цін, не є автоматичним, ні миттєвим. Вільна мобільність факторів виробництва у багатому стримується структурою сучасної економіки, контролем над ринками благ і виробничих ресурсів з боку монопольних і олігополістичних компаній. У цих умовах регулююча функція цін і їх роль як інструменту орієнтування, стимулювання та вибору ставляться під питання.

По-друге, ефективність і  надійність регулюючої ролі системи  цін можуть бути занадто низькими і навіть наближатися до нуля із-за невірних оцінок попиту фірмами, особливо в секторах, де переважають довгострокові інвестиції. Таким чином, ринковий механізм виявляється вразливим способом координації поведінки економічних суб'єктів перед обличчям невизначеного майбутнього.

По-третє, адаптація сукупної пропозиції, сукупного попиту та повного  використання ресурсів, що здійснюється за допомогою механізму цін, пов'язана з існуванням досконалої конкуренції - ідеального стану, якого в реальному житті, по суті, немає.

По-четверте, система цін  являє собою відмінний двигун довгострокового економічного зростання, однак на коротких відрізках часу заробітна плата, процентні ставки і товарні ціни стають малорухомими, а значить, непридатними для виконання регулюючої ролі макроекономічної рівноваги.[9, 174]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.2. Кейнсіанська модель макроекономічної рівноваги

 

Першим і найбільш серйозним  випробуванням класичної теорії макроекономічної рівноваги стала  світова економічна криза 1929 - 1933 рр., званий зазвичай в історичній літературі Великою депресією. Він вразив насамперед розвинені країни, економіка яких протягом чотирьох довгих років була охоплена катастрофічним безробіттям, спадом виробництва, скороченням ділової активності. У США, наприклад, за цей період ВВП скоротився більш ніж на 30%, безробіття виросло з 3 до 25% і аж до 1940 р. трималося в середньому на рівні 19%. Чисті інвестиції з 1931 по 1935 р. були негативними.[13, 320]

Якийсь час уряди західних країн практично не діяли, покладаючись на запевнення прихильників традиційної економічної теорії в тому, що ринкова система сама прийде в рівновагу за рахунок внутрішніх резервів стійкості. Проте національні економіки країн, охоплені кризою, продовжували функціонувати при низькому рівні зайнятості, не подаючи скільки-небудь істотних ознак пожвавлення. Тривале падіння цін (індекс споживчих цін в США за період з 1929 по 1933 р. знизився на 25%) так і не призвело до ліквідації надлишкової пропозиції товарів, так як попит падав ще швидше. Таким чином, Велика депресія спростувала класичне положення про визначення попиту на товари їх пропозицією і призвела до появи іншого висновку про те, що витрати визначають виробництво і що вільна ринкова економіка в силу внутрішньо властивих їй законів відтворює брак сукупного попиту із сукупною пропозицією.[13,  328]

Першою людиною, що зуміла ясніше інших розглянути і описати  новий вигляд економіки, виявити  закономірності її функціонування і  запропонувати рецепти для виведення  її з кризи, став англійський економіст  Дж. Кейнс - найяскравіша і значна фігура в історії економічної думки XX в. Його знаменита книга "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей", що вийшла в 1936 р., викликала справжній  переворот в економічному мисленні.

Дж. Кейнс не тільки чітко  виділив коло специфічних макроекономічних проблем, заклав основи методології  та методики їх аналізу, сформулював  принципи активної економічної політики держави, але і показав, що дослідження  економічної поведінки можуть вимірюватися і перевірятися, а значить, носити економетричний характер.

Один з фундаментальних  висновків, до яких прийшов Дж. Кейнс  у ході аналізу, полягав у тому, що ринковий механізм сам по собі не в змозі встановити рівновагу  на рівні повної зайнятості. З точки  зору Дж. Кейнса загальний баланс не є Парето-оптимальним так як може досягатися і в кризовому стані економіки, при значному безробітті. Більш того, виробництво на рівні потенційних можливостей для нерегульованої ринкової економіки швидше виняток, ніж правило.[7,  540-542]

Розбіжності в поглядах Дж. Кейнса і його попередників в оцінці ефективності функціонування ринкового  механізму - наслідок використання різних методологій економічного аналізу. Методологія кейнсіанської теорії відрізняється від класичної наступними особливостями:

а) агрегатних підходом до економічного аналізу;

б) акцентом на недоліками в роботі ринкового механізму (влада монополій, адміністративне встановлення цін, здійснення операцій на основі довгострокових договорів, невизначеність майбутнього;