Позичковий капітал і позичковий відсоток

    Щоб уникнути такого алогізму, австрійський економіст Й. Шумпетер стверджував, що скорочення виробничого періоду здійснюється шляхом впровадження нових винаходів.

    Стосовно  механізму привласнення процента капіталістом (як власника матеріальних благ, майна), то це, на думку Бем-Баверка, здійснюється  шляхом вмінення вартості у процес ціноутворення, тобто процент виникає у процесі обміну. Це був однобічний підхід, оскільки основним джерелом процента є частина додаткової вартості, що створюється живою працею у процесі безпосереднього виробництва. Водночас ця концепція процента належить до "реальних" теорій даної категорії, оскільки його джерело пов'язується з рухом продуктивного капіталу.

    Поряд із ним широкого розповсюдження набули монетарні концепції позичкового процента, в яких він вважається лише ціною грошового капіталу. Перші спроби такого підходу були започатковані у працях шведських економістів К. Вікселя і Г. Кассіля. К. Віксель своїй роботі "Процент і ціни" виділяв "природній" (або капітальний) і банківський (або грошовий) проценти. Природній процент за своєю величиною дорівнює нормі промислового прибутку, але без застосуванні банківського кредиту. Банківський процент встановлюється самим баї ком. Різниця між двома видами процента, на думку Вікселя, визначає величину попиту на позичковий капітал. Так, якщо банківський про цент нижчий "природнього", то відбувається стимулювання процесу капіталовкладень, оскільки підприємці отримують додатковий прибуток. К. Віксель справедливо зауважує, що умовою розширеного відтворений й економічного зростання країни є зниження банківського процента.

    Сутність  процента К. Віксель обґрунтовано розглядав  у нерозривному зв'язку з поняттям капіталу. Проте останнє поняття він характеризував як єдину систему заощадженої праці та зекономленої землі. тобто виділяв лише певний речовий зміст. Оскільки у нагромадженій праці та зекономленій землі гранична продуктивність, на його думку, вищою, ніж у поточних ресурсів, то це забезпечує не лише заміщенні спожитого капіталу, а й деяку надлишкову величину, що є процентом Найбільш гнучким виміром капіталу він вважав час, а процент перетворюється внаслідок цього у граничну продуктивність очікуванні К. Віксель також розрізняв грошову і реальну ставки процента.

    Л. Мізес розглядає процент як вияв процесу дисконтування майбутніх благ порівняно з поточними благами. Оскільки останні оцінюються вище від майбутніх благ такої ж кількості та якості, то ціні засобів, яку ринок відводить на задоволення майбутніх потреб, є нижчою від цін товарів поточних благ. Цю різницю Л. Мізес називає початковим процентом. Інший представник маржиналізму Ф. Хаєк пов'язує процент із граничною корисністю і переважанням поточними благами майбутніх.

   Проте найбільшої досконалості теорії процента серед представників неокласичного  напряму отримали у працях американського економіста І.Фішера, який намагався усунути суперечність між суб'єктивною школою у розумінні процента (тобто пояснення процента з погляду переваги поточних благ, насолоди від них порівняно з майбутніми) і об'єктивною (продуктивною) школою, яка пояснювала процент продуктивністю капіталу. З цією метою він спочатку переосмислює поняття "капітал", розглядає його як дисконтований потік доходу, тобто як будь-який елемент багатства (товари тривалого користування, земля та ін.), що приносить власнику регулярний дохід протягом тривалого часу, а його вартість обчислюється за принципами дисконтування. Відповідно до цієї концепції, елементи капіталу ціняться не тому, що на них затрачені певні ресурси, а тому, що вони приносять дохід. Аналогічно тому, як ціна визначається співвідношенням корисності та витрат, так і процент на капітал, на думку Фішера, визначається шляхом порівняння його корисності та витрат. Корисність виявляється у тому, що використання капіталу у виробництві приносить дохід, а витрати - у необхідності очікування перед привласненням доходу.

   Процентна ставка визначається зіставленням міжчасових виробів споживачів і виробників. Споживачі керуються мотивом не тільки отримання майбутнього доходу за рахунок нинішнього. Ця закономірність має зворотний характер при купівлі товарів в кредит. Підприємці, на думку Фішера, при здійсненні своїх капіталовкладень керуються вимогами закону знижувальної продуктивності. Це означає, що хоча інвестиції з тривалішим терміном окупності є більш продуктивними, проте їх продуктивність при збільшенні терміну окупності знижується. На ринку позичкового капіталу інтереси споживачів і виробників перетинаються, а процентна ставка виконує роль ціни, що урівноважує попит і пропозицію на позичковий капітал, стимули до витрат і стимули до інвестування. Внаслідок цього формується система загальної рівноваги, в якій синтезуються два протилежних погляди на проблему процента, Останній, на думку І, Фішера (а також У. Джевонса, Е. Бем-Баверка, К. Вікселя), є платою за виграш у часі, своєрідною оплатою часу. Зокрема, нефінансові корпорації, які беруть кредит у банків, оплачують час, протягом якого у процес виробництва буде впроваджена певна інновація й отриманий дохід. Коли ж банки самі виплачують процент за внесені вкладниками кошти, то він вважається ціною, яку вони (банки) мають заплатити, щоб довести свою ефективність.

  У межах неокласичного напряму окремі економісти (Л. Маршалл, М. Кларк та ін.) досліджували процент з погляду міжгалузевого переливу ресурсів. У цьому випадку він є результатом міжгалузевого переливу ресурсів, зумовленого різницею у квазірентному доході капітальних благ у різних галузях. На думку Й. Шумпетера, в останньому випадку розглядаються проблеми процента на міжгалузевому рівні, а у першому - на внутрішньогалузевому.

  У зазначених концепціях процента нез'ясованим, по-перше, є механізм; формування і розподілу процента. Якщо це плата за час, протягом якого нефінансові корпорації впроваджують інновації й отримують на них дохід, то джерелом процента стає не просто плата за час, а створена працею частина додаткової вартості. Визначення джерела процента лише продуктивністю капіталу означає підведення одного невідомого під інше. Тим більше, що фізичною продуктивністю капітал, як уже зазначалося, сам по собі не володіє. Цілком слушно у цьому зв'язку І. Фішер навмисне намагається уникнути вживання терміну "продуктивність капіталу", оскільки він, на його думку, породжує двозначність, зокрема, створює враження, що капітал створює цінність доходу. Щодо тлумачень суб'єктивної ніколи (тобто пояснень процес та перевагами поточних благ перед майбутніми), то воно є ще менш обґрунтованим, оскільки джерело його виникнення виноситься в суб'єктивно-психологічну сферу. Тому не дивно, що У. Джевонс (та деякі інші західні вчені) відкинули концепцію, згідно з якою стримування є елементом процента. [ 11,с.250]

     Найповніше  монетарна концепція позичкового відсотка була втіш на у працях Дж. Кейнса. Він розглядав процент як ціну грошей, плату за "розлучення з ліквідністю". Основою процента є, на його думку, перевага у ліквідності, тобто прагнення людей мати багатство у найбільш ліквідній, тобто у грошовій, формі (оскільки гроші завжди можна реалізувати). Власник грошей намагається утримати їх у себе, він не бажає безкоштовно розлучатись із грошима. Коли він це робить, то за умов певної компенсації за тимчасове розлучення. Величина процента, ні думку Дж. Кейнса, знаходиться у прямо пропорційній залежності від "переваги ліквідності" і в обернено пропорційній залежності від кількості грошей в обігу. Рух норми процента і норми прибутку він вважав непов'язаними одна з другою.

    У теорії процента Кейнса є внутрішні суперечності. Так, з одного боку, намагання індивідуума утримати при собі гроші є неоднаковим) різних індивідуумів, що зумовлене, насамперед, неоднаковим рівнем їхніх доходів. З другого боку, рівень доходів власників грошей залежить в основному, від норми процента. Отже, одна величина ("перевага в ліквідності") визначається іншою (нормою процента) і навпаки, що свідчить про слабку аргументованість концепції в цілому.

         Неокейнсіанський варіант цієї концепції отримав назву "фондів придатних до позики". Процент при цьому розглядається як результат співвідношення попиту і пропозиції на гроші (як найбільш ліквідний засіб). Попит знаходиться у прямо пропорційній залежності від рівні доходів і в обернено пропорційній залежності від норми процента. Всі інші активи (облігації, векселі та ін.) мають меншу ліквідність, а чим менша їхня ліквідність (порівняно з грішми), тим більший процент вони мають приносити.

   На  думку американського економіста Дж. Тобіна, за гроші взагалі не слід виплачувати процент. Високий процент доцільно платити лише за низьколіквідні цінні папери. Проте цей варіант не поглиблює рівень теоретичного та методологічного осмислення сутності процента та джерел його виникнення.

   Згідно  з марксистською теорією процент  є частиною доходу, яку позичальник віддає кредитору за тимчасове користування грошима. Якщо позичальником є функціонуючий капіталіст, то він віддає позичковому капіталісту (чи кредитору) частину свого прибутку за тимчасове користування позичковим капіталом, оплачуючи не вартість позичкового капіталу, а його споживчу вартість. Єдиним джерелом процента марксизм вважає створену найманими працівниками у сфері безпосереднього виробництва частину додаткової вартості.

   Однак це джерело, як зазначалось, є основним, але не єдиним. Це зумовлене тим, що банки, точніше, банківські працівники, не тільки акумулюють чужий капітал і перетворюють на позичковий капітал інші норми капіталу, а й здійснюють формування позичкового капіталу з трудових доходів вкладників, що вони є, певною мірою, творцями капіталу безвідносно до акумульованих банками капіталів і доходів. Певною мірою, оскільки праця капіталотворення обмежується потребами відтворення суспільного капіталу, його руху (оскільки капітал — це рух), вимогами законів грошового обігу. У цьому випадку капіталом стають не всякі суми грошей, надані банками в кредит, а лише ті, що забезпечують рух реального капіталу. 
 
 
 
 

   Висновки

    Розглянувши дану тему курсової роботи слід зробити  такі висновки, що політекономічна сутність позичкового капіталу повніше виявляється в основних особливостях позичкового капіталу. Першою особливістю позичкового капіталу є те, що це капітал-власність, яка передається його власником у тимчасове користування функціонуючому капіталісту (підприємцю) і перетворюється на капітал-функцію. Економічною основою реалізації цієї власності є отримання позичковим капіталістом процента. По-друге, позичковий капітал є своєрідним товаром, що означає купівлю і продаж самого капіталу. По-третє, позичковому капіталу притаманна специфічна форма його відчуження: як особливий товар він рухається в односторонньому порядку від кредитора до позичальника, а потім здійснює зворотний рух (разом із процентом), тоді як звичайний товар і його грошовий еквівалент здійснюють двосторонній рух. По-четверте, рух позичкового капіталу на практиці набуває форми Г - Г¹, тоді як промисловий капітал проходить дві або три функціональні форми. Внаслідок цього створюється видимість збігання позичкового капіталу з грошима.

  Сутність  позичкового процента повніше розкривається у виконуваних ним функціях. Основними функціями позичкового процента є розподільча функція і функція збереження.

  Критичний аналіз основних поглядів щодо сутності позичкового процента при капіталізмі  та з'ясування політекономічного змісту останнього дозволяє перейти до вивчення кредиту (який є формою руху позичкового капіталу) і сукупності кредитних відносин, які разом із банками (а отже, банківськими працівниками) та іншими фінансово-кредитними підприємствами перетворюють на грошовий капітал вільні грошові кошти населення та інших економічних суб'єктів і формують цілісну кредитну систему. У свою чергу, банки, банківські об'єднання та інші фінансово-кредитні підприємства у взаємозв'язку і взаємодії утворюють банківську систему капіталізму.

  Список використаної літератури

1. Башнянин Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія. Частина 1. Загальна економічна терорія; Частина 2. Спеціальна економічна теорія / Підручник. – Київ: Ніка –Центр. Ельга, 2000.-527с.
2. Бєляєв О.О., Бебело А.С. Політична економія: навч.пос.- К.: КНЕУ, 2001.-328 с.
3. Бойчик І.М., Харів П.С., Економіка підприємства (навч.пос.) – К.: „Каравела”, Львів: „Новий світ - 2000”, 2001.-298 с.
4. Грицак М.Г., Колот В.М., С.Ф.Покропивний. Економіка підприємства – 2ге вид. – К.: КНЕУ, 2001.-528 с.
5. Економічна теорія: Політекономія: підручник / за ред. В.Д.Базилевича – К.: Знання-Прес, 2001.-581 с.
6. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За заг. ред. В.Д. Бази-левича. - К.: Знання-Прес, 2004. - 527 с.
7. Крамаренко В.И. Менеджмент : навч.пос. – Київ: ЦУЛ, 2000.-248 с.
8. Мочерний С.В.Політична економія: Навч.посібник. – К.: Знання-Прес. 2002. – 687 с.
9. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект. Підручник / Г.Н. Климко, В.П.Несторенко та ін. За ред.Г.Н.Г.Н.Климка, В.П.Несторенка. – 2ге вид.перероб. і доповн. – К.: Вища школа.- Знання, 1997.
10. Політична економія: Навч. посібник / К.Т. Кривенко, (З.С. Савчук, О.О. Бєляєв та ін.; За ред. д-ра екон. наук, проф. К.Т. Кривенка. - К.: КНЕУ, 2001. -508с.
11. Політична економія. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.О. Рибалкіна, В.Г. Бодрова. - К.: Академвидав, 2004.- 672 с.
12. Шаповал В.М., Аврамчук Р.Н., Ткаченко О.В. Економіка підприємства (уведення в спеціальність): навч.пос. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – 288 с.