Позичковий капітал і позичковий відсоток

                                                         Зміст                                                 стор. 

Вступ …………………………………………………………………………….3 

Розділ 1. Теоретичні основи та форми руху позичкового  капіталу……..6

       1.1. Причини виникнення та сутність позичкового капіталу ……6

       1.2. Кредит - форма руху позичкового капіталу……………………11 

Розділ 2. Соціально-економічна природа позичкового  процента

та  його теорії ……………………………………………………………….…18

         2.1. Сутність та функції позичкового відсотка ……………….…..18

       2.2. Теорії позичкового  процента  ………………………..…………22 

Висновки ………………………………………………………………………31 

Список використаної літератури ………………………………….……….32 
                                                                  

Вступ 

   Чильне  місце в інфраструктурному забезпеченні ринку посідає позичковий капітал сфери обміну та установи, що здійснюють його функціонування. Політекономічна сутність позичкового капіталу органічно пов'язана з соціально-економічною природою позичкового процента. Тому дана тема є досить актуальною в наш час.

  Завданнями  при вивченні теми курсової роботи є:

  розглянути  причини виникнення та сутність позичкового капіталу;

  розглянути  кредит як форму руху позичкового капіталу;

    визначити соціально-економічну природу позичкового процента та його теорії.

      Термін «капітал» (англ., фр. саріtal, лат. саріtalis — головний) вживають у різних аспектах: «майно» і «володіння», «самозростаюча вартість» і «самозростаючі гроші» або взагалі нагромаджена праця в різних уречевлених формах.

  Позичковий капітал сфери обміну - це грошовий капітал, що надається в позику його власником іншому власнику-підприємцю на певний час, на умовах повернення, за плату у вигляді процента.

  На  відміну від лихварської позики грошовий капітал є позичковим у руках кредитора (власника грошей) і промисловим та торговельним - у руках промисловця і торговця. Загальна формула руху позичкового капіталу Г - Г¹, Позичковий капітал у формі грошового обслуговує промисловий і торговельний капітал, поповнюючи їх грошові ресурси, яких не вистачає. Збільшення маси капіталу за рахунок капіталізації прибутку відбувається у сфері виробництва. Підприємець сфери виробництва «ділиться» часткою прибутку з кредитором, використовуючи його грошові кошти як виробничий ресурс-капітал.

  У процесі використання грошей як ресурсу у формі капіталу він виступає як капітал-власність і капітал-функція, що приносить доходи у формі відповідно позичкового процента і підприємницького прибутку.

  Отже, прибуток на позичковий капітал, який створюється у сфері виробництва, розпадається на дві частини: на процент, що виступає у формі ціни капіталу як ресурсу, і цю частину отримує капіталіст-власник; на підприємницький прибуток, який отримує капіталіст-функціонер за виробниче використання цього ресурсу.

  Отже, позичковий капітал — це відокремлена форма промислового  капіталу, грошовий капітал, власник якого (кредитор) надає його іншим  особам на певний термін користування заздалегідь обумовлену плату у вигляді процента.

   Основними формами усуспільнення позичкового капіталу і особливостями його розвитку у розвинених країнах світу є: 1) централізація кредиту у наймогутніших банках, монополізація ними кредитно-розрахункових операцій з промисловістю, торгівлею, державою, населенням; 2) укрупнення кредиту; 3) централізація грошових заощаджень і доходів різних класів, соціальних прошарків і груп; 4) збільшення доходів останніх. Так, у США наприкінці 90-х рр. XX ст. на проценти від вкладів припадало близько 5 % сукупного доходу; 5) зростаюче кредитування держави і збільшення виплат за процентами державного боргу; 6) посилення міжнародного обігу позичкового капіталу, зростання обсягів міжнародних кредитів; 7) посилення ролі міжнародних фінансово-кредитних організацій у кредитуванні держави.

    У традиційному для економічної літератури визначенні процент характеризується як плата за користування різноманітними формами кредиту (банківського, комерційного, споживчого та ін.).

      Ступінь вивчення в літературних джерелах особливо простежується у статтях, книжкових виданнях, монографіях, роботах вчених, дослідників.

      Методологічною  основою дослідження стали наукові принципи та дослідницькі методи, що ґрунтуються на вимогах об'єктивного та всебічного аналізу процесів та явищ суспільного розвитку. Методологія будь-якого дослідження, поряд із загальними принципами та прийомами дослідження, передбачає використання певних методів, правильний вибір яких дозволяє систематизувати та оцінити накопичені дані та зробити прогнози на майбутнє.

     В роботі використано методи системного підходу, структурний, функціональний, історично-правовий методи.

     Джерелами написання курсової роботи стали книжкові видання, наукові роботи, статті, монографії.  

Розділ 1. Теоретичні основи та форми руху позичкового капіталу 

  1.1. Причини виникнення та сутність позичкового капіталу  

  У процесі кругообороту промислового капіталу відокремлюється не лише торговельний, але й грошовий капітал, який поступово перетворюється на специфічну форму капіталу — позичковий капітал.

  Попередником  позичкового капіталу був лихварський капітал. Як самостійна форма капіталу у докапіталістичних експлуататорських формаціях він функціонував у сфері обігу і шляхом встановлення надмірних відсоткових ставок привласнював значну частину необхідного ї та додаткового продукту.

 Лихварський капітал виник іще у період розкладу первіснообщинного суспільства у зв'язку з появою і розвитком товарно-грошових відносин, які призводили до майнової диференціації. Багаті, зосередивши у своїх руках землю, рухоме майно і гроші, почали надавати збіднілим родичам гроші в позику під високі відсотки. При несплаті боржник разом зі сім'єю ставав рабом кредитора.

  За  умов рабовласницького і феодального  устрою лихварський капітал існував у двох основних формах: 1) позики представникам пануючих класів - рабовласникам і феодалам; 2) позики дрібним виробникам - ремісникам і селянам. Крім того, в Афінах, наприклад, земельна аристократія за позичене зерно чи худобу брала величезний процент, через несплату якого селяни потрапляли у боргове рабство.

  Лихварський капітал у формі процента вилучав не тільки додатковий, але й частину необхідного продукту. Цим він з погляду економічної реалізації власності і відрізнявся від позичкового капіталу, який вилучає у формі процента лише частку додаткової вартості. У Греції, наприклад, у IV ст. до н,е. були випадки, коли проценти за лихварськими позиками досягали 48 % на місяць, а межі процента за звичайними позиками лихварів коливались від 62 до 900 % річних. [ 1,с.152]

  За  умов феодального способу виробництва  феодали отримували позики у лихварів на умовах виплати процентів від 30 до 100 % річних. У Київській Русі в окремий період "милосердними" вважали 60-80 % річних. Водночас надмірні високі проценти лихварів викликали широкий протест. Так, весною 1113 р. у Києві розгорнулось народне повстання, під час якого були розгромлені будинки євреїв-лихварів, які брали здирницькі проценти, а також займалися спекуляцією продуктами широкого споживання. Після цього Володимир Маномах увів статут, яким обмежував суму процента - 20 % на рік, що підірвало позиції паразитичного підприємництва. Загалом, шляхом високих відсотків лихварський капітал відволікав від сфери матеріального виробництва значні кошти, руйнував рабовласницьку та феодальну власність, підривав дрібне виробництво. Лихварський капітал сприяв процесу первісного нагромадження капіталу. З одного боку, це здійснювалося шляхом розорення дрібних товаровиробників (які брали позики у лихварів під високий процент, здебільшого, для сплати податків і ренти), а з другого боку — шляхом зосередження у лихварів значних грошових сум, розорення частини феодальної знаті, розпаду феодальних відносин власності.

  Клас  капіталістів від самого початку  повів боротьбу з лихварством. Лихварів навіть спалювали на вогнищах. Але основного удару по лихварському капіталу завдав розвиток капіталістичної кредитної системи, банків, позичкового капіталу.

  Лихварський капітал зберігає свої позиції скрізь, де зберігаються докапіталістичні форми господарства, дрібне виробництво, яке є базою для самостійного існування лихварського капіталу, наприклад, у багатьох країнах Африки.

  Лихварський капітал набув певного поширення  і в Україні у 90-х роках XX ст. - на початку XXI ст. Виявом цього були лихварські відсотки на кредити, надання кредитів за хабарі та ін. Внаслідок приватизації землі лихварський капітал посилить свої позиції у процесі надання} кредитів під заставу землі.

 У організації  суспільного виробництва зазначалося, що гроші (як найбільш динамічна і рухлива форма власності) використовують як купівельний і платіжний засіб. Водночас у процесі перетворення грошової суми на позичковий капітал вони набувають форму специфічного капіталістичного товару. Ця специфіка стосується двох сторін товару. Так, у формі позичкового капіталу гроші отримують, передусім, особливу споживну вартість (або додаткову споживну вартість), оскільки за їхньою допомогою можна отримати прибуток. Внаслідок цього суспільною формою таких грошей є те, що вони набувають особливої вартості, а отже, й стають товаром, який може бути проданий однією особою (юридичною або фізичною) іншій. Гроші у цьому випадку продаються як потенційний капітал, причому за умов капіталізму вони стають капіталом і для кредитора, і для позичальника. Оскільки це товар особливого роду, то специфіка його продажу полягає у передачі однією особою іншій на певній строк за умови повернення повної суми з прибутком, і що дозволяє не тільки зберегти цю вартість, а й збільшити її. У даному разі чітко видно процес наповнення категорії "гроші" сутнісно нових соціально-економічним змістом, який діалектично заперечує попередній, тобто підпорядковує грошам як капіталу попередні функції грошей.

  Позичковий  капітал формується з тимчасово  вільних коштів, які утворюються  у процесі обороту продуктивного  та торгового капіталу, із і заощаджень населення та інших джерел. Коли функціонуючий капіталіст віддає тимчасово вивільнені кошти позичковому капіталісту, відбувається відокремлення капіталу-функції від капіталу-власності. Посередниками між ними стають банки, які накопичують значні грошові капітали і надають їх у кредит підприємцям, державі, фермерам тощо. Основою збільшення вартості грошей є, насамперед, використання грошей функціонуючим капіталістом у процесі створення додаткової вартості. Проте власник грошей не може отримати всю додаткову вартість, створенню якої сприяє позичковий капітал. Більше того, величина процента не має бути більшою за норми підприємницького прибутку. Інакше втрачається інтерес підприємця. Отже, функціонуючий і позичковий капіталіст мають поділити створену додаткову вартість у певній пропорції. [ 1,с.159]

  Другою  основою збільшення вартості грошей (або джерелом процента) є управлінська та інші види праці позичкових капіталістів і банківських працівників. Цей висновок випливає із розуміння сутності капіталу як руху. Забезпечуючи рух нових масивів капіталу, банківські працівники тим самим сприяють розширеному відтворенню сукупного капіталу, завдяки чому формується нове джерело додаткової вартості, Наявність цього джерела стає особливо помітною за сучасних умов, коли великі універсальні банки надають до 300 видів послуг населенню, підприємствам, а до складу банківських працівників входять інженери, техніки, архітектори.

  На  основі вищесказаного можна дати таке змістовніше визначення сутності позичкового капіталу: це специфічна форма колективного капіталу, що функціонує у різних сферах суспільного відтворення (передусім, у сфері обміну) для перетворення банківськими працівниками Вільних грошових коштів на грошовий капітал, персоніфікатором якого е окрема група капіталістів.

  Проте таке визначення недостатньо враховує політекономічний аспект, вимоги якого називались при визначенні інших форм капіталу. Якщо дотримуватися цих вимог, то можна дати таку характеристику позичкового капіталу: це відносини економічної власності між власниками банків та інших фінансово-кредитних підприємств (загалом банкірами) і найманими працівниками цих установ, з одного боку, банкірами та іншими групами капіталістів, частиною населення, з другого 5оку, що виникають у процесі ведення банківських операцій і базуються на привласненні додаткової вартості, створеної найманими працівниками банківських установ у процесі забезпечення руху сукупного капіталу, перетворення вільних грошових коштів на грошовий капітал та його зростання, передусім, під час використання позики функціонуючими капіталістами.