Позичковий капітал і позичковий відсоток

     Розділ 2. Соціально-економічна природа позичкового процента та його теорії  

    2.1. Сутність та функції  позичкового відсотка  

    Наведене  загальноформаційне визначення процента охоплює лише окремі риси його сутності. Комплексне визначення сутності процента, в т, ч, його рівня, залежить насамперед від домінуючого типу власності  в межах певного суспільного способу виробництва, від пануючої форми кредиту. Так, за умов рабовласницького і феодального способів виробництва пануючою формою кредиту був лихварський кредит, який органічно поєднувався з відповідними типами власності та форм їх економічної реалізації. Головними позичальниками тут, як зазначалося, були клас рабовласників і феодалів, які брали кредит, насамперед із метою паразитичного споживання. Це було однією з вагомих причин високих процентів за лихварський кредит, що значною мірою впливало на величину процента для дрібних виробників.

  За  умов капіталізму кредит надається, передусім, для задоволення потреб функціонуючого капіталіста. Тому величина процента не має придушувати потреби підприємницького капіталу, узгоджуватись певною мірою з величиною підприємницького доходу. На величину процента вагомий вплив здійснюють умови конкурентної боротьби між різними групами капіталістів та інші чинники. [ 6,с.195]

   У сучасній економічній літературі позичковий процент визначається, здебільшого, в контексті позитивної економічної теорії. Так, у "Словнику сучасної економічної теорії", підготовленому англійськими вченими, зазначається, що позичковий процент (ставка процента) є "ціною грошових послуг". У такому ж аспекті дається визначення цієї категорії в одному з цитованих вище посібників з економічної теорії: "ціна, що сплачується за користування грошима". У наведених визначеннях нема суб'єктно-об'єктного політекономічного (соціально-економічного) підходу до проблеми, до того ж безвідносно до специфіки певного суспільного способу виробництва. Якщо за умов панування сучасної економічної системи капіталізму давати визначення позичкового відсотка безвідносно до сутності такої системи, то це означає позаісторичний підхід, Тому за умов капіталістичного способу виробництва позичковий процент можна визначити як частку капіталістичної власності (або некапіталістичної, якщо кредит видається на потреби дрібних товаровиробників, найманих працівників) та відносини привласнення, що виникають з приводу повернення цієї частки позичальником кредитору за користування грошовим капіталом.

    Оскільки  у даному визначенні йдеться про  частку капіталістичної власності, то, зрозуміло, що в основі позичкового  процента лежить наймана праця. Якщо позичальником є функціонуючий  капіталіст, то він повертає кредитору (позичковому капіталісту) частину свого прибутку за тимчасове користування позичковим капіталом.

     Позичковий  капітал у даному випадку є  своєрідним товаром, що має специфічну (додаткову) споживну вартість. Позичковий процент на практиці є ціною грошового  капіталу як товару. Але позичковий процент оплачує не лише вартість позичкового капіталу, але і його споживну вартість, вартість за право застосувати як капітал гроші, що тимчасово відчужуються у позичкового капіталіста.

    Джерелом  позичкового процента є, насамперед, використання функціонуючим капіталістом грошового капіталу у процесі створення додаткової вартості як найманими працівниками, так і управлінською працею самого підприємця, менеджерами. Іншим джерелом процента, як зазначалося, є праця банківських працівників, які забезпечують рух значної частини сукупного капіталу.

    Розмір  позичкового процента визначається нормою процента, які характеризується відношенням суми грошей, що виплачується у форі процента, до суми грошей, які віддаються в позику; або відношенням суми річного доходу, одержуваного на позичковий капітал, до суми капіталу, наданого в позику і помноженого на 100. Так, якщо за користування позичкою в сумі 1000 дол. протягом року виплачується 50 дол. то норма позичкового процента становить 5 % річних.

  Оскільки найважливішим джерелом позичкового процента є частина створеного у безпосередньому виробництві прибутку, то норма процента тісно пов'язана з нормою прибутку. Поділ прибутку між функціонуючими і грошовими капіталістами залежить у даному випадні від конкуренції на ринку позичкових капіталів, від обсягів грошового капіталу, від економічної кон'юнктури (зокрема, фази промислового циклу), від співвідношення попиту і пропозиції на грошовий капітал. На норму процента також впливають товарно-грошова збалансованість виробництва, співвідношення між внутрішнім і зовнішнім боргом держави, темпи інфляції, сезонність умов виробництва та реалізації продукції та ін

  Залежно від норми позичкового процента ухвалюються рішення щодо інвестування капіталу у довгострокові або  короткострокові проекти, вкладень у цінні папери та інші цілі, отже, робиться вибір між різними варіантами застосування грошового капіталу, зіставляється цінність теперішніх і майбутніх благ. У випадку, коли підприємець вирішує вкласти позичені кошти у довгостроковий проект, він значною мірою ризикує (внаслідок можливого знецінення коштів у процесі інфляції та ін.). Тому чинник ризику впливає на величину позичкового процента, але не є його єдиним визначальним чинником, як про це стверджує багато західних економістів.

  Розрізняють ринкову та середню норму позичкового  процента. Ринкова норма позичкового  процента встановлюється у певний період промислового циклу (кризи, депресії, пожвавлення і піднесення) залежно від попиту та пропозиції на позичковий капітал та інші чинники. Середня норма позичкового процента встановлюється на весь період промислового циклу і відображає довгострокову динаміку процента. Так, у США середньорічна ставка позичкового процента у 1951-1955 рр. становила 2,6 %, у 1956-1960 рр. - 4,2 %, у 1961-1965 рр. - 4,5 %, у 1968-1970 рр. - 6,7 %, у 1971-1975 - 7,5 %, у 1976-1980 рр. - 10,5 %, у 1981-1985 рр. - 13, 3 %, у 1986-1990 рр. - 8,6 %.

  Згідно  з прогнозами К. Маркса норма позичкового  процента має тенденцію до зниження, що зумовлене дією закону тенденції норми прибутку до зниження, зростанням обсягів грошового капіталу, розвитком кредитної системи та іншими чинниками. Наведені дані не підтверджують висновок К. Маркса і значною мірою розходяться з динамікою норми прибутку. Так, у США протягом повоєнних циклів норма прибутку американських корпорацій становила: у 1948-1953 рр. - 14,7 %, у - 1953-1957 рр. - 12,8 %, у 1957-1979 рр. - 9,9 %, у 1979-1988 рр. - 8,9 %. Отже, якщо норма позичкового процента у США за повоєнний період зростала (виняток становить період 1986-1990 рр.), то норма прибутку за цей час зменшувалась. Це зумовлене тим, що за умов державно-корпоративного капіталізму на рівень позичкового процента впливає дефіцитне фінансування державного бюджету (значною мірою зумовленого величезними витратами на гонку озброєнь), монополізація кредитної системи, зростання внутрішнього боргу країни та іншими чинниками.

  В Україні під час глибокої економічної  кризи 1991-1999 рр. позичковий процент становив від 60 до понад 400 %.

  Сутність  позичкового процента повніше розкривається у виконуваних ним функціях. [ 7,с.59]

  Основними функціями позичкового процента є розподільча функція і функція збереження. Розподільча функція пов'язана з розподілом прибутку, отриманого позичальником із використанням позичкового капіталу на процент і підприємницький дохід. Пропорція такого розподілу визначається, насамперед, середньою нормою прибутку і середньою нормою позичкового процента. Крім того, на неї впливає цілий ряд чинників, що визначають рух норми позичкового процента. Розподільча функція процента охоплює, певною мірою, також сферу світового капіталістичного господарства. Так, у 1980 р. адміністрація Р. Рейгана шляхом підвищення процентної ставки до 21,5 % викликала притік капіталу з інших країн у сумі понад 150 млрд. дол.

    Функція збереження позичкового капіталу передбачає повернення від позичальника до кредитора таких сум, які є не меншими від наданих кредитором у тимчасове користування позичальнику. Виконання цієї функції є надзвичайно важливою за умов інфляції та гіперінфляції, оскільки при поверненні кредиту в такому ж обсязі його сума за своєю реальною вартістю (внаслідок інфляційного знецінення) стає меншою від тієї, що була надана на момент надання. Внаслідок цього інфляція породжує небезпеку втрат певних сум грошового капіталу або процентний ризик.

    Щоб уникнути такого ризику, банки підвищують процентні ставки, вводять плаваючі процентні ставки за кредит, основним видом кредиту вибирають короткостроковий та вживають інших заходів.

    Політекономічну сутність позичкового процента можна всебічно розкрити при з'ясуванні основних теорій відсотка. 

    2.2. Теорії позичкового процента   

    Такі  теорії є концепціями різних напрямів, шкіл і течій світової економічної думки щодо сутності процента та джерел його існування.

    Першу спробу з'ясувати сутність процента зробив англійський економіст У. Петті. Він називав процент грошовою рентою, доходом, похідним від земельної ренти. Крім того, він прирівнював процент до орендної плати як загальної форми капіталістичного доходу. Недостатня розвиненість капіталу, його різних форм в Англії у той період не давала підстав виділити позичковий процент від підприємницького доходу, побачити їхні спільні риси і суттєві відмінності.

  Французький економіст А. Тюрго також пов'язував процент із рентою. Необхідність доходу позичкового капіталу у вигляді процента він пояснював тим, що банкір на свої гроші може придбати землю і привласнити ренту. Гроші, які віддаються в кредит, мають, на його думку, приносити більшу суму доходу, ніж аналогічна сума грошей, затрачена на купівлю землі. Це зумовлене тим, що банкрутство позичальника може привести до втрати капіталу кредитором. Він розрізняв поділ прибутку на позичковий процент і підприємницький дохід, стверджу вав, що гроші, затрачені на купівлю фабрики, мають приносити більший дохід, ніж віддані у позику, висловлював думку про те, що різні вир доходів тяжіють до рівноваги. Водночас, він не зміг дати чіткого об ґрунтування сутності та джерел процента за умов капіталізму. [ 10,с.152]

    А. Сміт розглядав процент як частину прибутку або земельної ренти, яка створюється позичковим капіталом. Водночас він, з одного боку, розглядав процент як частину неоплаченої праці найманих працівників, а з другого боку як "природну" форму доходу. Аналогічну позицію з цієї проблеми обійшов і Д. Рікардо.

   Дж. Ст. Мілль критикував капіталотворчу теорію кредиту, виступав за активну політику Англійського державного банку щодо регулювання облікових ставок.

   Представник історичної школи німецький економіст  А. Шпітгоф стверджував, що норма процента вказує на вартість позичкового капіталу і служить приблизним орієнтиром на ринку капіталів. Він також виділяв поняття "чистий процент" і "премію за ризик", проте не дав їхнього наукового обґрунтування.

    Важливу роль приділяли дослідженню процента представники маржиналізму. Так, У. Джевонс заперечував концепцію, згідно з якою стриманість утворює елемент процента. Він пов'язував його з певним лагом часу: оскільки з моменту початку виробництва до отримання результатів минає певний час, а зі збільшенням виробничого періоду зростає і випуск продукції, то процент можна вирахувати як відношення приросту продукції до приросту вільного капіталу. Такий підхід означав приблизне уявлення про граничну продуктивність. Ця концепція отримала подальший розвиток у працях Е. Бем-Баверка.

   Останній  виділяв три основні причини  існування процента: 1) відношення між бажанням людини і засобами його досягнення, які змінюються; 2) суб'єктивна недооцінка майбутніх благ і побажань; 3) переваги опосередкованого методу виробництва матеріальних благ над прямими. Під цим методом розуміють використання більш матеріаломісткої технології, яка зумовлює поглиблення спеціалізації виробництва і підвищення його ефективності, що забезпечує збільшення обсягів продукції та зростання її вартості. Продуктивність такого опосередкованого методу, на його думку, зростає при збільшенні періоду процесу виробництва. 3 метою отримання процента капіталіст свідомо відкладає споживання на майбутнє і ці відкладені блага використовуються в опосередкованому методі виробництва, який є справжнім джерелом процента. Саме ця третя причина отримала найбільшу підтримку в працях західних вчених.

  Для Е. Бем-Баверка процент є передумовою  наукового розуміння всього капіталістичного способу виробництва. У поясненні джерел його виникнення центральну роль відігравало поняття часу. Це було зумовлене тим, що опосередковані методи виробництва чинять вагомий вплив на зростання продуктивності і, крім того, має місце елемент відстрочки. При використанні опосередкованих методів виробництва продуктивна здатність капіталу, на його думку, переноситься із сьогодення на майбутнє. Під опосередкованим процесом виробництва він розумів необхідність початкового виготовлення певних засобів виробництва, які пізніше можуть бути використані для виробництва споживчих товарів.

  У концепції процента Е. Бем-Баверка помилковою є, насамперед, теза про неминучість збільшення тривалості виробничого періоду внаслідок зростання розмірів капіталу (під ним вчений розумів лише матеріальні блага). Він необґрунтовано заперечував можливість підтримки попередніх обсягів виробництва скороченням періоду виробництва. Як показує практика, при скороченні цього періоду можна навіть збільшувати обсяги виробництва. Необґрунтованою є також його спроба довести неминучість зростання вартості у процесі опосередкованого виробництва, що зумовлене помилковістю попередньої тези. Отже, в концепції Е. Бем-Баверка бездоказовим залишилось положення про зростання тривалості робочого періоду зі зростанням обсягів капіталу, хоч автор доводив абсолютну правильність цього положення, нібито підтвердженого практикою.