Особливості організації фінансової системи ЄС

       Кожен етап розширення збільшував територію, чисельність населення та сукупний економічний потенціал Європейського Союзу, але водночас зменшував економічні показники в розрахунку на одну особу. Тобто, здійснюючи стратегію, спрямовану на розширення свого соціально-економічного та політичного простору, ЄС жертвує поточними інтересами забезпечення максимально високого життєвого рівня країн-членів. Ця стратегія, очевидно, виходить з того, що завдяки ширшому інтеграційному простору, в перспективі вдасться отримати істотні геоекономічні та геополітичні переваги.

Проте з поглибленням інтеграційного процесу та розширенням ЄС на Схід об'єктивно виникають проблеми із забезпеченням однорідності європейського  простору. Ця особливість пов'язана  з включенням до інтеграційного об'єднання  нових членів, які за рівнем соціально-економічного розвитку є менш підготовленими до участі у вищих формах об'єднавчого  процесу. Правомірність такого висновку ілюструє, зокрема, та обставина, що лише 12 із 15 членів ЄС є учасниками зони євро. Ця неоднорідність поглибилася після  приєднання до складу ЄС у 2004 та 2007 рр. нових членів, більшість з яких знаходяться на нижчому рівні  економічного розвитку, порівняно з  країнами-членами (ЄС-15).

У результаті характерною  ознакою цього інтеграційного блоку  є взаємна обумовленість процесів регіональної дивергенції та розширення ЄС на Схід. Відтак, незважаючи на те, що диференціація країн ЄС за основними  показниками соціально-економічного розвитку і раніше була притаманна цьому інтеграційному угрупованню, включення в орбіту європейської інтеграції 12 країн Центрально-Східної Європи (які, з одного боку, за національними параметрами соціального та технологічного розвитку істотно відставали від своїх західноєвропейських сусідів, а з другого, характеризувалися вищим рівнем внутрішньої соціально-економічної неоднорідності) істотно поглибило соціальну поляризацію та асиметрію соціально-економічного розвитку в ЄС. Про це, зокрема, свідчать дані табл. 19.3, згідно з якими розширення Євросоюзу до 27 країн-членів (порівняно з ЄС-15) лише на 11 % збільшило валовий внутрішній продукт об'єднання на фоні 33 % збільшення території та на 27 % зростання чисельності населення. Така непропорційність у динаміці вищеназваних показників зумовила падіння показника валового внутрішнього продукту на одну особу на 16 %, а щодо ЄС-6, то середній обсяг ВВП на одну особу становив лише 75 %.

Таблиця 2. Результати поетапного розширення Європейського Союзу

 Окрім цього, розподіл реальних доходів на одну особу переконливо довів, що мешканці "багатих країн" суттєво "переплачують" за спеціальні послуги, надані державою, однією з причин чого було проведення монетарної політики без прогнозування фіскальних наслідків. Така стратегія призвела до значних суперечностей на міждержавному рівні, пов'язаних із подальшою гомогенізацією економічного простору Європи. її соціальними наслідками стали: істотна диференціація цін та виникнення пов'язаних з цим диспропорцій на ринку праці; порушення вимог "Пакту стабільності і зростання" фундаторами ЄС — Німеччиною та Францією, зниження темпів економічного зростання тощо.

Слід також зазначити, що в минулому розширення ЄС відбувалося  на більш низьких етапах інтеграції: перший і другий — на стадії спільного  ринку, за відсутності елементів  політичного союзу; третій — на початку  переходу до формування єдиного внутрішнього ринку, за поставлених цілей формування спільної зовнішньої політики; четвертий  — вже після утворення єдиного  внутрішнього ринку, за відсутності  економічного та валютного союзу, остаточно  сформованих спільної зовнішньої політики та політики безпеки, співробітництва  у сфері юстиції і внутрішніх справ. Новий етап розширення відбувається безпосередньо на стадії завершення формування економічного та валютного  союзу, значного прогресу на шляху формування політичного союзу, поглиблення  співпраці у сфері безпеки. І  це робить питання такого розширення особливо складним — як у політичному, економічному, так і в правовому  та процедурному аспектах.

Отже, Європейський Союз, який бере свій початок від створеного у 1957 р. з метою економічної співпраці  Європейського Економічного Співтовариства, підійшов до нового етапу розширення, перебуваючи фактично на завершальній стадії економічної інтеграції (створення  економічного та валютного союзу), а  також значною мірою здійснивши цілі політичного союзу. Такий результат  було досягнуто протягом понад 50 років  через складний і поступовий процес інтеграції, формування правової бази та механізмів співпраці. Країни, що приєднувалися  до ЄС на попередніх чотирьох етапах його розширення, входили до об'єднання  на проміжних етапах розвитку Союзу  й могли брати участь у формуванні його стратегії та інституційної  структури. Вступ нових членів здійснювався через компроміси при зустрічних корективах з боку ЄС, тобто за сценарієм, який навряд чи можна повторити на новому етапі розширення.

Незважаючи на те, що ЄС є найбільш розвинутим інтеграційним  угрупованням у світі (з моменту  свого створення ЄС пройшов усі  етапи інтеграційного процесу), на сучасному етапі Європейський Союз переживає новий етап розширення — безпрецедентного як з погляду кількості країн, що приєдналися до ЄС упродовж останніх років (за 2004 і 2007 рр. — 12 країн), так і з погляду глибини перетворень, які необхідно ще здійснити для того, щоб цей етап став так само успішним, як і попередні.

1.2Валютно-фінансова конвергенція

    В основу стабільності ЄВС закладено рамкові умови правового та інституцій ного характеру. Головною передумовою вступу до ЄВС є виконання країнами певних стабілізаційних вимог. Ці вимоги відповідають філософії Маастрихтського договору і передбачають дотримання так званих макроекономічних критеріїв валютно-фінансової конвергенції. Країни, які передають компетенцію з проведення грошової політики Європейському центральному банкові, передусім повинні бути здатними забезпечити тривалу економічну стабільність у спільному грошово-валютному просторі.

Конвергенція — це зменшення  розриву (зближення) в показниках економічного розвитку між національними державами.

Розрізняють поняття реальної і номінальної конвергенції. Під  номінальною конвергенцією слід розуміти зближення таких номінальних  змінних, як ціни, виробничі витрати  та валютні курси. Реальна конвергенція характеризує зниження різниці в  таких реальних змінних, як продуктивність праці, доходи та рівень життя.

Створення європейського  спільного ринку сприяло посиленню  як реальної, так і номінальної  конвергенції країн ЄС. Проте неможливо  гарантувати стабільність номінальної  та реальної конвергенції доти, доки вони не супроводжуватимуться інсти-туційною конвергенцією, тобто гармонізацією діяльності економічних інституцій та практики, а також установленням рамкових умов, які служать орієнтиром для поведінки окремих суб'єктів ринку. Заснування Європейської системи центральних банків є важливим компонентом інституцінної конвергенції у сфері грошової політики. Проте компетенція в таких сферах, як-от фінансова або регулювання ринку робочої сили, залишається на національному рівні. Для підвищення ефективності економічної політики в межах інтегрованого союзу ці елементи на подальших етапах інтеграції мають також бути гармонізовані й перенесені на наднаціональний рівень.

Стаття 109і Маастрихтського  договору передбачає певну процедуру  вступу країн у ЄВС, яка складається з таких етапів:

• Європейська комісія  разом з Європейським центральним  банком (для перших членів ЄВС — Європейський валютний інститут) у своїх звітах дають оцінку стану економічної та інституцій но-правової конвергенції кандидатів;

• на підставі оцінок Європейської комісії та Європейського центрального банку Рада міністрів економіки  та фінансів ЄС (ЕСОИШ) разом з Європейським парламентом рекомендує кандидатів до участі в ЄВС Європейській Раді глав держав та урядів;

• на підставі рекомендацій Ради міністрів економіки та фінансів ЄС і Європейського парламенту Європейська  Рада глав держав та урядів кваліфікованою більшістю голосів (кваліфікована  більшість голосів Європейської Ради дорівнює 62 голосам, разом Рада має 87 голосів) ухвалює рішення про  те, які країни дотрималися умов для введення спільної валюти. Зазначимо, що із розширенням ЄС на Схід кількість  голосів Ради ЄС значно збільшиться. У цьому зв'язку можуть бути переглянуті  правила щодо визначення кваліфікованої більшості голосів, оскільки країни Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) є переважно невеликими як за кількістю  населення, так і ВВП.

Маастрихтський договір  визначає такі критерії валютно-фінансової конвергенції:

• досягнення належного  рівня цінової стабільності. Рівень інфляції в країні — потенційній  учасниці ЄВС за рік, що передував року перевірки, має не більше ніж на 1,5 % перевищувати середній показник інфляції в трьох країнах ЄС з найнижчими показниками інфляції;

• забезпечення належного  стану фінансових показників у довготривалому періоді з метою запобігання  надмірному бюджетному дефіциту та надмірній  державній заборгованості. Дефіцит  бюджету країни має становити  не більше 3 % ВВП (референтно, тобто максимально допустима, величина). Згідно зі ст. 104с Маастрихтського договору ця вимога може вважатися виконаною тоді, коли рівень дефіциту перевищує референтну величину, але протягом останнього часу невпинно наближався до неї і на час перевірки майже досяг 3%-ї позначки. Під надмірною державною заборгованістю мається на увазі відношення фактичних державних боргів до ВВП, яке не перевищує встановлену референтну величину заборгованості (60% ВВП). Ця умова, згідно з Маастрихтським договором, також може вважатися виконаною тоді, коли рівень заборгованості перевищує референтну величину, але протягом останнього часу невпинно наближався до неї і на час перевірки майже досяг 60%-ї позначки;

• дотримання протягом останніх двох років діапазону коливань валютних курсів у межах механізму валютних курсів Європейської валютної системи  без девальвації валют щодо валют  інших членів (згаданий діапазон дорівнює ±15 %. Між Німеччиною та Нідерландами до вступу в ЄВС існувала двостороння домовленість підтримувати діапазон +2,25 %);

• уніфікація довгострокових процентних ставок. За рік до перевірки  рівень номінальних довгострокових процентних ставок (наприклад, за 10-річними  державними цінними паперами) потенційного члена ЄВС має не більш ніж на 2,0 % перевищувати середній рівень довгострокових процентних ставок у трьох країнах ЄС, у яких ці ставки є найнижчими. Незважаючи на недотримання фінансових критеріїв переважною більшістю кандидатів, за рекомендацією Європейської комісії всі країн и-штрафники, крім Греції, отримали "зелене світло" для членства у ЄВС. Це є відвертим порушенням умов фінансової конвергенції, яка допускає перевищення рівнем заборгованості встановленої референтної величини лише за умови, якщо квота заборгованості швидко знижається та невпинно наближається до референтної величини.

Отже, фінанси ЄС є досить розгалуженою структурою, характер та тенденції функціонування якої значною  мірою визначаються, з одного боку, особливостями організації національних фінансових систем окремих держав-членів, а з іншого — якісно іншим рівнем організації, який відповідає фінансовій системі багатонаціонального інтеграційного об'єднання. Фінанси ЄС можна розглядати у широкому і вузькому розумінні. Якщо у вузькому розумінні фінанси  ЄС асоціюються лише з централізацією коштів і фінансових ресурсів на регіональному  рівні, то у широкому розумінні вони характеризують усю сукупність економічних  відносин між країнами — членами  ЄС, опосередкованих рухом грошових потоків і формуванням централізованих  грошових фондів на рівні інтеграційного об'єднання, а також функціонуванням розгалуженої інституційної структури. У широкому розумінні сучасну фінансову систему ЄС вирізняє розгалужений регулятивний механізм, який охоплює бюджетну, податкову і валютну політику. Цей механізм забезпечує координацію зусиль європейської спільноти щодо регулювання фінансових відносин і, разом з тим, валютно-фінансовій конвергенції в рамках інтеграційного об'єднання. Через спільний бюджет, який є фінансовою базою інтеграційних заходів у межах Союзу, здійснюється не лише перерозподіл фінансових ресурсів між країнами — членами ЄС, а й реалізується єдина соціальна й регіональна політика. Проведення країнами-учасницями узгодженої податкової політики сприяє вирішенню як кон'юнктурних, так і довгострокових структурних проблем. Запровадження єдиної валюти — євро та реалізація спільної валютної політики є потужним фактором поглиблення фінансової інтеграції та формування єдиного економічного простору.

1.3 ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ФІНАНСІВ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

     Однією з найхарактерніших особливостей функціонування фінансової системи Європейського Союзу є те, що на відміну від інших міжнародних економічних організацій ЄС має самостійний бюджет, який об'єднує переважну більшість спільних фінансових фондів. Бюджет ЄС — основна фінансова база інтеграційних заходів у рамках Союзу, важливий інструмент наднаціонального регулювання економіки країн-учасниць. Створення власної фінансової бази — безпрецедентний випадок в історії створення інтеграційних угруповань.

Бюджет ЄС концентрує понад 95 % усіх об'єднаних фінансових ресурсів Союзу. До кошторису Комісії ЄС входять  усі бюджетні фонди — Європейський фонд орієнтації та гарантування сільського господарства, Європейський фонд регіонального  розвитку, Європейський соціальний фонд, витрати на проведення науково-технічної  та промислової політики ЄС та ін. Починаючи  з 1971 р. до бюджету ЄС (поряд із внесками країн-учасниць) почали надходити власні ресурси у вигляді сільськогосподарських  зборів на аграрну продукцію, що ввозиться  з третіх країн; митних зборів на ввезення промислової продукції в регіон ззовні; податку на додану вартість (ПДВ). Частина ПДВ з 1979 р. надходить  до євробюджету на правах власних ресурсів Союзу. Щорічно встановлюється частка ПДВ, яка підлягає відрахуванню країнами — учасницями ЄС до його бюджету. Розмір податку, що перераховується кожною країною, не повинен перевищувати 1 % розрахованого податку, виходячи з передбаченої Європейським Союзом єдиної основи стягування податку. Витратна частина бюджету охоплює кошториси витрат усіх керівних інститутів ЄС.

Щодо національних бюджетів країн — учасниць ЄС, то практично  із самого початку діяльності Співтовариства, а згодом Союзу, було поставлено завдання гармонізації й уніфікації національних бюджетів, яке вимагало:

• наближення й уніфікацію бюджетної документації, статистики і процедури;

• вирівнювання частки бюджетних  доходів у ВВП;

• гармонізації структур бюджету;

• координації бюджетної  політики;

• гармонізації податків і  податкової політики.                      

Усвідомлюючи всю складність вирішення такого завдання, керівництво  ЄС (як і у вирішенні інших непростих  питань перспективного розвитку) підходило  до його реалізації поступово.

На початку 60-х років  Комісія ЄС розробила програму гармонізації національних бюджетів, яка передбачала  вирішення суто технічних питань, — розробку рекомендацій щодо уніфікації бюджетної статистики і зближення  структур національних бюджетів, зіставлення  й аналіз бюджетів, розробку методики гармонізації бюджетної політики.