Особливості організації фінансової системи ЄС

Наступним кроком у процесі  європейської інтеграції стало підписання в лютому 1992 р. Маастрихтського договору про Європейський Союз, що в економічному сенсі фактично означало курс на форсоване  завершення формування єдиного внутрішнього ринку та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу. Новим  кроком посилення взаємодії стало  підписання у червні 1997 р. Амстердамського  договору, що вніс істотні зміни  в установчі угоди про Європейське Економічне Співтовариство та Європейський Союз. Прийняття Амстердамського договору привело інституційні механізми ЄС у відповідність до цілей, визначених Маастрихтським договором. Особливу роль у цьому відіграло укладення в 1997 р. Шенгенської угоди про вільне пересування громадян у межах Євросоюзу.

Додаткові зміни в чинні  механізми інституційного розвитку ЄС були внесені на засіданні Європейської Ради 7—9 грудня 2000 р. ухваленням Ніццького  договору. Ці зміни, що мають набути чинності після ратифікації Договору всіма членами ЄС, спрямовані одночасно  і на цілі поглиблення інтеграції ЄС.

Економічна інтеграція є наслідком поглиблення міжнародного територіального поділу праці. На певному  етапі розвитку цього процесу  економічні стосунки між країнами світу  характеризуються вже не тільки торговельними, але й тісними виробничими, фінансовими  зв'язками. Економічна інтеграція - це процес зближення національних економік шляхом утворення єдиного економічного простору для вільного переміщення  товарів, послуг, капіталів, робочої  сили через національні кордони. Національні економіки, спеціалізуючись  на певних товарах та послугах, водночас доповнюють одна одну в системі світового  господарства. Слово "інтеграція" походить від латинського “integer” - цілий; отже, інтеграція веде до утворення цілісної економічної системи.[1]

У своєму розвитку Європейський Союз пройшов кілька етапів економічної інтеграції:

Зона вільної  торгівлі (з 1959 до 1968р.)

Митний союз (з 1968 до 1976р.)

Спільний ринок (з 1977 до кінця 1984р.)

Єдиний внутішній ринок (з 1985 до кінця 1922р.)

Економічний та ваютнийсоюх (з 1933р.)

Етап зони вільно торгівлі (1959-1968рр.)

Для цього періоду економічної  інтеграції характерні особливості  фінансової політики, що формується у  рамках зони вільної торгівлі: відповідно до Римського договору було поступово  скасовано митні збори і кількісні  обмеження на внутрішню торгівлю, що стало передумовою встановлення єдиного митного тарифу. У міру того як відбувалася лібералізація двосторонньої торгівлі, між країнами-членами формувалися зони вільної торгівлі, причому кожна з них зберігала свій митний тариф щодо третіх країн. 31962 р. було введено в дію єдину сільськогосподарську політику. У1965 р. три європейських співтовариства прийняли рішення про злиття своїх виконавчих органів.

Етап митного союзу (1968—1976 рр.)

етап багатонаціональної економічної інтеграції та активного розвитку переваг митного союзу і зовнішньоторговельної політики щодо третіх країн, спочатку в рамках шести країн-засновниць, а згодом — у рамках перманентного розширення ЄС. Держави — члени такого утворення скасовують будь-які митні збори, а також погоджуються узгодити спільний зовнішній тариф стосовно третіх країн. Єдиний митний тариф передбачає не лише спільну митну політику, а й спільну політику у сфері зовнішньої торгівлі. Більше того, свобода руху поширюється на всі товари в межах митного союзу, незалежно від країни-виробника. Отже, скасовується митний контроль на внутрішніх кордонах. У результаті в державах — членах митного союзу обсяг торгівлі збільшився до безпрецедентно високого рівня, зміцнивши фундамент усієї європейської конструкції.

Цілеспрямована єдина  сільськогосподарська політика доповнюється в цей період єдиною політикою  у сфері охорони навколишнього  середовища й у сфері досліджень та технічного розвитку. На основі угоди 1971 р. між ЄС і Європейською асоціацією вільної торгівлі (GABT) кордони внутрішньо інтеграційної зони вільної торгівлі поширюються на сім країн, що були на той час членами ЄАВТ (Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швеція, Швейцарія і Велика Британія). З цим етапом пов'язаний початок інтеграції у валютно-фінансовій сфері: у 1972 р. було введено спільне плавання валют окремих країн — членів ЄС у певних межах ("валютна змія").

Етап спільного ринку (1977—1984 рр.).

Як відомо, ще Римський договір  визначив як стратегічну мету створення  єдиного Європейського економічного простору, який би ґрунтувався на спільному  ринку. У статті 2 Договору цю мету визначено  так: "Спільнота через створення  спільного ринку та поступове  узгодження економічної політики держав-членів має забезпечити гармонійний  розвиток економічної діяльності на всій своїй території, постійний  і збалансований розвиток, зміцнення  стабільності, швидке зростання рівня  життя та поглиблення стосунків  між державами, що входять до неї".

Перш ніж аналізувати  особливості фінансової політики на цьому етапі європейської інтеграції, слід визначити поняття "спільний ринок", "єдиний ринок" і "внутрішній ринок", які використовують майже  як синоніми, але мають важливі  суттєві відмінності.

 Спільний ринок —  етап економічної інтеграції, спрямований  згідно з висновком Суду ЄС  на скасування всіх торговельних  перешкод у межах Співтовариства  задля об'єднання національних  ринків у єдиний ринок, створюючи  таким чином умови, якнайбільше  наближені до справжнього внутрішнього  ринку.

Варто зазначити, що в Договорі про заснування Європейського Співтовариства жодного разу не згадано поняття "єдиного ринку". У Договорі переважно йдеться про спільний ринок і кінцевий результат його існування — внутрішній ринок. Згідно зі статтею 14 Договору це "простір  без внутрішніх кордонів, де вільний  рух товарів, послуг, капіталу, а  також вільне пересування людей  забезпечуються відповідно до положень цього Договору". Отже, створення  спільного ринку, подібного до внутрішнього, потребує не лише лібералізації торговельних відносин між державами — учасницями процесу; для цього також потрібний вільний рух факторів виробництва — праці, послуг і капіталу. Таким чином, забезпечення вільного руху робочої сили, послуг і капіталу в межах ЄС, разом з вільним рухом товарів, є чотирма основними свободами спільного ринку.

Вільний рух капіталу та лібералізація платіжних операцій у рамках спільного ринку стали важливою передумовою запровадження у 1979 р. Європейської валютної системи — специфічної організаційно-економічної форми відносин країн ЄС у валютній сфері, спрямованої на стимулювання інтеграційних процесів, зменшення амплітуди коливань курсів національних валют та їх взаємну ув'язку. Стратегічними цілями створення Європейської валютної системи були досягнення валютної стабільності та створення єдиної валюти, яка б оберталася в ЄС, вирівнювання основних економічних показників та уніфікація економічної політики, розроблення та впровадження засобів колективного регулювання валютної сфери, стабілізація економічного становища країн — членів Європейської валютної системи.

Етап єдиного внутрішнього ринку (1985—1992 рр.)

 На основі Єдиного  європейського акта, а також поданої  у червні 1985 р. Європейською Комісією  програми створення внутрішнього  ринку (відома як "біла книга") країни ЄС приступили до завершення  формування єдиного внутрішнього  ринку, ліквідовуючи решту бар'єрів  на шляху пересування товарів  і факторів виробництва. Європейська  Комісія, яку очолював Ж. Делор, висунула більше 300 законодавчих ініціатив, спрямованих на забезпечення вільного міждержавного руху товарів, послуг, капіталів і робочої сили, а також визначила три основні групи бар'єрів, які необхідно було усунути. Серед них — фізичні бар'єри (прикордонні митні пости і паспортний контроль), технічні бар'єри (відмінності у стандартах, невизнання освітніх сертифікатів, пріоритет національним виробникам при державних закупівлях) і фіскальні бар'єри (відмінності в оподаткуванні). У цей самий період країни ЄС перейшли до реалізації вже не просто узгодженої, а єдиної політики в окремих галузях — енергетиці, транспорті, питаннях соціального і регіонального розвитку.

Завершення формування єдиного внутрішнього ринку сприяло  інтенсифікації європейської інтеграції в цілому. Формування єдиного внутрішнього ринку прискорило процес фіскальної гармонізації, ліквідуючи в такий  спосіб фіскальні кордони. Єдиний ринок  сформував потребу в посиленні  економічного й соціального гуртування, що сприяло пожвавленню регіональної та соціальної політики Співтоварства. Внутрішній ринок прискорив формування європейських ринків енергетики, транспорту та телекомунікацій. У рамках єдиного внутрішнього ринку дедалі більше розвивалися правові засади політики захисту прав споживачів та довкілля, політики з питань науково-дослідної діяльності й розвитку. І, нарешті, одним із найважливіших наслідків є той факт, що консолідація в рамках єдиного внутрішнього ринку стала рушійною силою для Маастрихтських домовленостей, спрямованих на розбудову економічного й валютного, а також політичного союзу.

Етап економічного і  валютного союзу (з 1993 р.). Економічний  і валютний союз (ЕВС) уособлює високий  рівень багатонаціональної інтеграції, який передбачає запровадження спільної монетарної політики та тісну координацію  економічної політики держав — членів Союзу. На етапі формування економічного та валютного союзу відбувається зміцнення політичної інтеграції і  форсований розвиток валютної інтеграції на основі підписаного на початку 1992 р.

Маастрихтського договору про Європейський Союз. Його створення  базується як на попередніх досягненнях  узгодженої валютної політики, так  і на нових ініціативах. На першому  етапі (1990—1993 рр.) в рамках Європейської валютної системи було запроваджено допустимі межі коливань валютних курсів, розпочато реалізацію узгоджувальної валютної політики, що передбачала: 1) узгоджену  підтримку змін ринкових валютних курсів в обумовлених кількісних межах  з допомогою валютного втручання  центральних банків; 2) забезпечення валютних інтервенцій у ситуації, коли ринковий валютний курс досягає інтервенційної точки (коли Центральний банк зобов'язаний вдатися до інтервенції на валютних ринках, спрямованої на зближення зі встановленими курсовими співвідношеннями). Окрім цього, було усунено валютні обмеження — систему законодавчих або адміністративних правил, спрямованих на обмеження операцій з іноземною валютою. На другому етапі (1994—1998 рр.) створюється Європейський валютний інститут і посилюється координація макроекономічної політики. На третьому етапі (з 1999 р.) спочатку взаємно фіксуються курси валют, а згодом створюється єдиний Європейський центральний банк, що пов'язано, зокрема, із запровадженням у готівковий обіг спільної європейської валюти — євро. 12 країн-членів беруть участь у третій, заключній, стадії створення економічного та валютного союзу, що почалася 1 січня 1999 р.

З підписанням Маастрихтського  договору про Європейський Союз поряд  із формуванням економічного і валютного  союзу активізувалися інші складові співробітництва, зокрема спільна  зовнішня політика та політика безпеки (СЗППБ), політика у сфері юстиції  і внутрішніх справ. Тому головними  цілями політичної інтеграції стали: захист спільних цінностей, основних інтересів  і незалежності Союзу, посилення  безпеки Союзу та країн-членів, збереження миру та зміцнення міжнародної безпеки, сприяння міжнародному співробітництву, розвиток та утвердження демократії і верховенства права за безумовного  дотримання прав і свобод людини.

Перші етапи поглиблення  європейської інтеграції відбувалися  на відносно обмеженій території, яка  охоплювала лише шість країн. В економічному сенсі ці країни керувалися принципами політики колективного протекціонізму, який протягом певного періоду сприяв становленню Європейських Співтовариств  як одного з найбільш потужних центрів  глобальної економічної системи, перетворенню підприємств цих країн на конкурентоспроможних суб'єктів господарювання, здатних  протистояти потужним американським  транснаціональним корпораціям. Економічний  розвиток ЄС створював передумови і для зміцнення політичних позицій країн-членів, які значно посилилися із започаткуванням формування спільних політичних інститутів, а згодом — і формуванням спільної зовнішньої політики та політики безпеки.

Отже, прогресуючий процес поглиблення європейської інтеграції, що передбачає досягнення її первісних  цілей, створив передумови для територіального  розширення Європейських Співтовариств, а згодом — і Європейського  Союзу.

Ця мета обумовлена геополітичними та геоекономічними інтересами зміцнення позицій європейських країн в епоху формування нових ознак світової економіки, які зараз прийнято характеризувати як процес глобалізації.

Вперше рішення про  необхідність одночасного поглиблення  європейської інтеграції та приєднання нових членів було прийнято в Гаазі  у грудні 1969 р., тобто практично  одночасно із формуванням митного  союзу "шістки". З того часу вже  відбулося чотири етапи розширення ЄС: у 1973 р. до "шістки" приєдналися  Велика Британія, Данія та Ірландія; у 1981 р. — Греція; у 1986 р. — Іспанія  і Португалія; у 1995 р. — Австрія, Фінляндія  і Швеція; на часі незавершеними  залишаються п'ятий і шостий етапи  розширення ЄС: у 2004 р. до ЄС приєдналися  Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія; у 2007 р. — Болгарія, Румунія (табл. 1)