Особливості інфляційних процесів в Україні та їх вплив на банківську систему

 Кейнсіанська ідея  регульованої інфляції широко  використовувалася на практиці  в 50-60-ті роки в більшості  країн ринкової економіки. На  її основі виправдовувалося форсування  державних витрат, зростання бюджетних  дефіцитів, що стало хронічним  явищем. Практикувалася політика  кредитної експансії, лібералізація  доходів і цін тощо.

 Економічна думка застерігала  практику не стільки від інфляційної  загрози, скільки від загрози  кризового спаду і депресії, зниження  платоспроможного попиту, тобто  підтримувала ідеї регульованої  інфляції. Особливо відверто інфляційні  заходи проводилися за виникнення  ознак економічної кризи та  в період депресії. У період  же "перегрівання" економіки вживалися антиінфляційні заходи, розроблялися спеціальні "плани стабілізації"[3].

 Усе це відіграло  позитивну роль у пом'якшенні  коливань економічного циклу  й сприяло успішному розвиткові  економіки. Було досягнуто тривале  (50-60-ті роки) стримування інфляції  на "повзучому" рівні, що  давало підстави говорити про  реалізацію на практиці ідеї "контрольованої" інфляції.

 Проте вже з початку  70-х років у більшості країн  з розвинутою ринковою економікою  розпочалося швидке зростання  цін, інфляція наблизилася до  галопуючого рівня. Якщо в 1956- 1965 pp. середньорічні темпи зростання  роздрібних цін становили У  США 1,7%, в Англії - 3,1, у Франції  - 5,0, в Італії - 3,4, то в 1974-1991рр. - відповідно 9,3%, 15,8, .10,5 і 17,9%. Такі  зміни були зумовлені низкою  об'єктивних процесів, які виключили  можливість регулювати інфляцію  згідно з кейнсіанськими ідеями.

 Це, по-перше, надзвичайне  розбухання державних витрат, внаслідок  чого заходи урядів щодо їх  скорочення з метою подолання  інфляції не могли бути ефективними.  По-друге, сфера обігу в усіх  країнах була вщерть наповнена  грошовою масою, й інфляція  досягла своєї "критичної точки". По-третє, успішний післявоєнний  розвиток економіки призвів до  створення великих монополій,  високої монополізації виробництва  і ринку, що деформувало вільну  дію механізму ціни рівноваги.  По-четверте, що чи не найголовніше, у цей період загострилась  екологічна й енергетична криза,  що значно погіршило умови  виробництва та призвело до  зростання виробничих витрат. Перекласти  додаткові витрати на трудящих  не вдалося завдяки зміцненню  економічної могутності та організованості  профспілок. Тому підприємці не  тільки не змогли заморозити  зростання заробітної плати, а  й змушені були підвищувати  її в міру зростання цін.  Розпочалося могутнє розкручування  спіралі "зарплата - ціни", яке  зумовило галопуючий характер  інфляції[4].

 У нових умовах кейнсіанська  ідея регульованої інфляції зазнавала  серйозної критики з боку представників  монетаристської школи. Головний  недолік її вбачався в тому, що кейнсіанці не врахували  у своїх оцінках наслідків  інфляційних заходів уряду свідомої  реакції економічних агентів  (підприємців і найманих працівників)  на майбутню інфляцію. Так, М.  Фрідман висунув положення про  "природний рівень безробіття", який визначається умовами ринку  робочої сили і не може бути  порушений ззовні. Якщо ж уряд  заходами своєї політики (нагнітання  попиту бюджетною і кредитною  експансією) зменшить безробіття  за його природний рівень, то  це тільки прискорить інфляцію  до галопуючих темпів. Адже підприємці, прогнозуючи зростання цін, застрахують  свої доходи відповідними заходами  в ділових контрактах, трудових  угодах тощо. Тому очікуваного  урядом перерозподілу доходів  та посилення стимулювання виробництва  не відбувається. Уряд змушений  буде ще більше розширювати  попит понад розміри, яких очікували  підприємці, а це - прямий шлях  до розкручування інфляційної  спіралі. Позитивний ефект від  таких дій уряду може бути лише короткостроковим. У довгостроковому ж плані вони містять у собі загрозу гіперінфляції.

 Ще далі щодо цього  пішли представники монетаристської  школи "раціональних очікувань" (Р. Лукас, Н. Уоллес, Т. Сарджент). На їхню думку, економічні суб'єкти  можуть передбачати будь-які регулюючі  заходи уряду ("раціональні  очікування") і захистити свої  доходи від їх впливу. Тому  вони заперечують навіть короткостроковий  ефект регулювання емісії і  зайнятості і найбільш відверто  підтримують головний висновок  монетаристської доктрини. Згідно  з ним стабілізаційна політика  нібито безплідна і від неї  слід відмовитись, а ринкова  система сама себе підтримає  в постійній рівновазі, як би  на неї не намагалися впливати.

 На практиці політика  контрольованої інфляції зазнала  краху і з початку 70-х років  змінилася відвертою антиінфляційною  політикою, до якої змушені  були перейти уряди більшості  країн. Нова ідея щодо регулювання  інфляції дістала назву антиінфляційної  політики.

 Антиінфляційна політика  більшості країн з розвинутою  ринковою економікою проводиться  за кількома напрямами - дефляційної  політики (урегулювання попиту), політики  доходів чи за одним і другим  напрямами одночасно.

Найважливішою складовою  антиінфляційної стратегії уряду  є запобігання інфляційним очікуванням. Пересічні громадяни, всі суб'єкти господарської діяльності мають  позбутися страху знецінення збережень  і довіряти урядові та його політиці.

 У світовій практиці  з середини 70-х років XX ст. широко  застосовується політика таргетування (від англ. target — мета) інфляції. Метою  такої політики є вибір цінового  орієнтира, зазвичай це індекс  зростання цін. Досягнення подібної  мети передбачає здійснення таких  державних заходів: законодавче  встановлення і публічне проголошення  розрахованих планових показників  інфляції на зазначений термін[4]. Це виявляється у введенні твердих лімітів на щорічний приріст грошової маси; скорочення бюджетного дефіциту і його ліквідацію; підвищення курсу національної валюти, що сприятиме падінню цін на імпортну продукцію, а отже, і рівню цін у країні; відповідальність центрального банку за неперевищення запланованих показників інфляції, його звітування перед громадськістю; прогнозування індексу зростання цін.

 Водночас держава використовує  різні прийоми та методи антиінфляційної  політики, які мають короткотерміновий  характер і спрямовані на те, щоб зменшити «температуру» інфляції. До них належать: стимулювання товарності економіки шляхом державної підтримки, наприклад через введення пільгового оподаткування, або перехід від безоплатного задоволення певних потреб до платних (навчання, медобслуговування, надання інформації тощо); приватизація державної власності; часткова реалізація стратегічних запасів; широкомасштабний імпорт споживчих благ; грошова реформа конфіскаційного типу. Основні методи антиінфляційної стратегії держави наведено

Доки український ринок  не досить розвинений, він не в змозі  впливати на зміни світових, а також  внутрішніх цін в окремих базових  галузях економіки. Держава має  втрутитися в ці процеси, в іншому випадку відбудеться зростання  інфляції.

Узагальнення  досвіду  країн,  що  успішно використовують інфляційне таргетування та результати теоретичних досліджень у даному напрямку,  дають підстави  сформувати  низку передумов, які є бажаними  для країни, що  планує імплементацію цього режиму. Досліджуючи досвід  країн  у  справі  імплементації режиму  інфляційного  таргетування запропонували перелік передумов, дотримання яких є бажаним для країни,  що прагне успішного впровадження та подальшого дотримання режиму таргетування

Основні  засади  грошово-кредитної  політики визначають фінансову стійкість і цінову стабільність пріоритетними цілями НБУ у здійсненні грошово-кредитної політики. 9 липня 2010 року Верховна Рада України внесла зміни до закону України «Про Національний банк України» серед яких має місце уточнення дій НБУ при виконанні ним його основної функції –  забезпечення стабільності грошової одиниці України – зокрема, зроблено наголос на пріоритетності досягнення та підтримки цінової стабільності в державі. Також має місце корекція самого терміну «цінова стабільність», який відтепер означає збереження купівельної спроможності  національної  валюти  шляхом  підтримання  у  середньостроковій перспективі (від 3 до 5 років) низьких, стабільних темпів інфляції, що вимірюються індексом споживчих цін [5,6,7,8]. Це дає підстави для припущення щодо орієнтації України на впровадження режиму інфляційного таргетування.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. Аналітично-дослідницька частина.

Аналіз особливостей інфляційних  процесів в Україні та їх впливу  на банківську систему

Особливо виразно деформація економічних механізмів проявляється в умовах гіперінфляції. В економічній  науці вважається, що інфляція переходить в гіперстадію за умов перевищення  швидкості росту цін 50% на місяць. Прикладом того є Німеччина 1920-1923рр., Австрія 1921-1923рр., СРСР 1921-1924рр., Греція 1943-1944рр., Латиноамериканські країни 1970-1980рр.

Для України поняття гіперінфляції  відоме з власного досвіду. Проведемо  аналіз інфляційних процесів в Україні  на початку 90х років 20 століття.

Рис. 1. Чинники інфляції в  Україні

Як свідчать дані таблиці 1, інфляційні процеси протягом 1991 — 1993 рр набули в Україні найвищих темпів серед інших пострадянських держав. Подивимося на розвиток української  економіки протягом 1991-1995 років через  призму класичних чинників інфляції (рис.1)[3]. Найбільш високі темпи інфляції в Україні припадають на 1993 р., коли ціни зросли за рік у 102,6 разів при середньомісячному рівні інфляції 47,1% (типова гіперінфляція) .

Таблиця 1

Індекс споживчих цін  країн СНД, 1991 —1994 рр, у % до попереднього року

Країни	1991	1992	1993	1994
Азербайджан	212	1039	1213	1880
Білорусь	199	1071	1290	2321
Казахстан	179	1615	1758	1977
Киргизстан	21	1189	1294	378
Молдова	214	1209	1284	586
Росія	200	2609	940	303
Таджикістан	213	1007	2236	339
Туркменістан	213	870	1731	2814
Узбекістан	197	515	1332	1650
Україна	390	2100	10256	501

 

Рис.2. Динаміка індексу споживчих  цін 1991-1994 рр. в різних країнах

Треба одразу ж зазначити, що погляди різних економістів на проблему розвитку та причин інфляції в Україні не однозначні. Одні основною причиною інфляційних процесів 1991-93 рр. називають дію зовнішніх факторів, зокрема різке зростання цін на енергоносії( з 1991 по 1994 рр. ціни на нафту зросли у 146 тис. разів, на газ - у 64,2 тис. раз. Внутрішні українські ціни на вугілля за цей період зросли в 90,7 тис. разів) [12]. Підвищення підприємствами цін на власну продукцію з метою покриття зростаючих витрат давало поштовх для подальшого розвитку інфляційних процесів. Незважаючи на зростаючу грошову емісію, виникла нестача оборотних засобів підприємтсв для розрахунків зі своїми постачальниками («криза неплатежів»- за даними СБРР за 1992р. неплатежі в Україні становили 40% загального ВВП) та видачі заробітньої платні. Склалася типова кумулятивна інфляційна спіраль «зарплата-ціни»: ріст цін веде до збільшення витрат, що вимагало збільшення грошової маси і нового витка росту цін. Таким чином прослідковувалось переплетіння інфляції витрат та попиту.

Додаткова емісія з боку держави веде до утворення так  зв. «інфляційного розриву» (М.Фрідмен): якщо в економіку викидається  певна сума грошей, не забезпечених товаром, то цей розрив компенсується  ростом цін і відповідно посиленням інфляції. За повідомленням Міністерства статистики України, “емісія грошей за 1993 рік збільшилася у 25 разів  і становила 123 трлн. карбованців, у  тому числі за четвертий квартал  — 7,5 трлн. крб., а лише за грудень — 3,8 трлн.крб» .

Збільшення суми незабезпечених товарною масою грошей в українській економіці було пов’язане з покриттям готівкового попиту, бюджетними дотаціями, кредитуванням виробників та споживачів (включаючи і явних банкрутів). Тільки у першому кварталі 1993р. для підтримки АПК було надано майже 1 трлн. крб пільгових кредитів та 3 трлн. крб. фінансової допомоги. Протягом 1993 р. монетарна маса збільшилась 3 26 до 47,2 трлн. крб., тобто у 1,8 разів.

Авторитет українських купоно-карбованців, випущених на початку 1992 р. замість російського рубля, було підірвано. Адже в 1992 р. після введення в обіг купоно-карбованця його неофіційний курс до російського рубля становив 1 : 10. Це було зумовлено тим, що в обігу була мала кількість карбованців, їх висока купівельна спроможність сприяла нагромадженню останніх. За січень - лютий 1993 року в обіг було випущено 43,0 млрд, крб. За той же період до кас банків надійшло лише 21,0 млрд. крб. Виникла потреба у готівкових грошах для сплати заробітної плати, пенсій, стипендій. Це питання було вирішено шляхом додаткової емісії грошей.

Грошові емісії в українській  економіці 1992 — 1993 рр. були інфляційним  фактором ще й тому, що сприяли падінню  валютного курсу національної грошової одиниці відносно іноземних валют. Це, у свою чергу, призвело до того що український карбованець не виконував класичних грошових функцій. Більш сильна іноземна валюта витісняла національні гроші. В економіці панували бартерні операції[13].

До 1993 р. держава керувалася експансійною фіскальною політикою(політика підвищення сукупного попиту шляхом збільшення державних витрат та зменшення  чистого обсягу податкових надходжень).

Надмірний рівень інфляції у 1993 р. змусив уряд та НБУ докорінно  змінити свою політику. Грошово-кредитну політику було змінено з експансійної на жорстку рестрикційну. У 1994 році монетарна політика НБУ будувалася, орієнтуючись на приборкання інфляції.

Ще наприкінці 1993 року було запроваджено ряд заходів по стримуванню  зростання грошової маси в обігу. Якщо у IV кварталі 1993 року середньомісячні  темпи інфляції становили 66,4 %, то в  І кварталі 1994 року темпи інфляції було знижено до 12,4 %, а в II кварталі — до 5,0 %[12].