Небанківські фінансові інститути

У розвинутих країнах страхові компанії належать до інституціональних  посередників, які акумулюють значні кошти у формі страхових резервів і розміщують їх на фінансових ринках. У Великій Британії страхові інвестиції становлять майже 53 % їх загального обсягу. Після буму у страховій сфері в 1995 р. функціонувало 500 страхових компаній, у 1997 р. – 237, у 2000 р . – 268. Сьогодні в Україні фактично діє близько 400 страхових компаній. Особливістю вітчизняного страхового ринку є те, що в Україні немає транснаціональних страхових компаній і законодавство не забезпечує можливостей щодо їх створення та захисту страхової системи від конкуренції з боку іноземних страхових компаній.

Нині спостерігається  чітка тенденція до створення  стратегічних альянсів між вітчизняними банками і страховими компаніями. Найвідомішими є альянси Промінвестбанку  та Акціонерного страхового товариства "Вексель", Укрсоцбанку та HACK "Оранта", банку "Аваль" та АСК "Еталон" і "Еталон-плюс"[5].

Страхові компанії у розвинутих країнах мобілізують  величезні фінансові ресурси  і є головними постачальниками  довгострокових капіталів на грошовому  ринку. Крім довгострокових цінних паперів, вони можуть вкладати свої ресурси  в іпотечні позики, в довгострокові  позики під заставу нерухомості  тощо.

Страховий бізнес в  Україні спочатку теж розвивався досить інтенсивно. Кількість страхових  компаній у середині 90-х років  навіть перевищувала кількість комерційних  банків. Проте страхові компанії зіткнулися з тими ж труднощами, що й банки. Економічна криза різко скоротила  попит на страхові послуги, а хронічна інфляція, слабкість банківської  системи, нерозвинутість ринку цінних паперів створюють великі труднощі щодо збереження мобілізованих коштів і розміщення їх у дохідні активи. Тому в останні роки страхові компанії почали згортати свій бізнес, а кількість їх помітно скорочується[3].

Пенсійні фонди – це державні чи приватні організації, що утворюються для забезпечення населення коштами на період після виходу на пенсію (виплати пенсій)[5]. Вони утворюються за рахунок внесків працюючих і підприємців, володіють досить значними сумами грошових коштів, які вкладають в акції та облігації різних підприємств.

Упродовж багатьох років в Україні  існувала однорівнева система пенсійного забезпечення, яка певним чином узгоджувалася з командно-адміністративною економікою та функціонувала на засадах солідарності поколінь. З набуттям Україною незалежності постала необхідність у реформуванні такої системи пенсійного забезпечення, оскільки в умовах ринкової економіки вона виявилася економічно необґрунтованою, фінансово неспроможною, соціально несправедливою здебільшого для найбідніших верств населення.

Кінцевою метою реформування є  побудова трирівневої системи пенсійного забезпечення, в якій третім рівнем є система добровільного недержавного пенсійного страхування.

З прийняттям 9 липня 2003 р. законів  України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та "Про недержавне пенсійне забезпечення" стали законодавчо врегульованими питання запровадження в Україні  трирівневої пенсійної системи. В основу покладено принцип страхування, згідно з яким людина при досягненні пенсійного віку отримуватиме пенсію залежно від страхового платежу та заробітної плати, з котрої сплачені внески до Пенсійного фонду України та недержавних пенсійних фондів[5].

Перший рівень пенсійної системи  є солідарною системою пенсійних  виплат, внески до якої сплачують всі  працюючі громадяни країни та їх роботодавці. За рахунок цих коштів і виплачуватимуться  страхові пенсії та встановлюватиметься  мінімальний рівень пенсійних виплат пенсіонерам. Накопичувальний фонд, який фактично уособлює другий рівень пенсійної системи, формується Пенсійним  фондом переважно за рахунок страхових  внесків, які обліковуються на накопичувальних  пенсійних рахунках застрахованих  осіб, та інвестиційного доходу, що утворюється  внаслідок розміщення та інвестування коштів. Система недержавного пенсійного забезпечення, тобто третій рівень пенсійної системи, ґрунтується на засадах добровільної участі громадян та їх об'єднань у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання додаткових до загальнообов'язкового державного пенсійного страхування пенсійних виплат за рахунок відрахувань до корпоративних, професійних і відкритих недержавних пенсійних фондів та інвестиційного доходу, нарахованого на ці відрахування.

Сьогодні в Україні на 1000 працюючих  припадає 795 пенсіонерів, а середній розмір пенсії становить 31 % від офіційної  заробітної плати. Пенсійні виплати  з державного бюджету нині становлять п'яту частину. В Україні зареєстровано 110 недержавних пенсійних фондів, 15 з яких об'єдналися в Асоціацію  недержавних пенсійних фондів[6]. Значно більші можливості мають недержавні пенсійні фонди, кошти яких передбачається інвестувати у привабливі цінні  папери. Істотним недоліком пенсійної  системи є й велике навантаження на підприємців у вигляді відрахувань  до пенсійного фонду, що помітно послаблює  їх інвестиційні можливості та конкурентоспроможність вітчизняних товарів. У 2005 р. в Україні  відрахування роботодавців становили 32%, у США–12,5%.

Ломбарди - фінансовий посередник, що спеціалізується на видачі позичок населенню під заставу рухомого майна, тобто короткострокові (до трьох місяців) кредити населенню на споживчі цілі. Кошти ломбардів формуються із внесків засновників, прибутку від його діяльності, виручки від реалізації заставленого майна. Вони можуть користуватися також банківським кредитом. Відносини між ломбардами та позичальниками оформляються спеціальними документами (ломбардними квитанціями), які мають статус угоди між сторонами, що дає підстави відносити ломбард до групи договірних фінансових посередників[3].

Ломбарди видають позики на строк  до трьох місяців у розмірі 75 % від вартості оцінки заставлених  речей і до 90 % вартості виробів  з дорогоцінних металів, каміння, годинників у золотій оправі тощо. Оцінка речей, що здаються на зберігання або під  заставу для одержання позики, здійснюється за домовленістю сторін, а вироби з дорогоцінних металів – за державними розцінками. Для розвитку своїх операцій ломбарди можуть користуватися банківським кредитом[5].

Лізингові компанії - організації, які купують предмети довгострокового кредитування (машини, обладнання, транспортні засоби тощо) і надають їх у довгострокову оренду (на 5–8 років і більше) фірмі-орендарю, котра поступово сплачує їй вартість взятого в оренду майна[5].

 Оформляються  лізингові угоди договорами оренди. Ресурси лізингових компаній  формуються з власного капіталу  та банківських позичок. Особливістю  лізингового посередництва є  те, що в ньому кредитування  здійснюється в товарній формі  і має довгостроковий характер, що дуже зручно для позичальників.  В Україні лізинг розвинутий  слабо, проте має гарні перспективи  в умовах економічного зростання,  особливо в сільському господарстві, малому та середньому бізнесі[3].

Актуальність розвитку лізингу  в Україні зумовлена насамперед потребою величезної кількості підприємств  в оновленні обладнання і значним  рівнем зношення основних фондів (80 %). Лізинг відносно дешевий та доступний  інструмент, застосування якого стимулює інновації на виробництві та підвищує конкурентоспроможність. Порівняно  з довгостроковим кредитуванням, лізинг набагато доступніший хоча б тому, що тут не потрібна застава. Як інвестиційний  інструмент лізинг багато в чому визначає макроекономічні показники провідних  економічно розвинутих країн^*233. За кордоном частка витрат на лізингові операції в загальних капіталовкладеннях у машини й устаткування досить висока (від 30 % у США до 8–10 % у Данії, Норвегії, Австрії)^*234. В обсязі інвестицій частка лізингових операцій перевищує 30 %, тоді як в Європі вона коливається від 14 до 36, у Росії – 1–2 %. Економічна ефективність лізингу, як свідчить практика лізингової діяльності, становить від 7 до 15 % порівняно з кредитом. В Україні налічується близько 45 активних лізингових компаній, але до 70 % усіх договорів виконують сім найбільших операторів лізингового ринку, близько 80 % яких знаходяться у м. Києві, 9 – у Львові, 12 % – у Донецьку та Одесі. За даними міжнародної фінансової корпорації у 2005 р. портфель лізингових договорів в Україні збільшився на 62,3 % і становив 339 млн дол. Найбільшу частку в цьому портфелі займають: літаки – 29 %, легкові машини – 28,3, транспорт для вантажоперевезень – 21, виробниче устаткування – 3,78, устаткування для промислової переробки – 1,75, медичне обладнання – 0,17 %. Для порівняння: обсяг лізингових операцій в Польщі становить 2,0 млрд дол., в Угорщині – 1,2 млрд, Росії – 1,9 млрд дол. До основних переваг лізингу слід віднести високу оперативність і гнучкість у вирішенні виробничих завдань за рахунок тимчасового використання найсучаснішої техніки[5].

Факторингові компанії (фактори) - це організації, які купують дебіторську заборгованість клієнтів, пов'язану з постачанням товарів або наданням послуг[5]. Для економіки України факторинг є новим явищем. Його поява була визначена певними економічними передумовами. Ринкова економіка вимагає від вітчизняних підприємств гнучкості, маневреності та швидкості рішень, що забезпечується і встановлюється достатністю фінансових ресурсів. У зв'язку з браком власних коштів підприємств та неправильно побудованою політикою кредитування стан суб'єктів господарювання в Україні значно погіршився. Зокрема гостроти набула проблема неплатежів, браку обігових коштів, що в свою чергу порушило баланс дебіторської та кредиторської заборгованості. З аналогічною проблемою зіткнулися західноєвропейські компанії 20–30 років тому. Саме вони знайшли вихід з неї, використовуючи такий новий продукт ринку фінансових послуг, як факторинг. Договір факторингу є новим для законодавства України. Водночас можна стверджувати, що законодавче регулювання відносин суб'єктів господарювання за цим договором здійснюється з урахуванням міжнародного досвіду. Правовими засадами факторингу в Україні є ст. 350 Господарського кодексу та ст. 73 Цивільного кодексу, а також Закон України "Про банки і банківську діяльність" від 20 березня 1991 р.

Відповідно до ст. 350 Господарського кодексу України факторинг є  банківською операцією у вигляді  придбання банком права вимоги у  грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги з прийняттям ризику виконання такої вимоги, а також  прийом платежів. Іншими словами, факторинг  – це різновид торговельно-комісійної операції, що пов'язаний з кредитуванням  оборотного капіталу клієнта і полягає  у поступці клієнтом-постачальником платіжних вимог за поставлені товари і права одержання платежу  за них.

Один з найбільш важливих елементів  системи парабанків –інвестиційні компанії та фонди. Історія їх масового виникнення бере початок на межі XIX і XX ст., хоча перша інвестиційна компанія виникла ще в 1822 р. у Бельгії.

Інвестиційні компанії та фонди  е інститутами спільного інвестування. Інвестиційні компанії – це різновид кредитно-фінансових інститутів, які  випускають і продають власні цінні  папери, в основному дрібним індивідуальним інвесторам, а на отримані кошти  купують цінні папери підприємств  і банків, забезпечуючи своїм акціонерам дохід у вигляді дивідендів за акціями інвестиційних компаній. Найбільшого розвитку вони набули в  промислово розвинутих країнах (СІНА, Канаді, Франції, Японії). У США близько 6 тис. таких фондів. На їх частку припадає близько 10 % усіх фінансових активів  країни, їх інвесторами є 40% населення. Розвиток цих фондів спостерігається  і в Європі.

Спочатку інвестиційні компанії обслуговували  власників великих заощаджень. Щодо власників дрібних заощаджень, то їм інвестиційні компанії надавали консультаційні послуги, оскільки рівень компетенції  таких власників у сфері управління своїми активами був невисокий. Уже  в 1899 р. у США виникає перша  така інвестиційно-консультативна компанія, а через десять років в Америці  налічується вже 10 таких компаній. Перехід від консультацій до управління внесками дрібних інвесторів був  досить повільним і прискорився швидким зростанням заощаджень у населення, що перетворювало їх на могутній інвестиційний ресурс. Нині в США налічується декілька великих інвестиційних компаній (наприклад, "Фіделіті", "Дрейфус", "Венгард", "Франкаїн" та ін.), які відіграють велику роль у суспільному виробництві. До їх структури належить певна кількість інших інвестиційних компаній, а їх капітал становить мільярди доларів.

Інвестиційні компанії бувають  відкритого і закритого типу. Компанії закритого типу – це організації, які випускають чітко визначену  кількість інвестиційних сертифікатів, що продаються інвесторам. Зазначені  цінні папери інвестор не може повернути  інвестиційній компанії для їх погашення, у зв'язку з цим такі інвестиційні сертифікати й акції є неліквідними. Але неліквідність цих цінних паперів з боку інвестиційної  компанії не означає їх абсолютної неліквідності. Ліквідність емітованих (випущених) закритою інвестиційною  компанією цінних паперів забезпечується можливістю їх реалізації на вторинному ринку цінних паперів. Вони можуть бути об'єктом купівлі-продажу як на біржовому, так і на позабіржовому ринку, що визначається становищем інвестиційної  компанії та тим, чи включена вона у  лістинг (список) відповідної біржі, чи ні.

Інвестиційні компанії відкритого типу відрізняються від закритих тим, що вони в установлений термін, а досить часто і в будь-який момент, можуть придбати випущені ними в обіг інвестиційні сертифікати  або акції. Таким чином, цінні  папери таких компаній мають надзвичайно  високу ліквідність. Відкриті інвестиційні компанії дуже привабливі для інвестора (особливо дрібного), але водночас вони пов'язані з небезпекою наростаючого погашення інвестиційних сертифікатів, з можливим їх банкрутством. Проте  у високорозвинутих країнах такого, як правило, не відбувається.

Відкриті інвестиційні компанії з'явилися  відносно недавно і значно поширилися після Другої світової війни. У практиці країн Заходу їх часто називають  взаємними, або інвестиційними, фондами.