Небанківські фінансові інститути

 

Зміст

Вступ………………………………………………………………………...3

1. Теоретичні основи та поняття небанківських кредитних інститутів..6

1.1Основні поняття небанківських  кредитних інститутів………………6

1.2 Види та основні форми діяльності небанківських кредитних інститутів………………………………………………………………………….8

2. Аналіз діяльності небанківських кредитних інститутів……………..10

2.1. Характеристика небанківських кредитних інститутів…………….10

2.2. Аналіз ефективності діяльності небанківських кредитних інститутів…………………………………………………………………………22

3. Шляхи вдосконалення діяльності небанківських фінансово –кредитних установ……………………………………………………………….29

3.1 Перспективи розвитку  небанківських фінансово – кредитних установ в Україні………………………………………………………………29

3.2 Шляхи вдосконалення  діяльності небанківських фінансових  інститутів…………………………………………………………………………33

Висновки…………………………………………………………………..36

Список використаних джерел……………………………………………37

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Небанківські   фінансово-кредитні   установи    теж    є    фінансовими

посередниками грошового  ринку, які  і  здійснюють  акумуляцію  заощаджень  і розміщення їх у  дохідні  активи:  у  цінні  папери  та  кредити  (переважно довгострокові). У своїй діяльності вони мають багато спільного з банками:

• функціонують у тому самому секторі  грошового  ринку,  що  й  банки,  -  у секторі опосередкованого фінансування;
• формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають, подібно  до  банків, боргові зобов'язання, які менш ліквідні, ніж зобов'язання банків, проте  теж можуть реалізовуватися на ринку як додатковий фінансовий інструмент;
• розміщуючи  свої  ресурси  в  дохідні  активи,   вони   купують   боргові зобов'язання,  створюючи,  подібно  до  банків,  власні  вимоги   до   інших зобов'язання,  створюючи,  подібно  до  банків,  власні  вимоги   до   інших економічних суб'єктів, хоч ці вимоги менш ліквідні і більш  ризиковані,  ніж активи банків;
• діяльність їх щодо створення зобов'язань і вимог ґрунтується на тих  самих засадах, що й банків: їх зобов'язання менші за розмірами, більш  ліквідні  і коротші за термінами, ніж  власні  вимоги,  внаслідок  чого  їх  платежі  за зобов'язаннями менші, ніж надходження  за  вимогами,  що  створює  базу  для прибуткової діяльності. Перетворюючи одні зобов'язання в інші,  вони,  як  і банки,  забезпечують  трансформацію  руху  грошового  капіталу  на  ринку  - трансформацію  строкову,  обсягову  і  просторову,  а  також   трансформацію ризиків шляхом диверсифікації.

     Разом з  тим посередницька діяльність  небанківських  фінансово-кредитних  установ істотно відрізняється від банківської діяльності – вона не пов'язана з тими операціями, які  визнані  як  базові  банківські.

Якщо законодавство окремих  країн  і  дозволяє  виконувати  подібні  операції окремим з таких установ, то рано чи  пізно  останні  підпадають  під  вимоги банківського законодавства і набувають статусу банків. Підтвердженням  цього є доля американських позичково-ощадних інституцій, які до 80-х років  хоч  і виконували традиційно банківські депозитні  операції,  з  правового  погляду вважалися небанківськими фінансовими  посередниками.  Розпочате  у  1980  р. дерегулювання банківської діяльності в США привело до  розширення  операцій цих інституцій і підпорядкування їх ФРС у всьому,  що  стосується  створення чекових депозитів. Сьогодні в американській літературі  їх  стали відносити до категорії банківських посередників, вона не зачіпає процесу створення депозитів і не  впливає на  динаміку  пропозиції грошей, а отже немає потреби контролювати їх діяльність так  само ретельно, як банківську, насамперед поширюючи на  них  вимоги  обов'язкового резервування. Тому  законодавство  всіх  країн  дає  їм  інший  статус,  ніж банкам, вона є вузько спеціалізованою.  Спеціалізація  небанківських  посередників здійснюється за двома критеріями:

1) за характером залучення  вільних грошових коштів кредиторів;

2) за тими додатковими  послугами, які надають  фінансові   посередники  своїм кредиторам.

Формування грошових ресурсів небанківських фінансово-кредитних  установ  має ту особливість, що  воно  не  є  депозитним,  тобто  переданими  їм  коштами власники  не  можуть  так  вільно  скористатися,  як  банківськими  чековими вкладами.  Як  правило,  ці  кошти  вкладаються  на  тривалий,   заздалегідь визначений строк. Чим довший цей строк, тим з  більшими  ризиками  пов'язане таке розміщення і  тим  вищі  доходи  воно  повинно  приносити.  Недепозитне залучення коштів може здійснюватися двома способами: на  договірних  засадах та шляхом продажу посередником  своїх  цінних  паперів  (акцій,  облігацій).

Звідси  всі   ці   посередники   поділяються:   на   договірних   фінансових посередників,  які  залучають  кошти  на  підставі  договору  з   кредитором (інвестором), та на інвестиційних  фінансових  посередників,  які  залучають кошти через продаж кредиторам  (інвесторам)  своїх  акцій,  облігацій,  паїв тощо.

     Усередині  кожної з цих груп  фінансові   посередники  класифікуються  за видами послуг, які вони надають своїм кредиторам понад  доходи  на  залучені кошти. Усередині  групи  договірних  посередників  за  цим  критерієм  можна виокремити:

• страхові компанії;
• пенсійні фонди;
• ломбарди, лізингові та факторингові компанії.

Усередині групи інвестиційних посередників за цим критерієм можна виокремити:

• інвестиційні фонди;
• фінансові компанії;
• кредитні товариства, спілки тощо.

  Отже, метою даної  роботи є аналіз небанківських  інститутів та їх  місце в країні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Теоретичні основи та поняття небанківських кредитних інститутів.

1.1 Основні поняття небанківських  кредитних інститутів.

До другого рівня  банківської системи належать небанківські фінансово-кредитні установи, які здійснюють низку функцій банків, проте не підпадають під вимоги законодавства, котрими регулюється діяльність банківських установ.

Небанківські фінансово-кредитні установи – це установи кредитної  системи небанківського типу, що акумулюють грошові доходи, капітали та заощадження  населення, підприємств, держави, спеціалізуючись  на виконанні кількох операцій або  обслуговуючи обмежене коло клієнтів. 
Основні напрями діяльності сучасних спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів пов’язані з акумуляцією заощаджень населення залученням коштів на вклади, випуском власних акцій, облігацій, продажем страхових полісів; кредитуванням певної сфери економіки, виді діяльності, груп населення тощо.

Поява інституту фінансового посередництва  в Україні тісно пов'язана з  переходом національної економіки  з адміністративно-командних на ринкові засади функціонування. Вітчизняний  досвід розвитку цих інститутів досить обмежений, тому в процесі їх становлення  необхідним є вивчення світової практики їх діяльності.

Так, у Законі України "Про Національний банк України" зазначено, що фінансово-кредитна установа – юридична особа, що проводить  одну або кілька операцій, які можуть виконувати банки, за винятком залучення  вкладів від населення[1]. Це визначальний критерій поділу фінансових посередників на банки та небанківські фінансові інститути.

Рис.1.1. Кредитна система України

Небанківські фінансові посередники  – об'єктивно необхідне явище  у ринковій економіці. Вони не тільки є потужними конкурентами банків у боротьбі за вільні грошові капітали, що саме по собі має позитивне значення, а й беруть на себе надання економічним  суб'єктам таких фінансових послуг, виконання яких невигідне чи законодавчо  заборонене банком.

У своїй діяльності вони мають багато спільного з банками:

– функціонують у тому самому секторі  грошового ринку, що й банки, у  секторі опосередкованого фінансування;

– за формування власних ресурсів (пасивів), вони випускають подібно  до банків боргові зобов'язання, які  менш ліквідні, ніж зобов'язання банків, проте теж можуть реалізовуватися  на ринку як додатковий фінансовий інструмент;

– розміщуючи свої ресурси в дохідні  активи, вони купують боргові зобов'язання, створюючи, подібно до банків, власні вимоги до інших економічних суб'єктів, хоча ці вимоги менш ліквідні і більш  ризиковані, ніж активи банків;

– діяльність їх щодо створення зобов'язань  і вимог ґрунтується на тих  самих засадах, що й банків: їх зобов'язання менші за розмірами, більш ліквідні і коротші за термінами, ніж власні вимоги, внаслідок чого їх платежі  за зобов'язаннями менші, ніж надходження за вимогами, що створює базу для прибуткової діяльності. Перетворюючи одні зобов'язання на інші, вони, як і банки, забезпечують трансформацію руху грошового капіталу на ринку – трансформацію строкову, обсягову і просторову, а також трансформацію ризиків шляхом диверсифікації.

Разом з тим посередницька діяльність небанківських фінансово-кредитних  установ істотно відрізняється  від банківської діяльності, оскільки вона:

– не пов'язана з тими операціями, які визнані як базові банківські;

– не торкається процесу створення  депозитів і не впливає на динаміку пропозиції грошей, а отже, немає  потреби контролювати їх діяльність так само ретельно, як банківську, насамперед поширюючи на них вимоги обов'язкового резервування[1].

1.2 Види та основні форми діяльності небанківських кредитних інститутів.

Основними формами діяльності небанківських кредитних інститутів на ринку є акумуляція заощаджень населення, надання кредитів через облігаційні позики корпораціям і державі, мобілізація капіталу через усі види акцій, надання іпотечних і споживчих кредитів, а також кредитної взаємодопомоги.

Найбільш поширеними фінансово-кредитними установами є: 
1) Страхові компанії – спеціалізовані інститути, що виконують функції страхування, тобто за рахунок підприємств, організацій, установ, населення формують цільові грошові фонди та здійснюють виплати з них за настання певних подій (страхових випадків). Мобілізація коштів страховими компаніями здійснюється залученням страхових внесків від юр. та фіз. осіб на підставі укладених з ними угод. Страхові компанії спеціалізуються на таких видах страхування: майновому, особистому, страхуванні відповідальності чи перестрахуванні. 
2) Пенсійні фонди – спеціалізовані фінансові установи, основним завданням яких є збирання і акумуляція грошових коштів, призначених для пенсійного забезпечення громадян після досягнення ними певного віку. За формою власності вони бувають приватні або державні. 
3) Інвестиційні фонди – особливий вид фінансово-кредитних установ, що забезпечують посередництво в інвестиційному процесі. Випускаючи власні цінні папери, інвестиційні фонди акумулюють грошові кошти приватних інвесторів та вкладають їх в акції та облігації різних підприємств у власній країні чи за кордоном. 
4) Фінансові компанії – небанківські інститути кредитної системи, що спеціалізуються на кредитуванні продажу споживчих товарів з відстрочкою платежу. Можуть бути створені як самостійні юр. особи на акціонерних пайових задах або як окремі структурні підрозділи, філії, дочірні підприємства банків і страхових компаній. 
5) Кредитні спілки – кооперативні організації, що створюються з метою акумуляції заощаджень своїх членів та взаємного кредитування. 
6) Ломбард – кредитна установа, що здійснює видачу позик під заставу рухомого майна (цінних речей). Специфіка ломбардних позичкових операцій полягає у видачі приватним особам невеликих сум позичок на відносно короткі строки (переважно до трьох місяців).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.Аналіз діяльності небанківських кредитних інститутів.

2.1.Характеристика небанківських  кредитних інститутів.

Загальна схема  класифікації небанківських фінансово-кредитних  установ наведена на рис. 2.1.

Розглянемо в  загальних рисах механізм посередницького  функціонування основних видів небанківських  фінансово-кредитних установ.

Рис.2.1.Небанківські фінансові  посередники

Договірні фінансові  посередники. Страхові компанії – це фінансові інститути, які утворюються для відшкодування можливих збитків у результаті стихійного лиха, інших несприятливих умов. Ці організації утворюють спеціальний фонд (страховий) за рахунок страхових внесків громадян та юридичних осіб – страхувальників (ці внески мають вигляд купівлі страхових полісів)[5]. Попит на страхові послуги зумовлюється тим, що в економічних суб'єктів (юридичних та фізичних осіб) постійно існує загроза настання якихось несприятливих, а то й катастрофічних подій, що призводять до значних фінансових втрат (смерть, хвороба чи звільнення з роботи члена сім'ї, праця якого була основним джерелом доходу; загибель майна від пожару; аварія автомобіля тощо). Покрити ці втрати з поточних доходів практично неможливо, накопичувати для цього кошти через депозитні рахунки теж дуже складно. Страхування є найбільш вигідним відшкодуванням таких втрат, оскільки сума його може бути більшою страхових внесків.

З розвитком і  ускладненням техніки, технології, погіршенням  екологічної ситуації ймовірність  настання таких подій зростає. Тому страховий бізнес у країнах з  розвинутими ринковими економіками  успішно розвивається, створюючи  банкам потужну конкуренцію в  боротьбі за заощадження населення.

Страхові компанії умовно поділяються на компанії страхування  життя і компанії страхування  майна та від нещасних випадків. Методи роботи у них однакові: продаючи страхові поліси, вони мобілізують  певні суми коштів, які розміщують у дохідні активи. З доходів  від цих активів вони покривають свої операційні витрати, одержують  прибутки. З мобілізованих коштів ці компанії створюють резерви для  виплати відшкодувань при настанні страхових випадків. Відмінність  між ними полягає в способах розміщення мобілізованих коштів у дохідні  активи.

Компанії зі страхування  життя мають можливість досить точно  визначити коефіцієнт смертності населення  і спрогнозувати на цій підставі розподіл своїх виплат за страховими полісами в часі. Це дає їм можливість переважну частину своїх резервів розміщувати в довгострокові, найбільш дохідні активи - облігації та акції  корпорацій, заставні, довгострокові  депозити тощо. Компанії зі страхування  майна та від нещасних випадків страхують  від випадків, настання яких значно менш прогнозоване, ніж смертність населення. Тому вони не можуть розміщувати  свої резерви в такі ж активи, як компанії зі страхування життя, а  змушені обмежуватися переважно  короткостроковими цінними паперами (державними, муніципальними) і тільки частково інвестувати в довгострокові  облігації чи акції[3].