Особливістю місцевих податків і зборів більшості розвинених країн є також їхня регресивність, тобто частка місцевих податків і  зборів зменшується стосовно сукупного  розміру доходів, якщо доходи зростають. У той же час частина країн  щодо головних місцевих податків застосовують прогресивні ставки оподаткування. Це характерне, наприклад, для Фінляндії, Норвегії, Іспанії, Швеції, Швейцарії  при оподаткуванні особистого майна  громадян. 

Місцеві податки  використовуються на всіх рівнях місцевого  самоврядування. В унітарній Франції  це комуни, департаменти й регіони. До місцевих зараховуються також податки, що застосовуються у федеративних державах суб'єктами федерації. У Німеччині це - землі, у США - штати. Тобто кожний рівень влади у більшості розвинених країн має свою податкову систему.

Місцеві органи влади на Заході мають різну компетенцію  щодо встановлення місцевих податків і зборів або щодо так званого  права податкової ініціативи. В унітарних  країнах місцеві органи влади, як правило, такого права не мають. Усі  види місцевих податків запроваджуються  законами, які ухвалює парламент  країни. Місцеві органи влади мають  повноваження щодо встановлення ставок податків у межах законодавчо  визначених їхніх граничних рівнів. До компетенції місцевих органів  влади включено також право приймати рішення про запровадження місцевих податків, визначених законодавством. 

У деяких країнах  застосовується інша модель контролю центрального уряду за місцевими  податками. Місцеві органи влади  самостійно встановлюють місцеві податки  і збори, а центральна влада обмежує  їхні максимальні ставки. З 1983 р. така практика діє в Норвегії та Бельгії. У федеративних державах основне  коло питань місцевого оподаткування  перебуває в компетенції суб'єктів  федерації. Види місцевих податків встановлюються органами влади штатів у США, кантонів - у Швейцарії, владними структурами  провінції Квебек - у Канаді. Ставки місцевих податків у цих країнах  визначають муніципалітети. 

В ряді країн  з федеративним устроєм, насамперед у Німеччині та Австрії, існують  угоди між місцевою і центральною  владою про те, що місцеві органи влади одержують певну частку податкових надходжень. Ці угоди укладаються  на період від трьох до п'яти років, протягом якого місцеві органи влади  забезпечують стабільність податкових надходжень до своїх бюджетів. 

В деяких країнах, насамперед у Канаді, питання фінансового  забезпечення місцевих органів влади  вирішуються за допомогою грантів. Центральні органи влади надають  кошти для відшкодування повністю або частково витрат на певні види послуг. Гранти, як правило, надаються  на послуги державного значення (освіта, охорона, здоров'я та ін.), а також  для вирівнювання економічного розвитку окремих територій. Для розрахунку розміру гранта на той чи інший  вид послуг встановлюються формули  розрахунку витрат, які, включають цілий  ряд обмежень і факторів. У більшості  країн органи центральної влади  надають гранти безпосередньо базовим  органам місцевого самоврядування. 

На підставі вище означеного можна зробити висновок, що при вирішенні проблеми доходів  місцевих бюджетів у різних країнах  враховувались: необхідність здійснення за допомогою бюджетної системи  перерозподілу фінансових ресурсів між окремими регіонами і територіями; стан економічного розвитку; традиції у сфері оподаткування, а також рівень розвитку демократичних засад у державі, тобто рівень вирішення соціально-економічних питань, які передані до компетенції місцевих органів влади.

Місцеві податки  і збори забезпечують значні надходження  до місцевих бюджетів, реальну фінансову  автономію органів місцевого  самоврядування і місцевих органів  державної влади. 

На думку спеціалістів-податківців  в Україні основу місцевого оподаткування  повинні забезпечити майнові  податки, зокрема місцеві податки  на нерухоме майно юридичних осіб, на коштовне нерухоме майно фізичних осіб, на землю і на спадщину. Можуть бути запроваджені податок на утилізацію побутових відходів або на прибирання сміття, податок на полювання, рибальство, використання кар'єрних матеріалів, на ветеринарне обслуговування худоби та інших домашніх тварин. Усі ці податки ефективно використовуються у багатьох країнах. 

Зарубіжний досвід переконує також, що можна запроваджувати в Україні й податки на цінні  папери (на емісію акцій та облігацій), на біржові операції, грошові капітали, приріст капіталу, на осіб, які мають  дві чи більше квартир, на видовища, на право розміщення офісів у центральній  частині міста і т.п.

Важливе питання - введення самооподаткування. Цей вид  податків не новий. Він існував у  недалекому минулому. Кожен житель села, селища сплачував певну суму грошей, які цільовим призначенням ішли на впорядкування населеного пункту, будівництво доріг, інші громадські потреби.

Необхідно, щоб  у законі про місцеві податки  і збори було чітко визначено  механізм розрахунків з кожного  виду податків і зборів, їх облік, відповідальність за зберігання коштів, що надходять  у рахунок сплати податків. 

Отже, підвищення результативності податкової діяльності нашої держави потребує вдосконалення  такого важливого її інструменту, як місцеві податки і збори. Саме вони мають становити основну  прибуткову статтю бюджетів органів  місцевого самоврядування і відігравати  важливу роль у формуванні місцевих фінансів.

Видатки місцевих бюджетів залежать від бюджетної  політики, яка проводиться державою, від децентралізації управління соціальною сферою. Все це є вирішальним  фактором, що впливає на обсяг фінансових ресурсів, які проходять по каналах  регіональних бюджетів, на їх питому вагу в загальнодержавних бюджетних  видатках. 

В Україні розмежування видів видатків між місцевими  бюджетами здійснюється на основі принципу субсидіарності із урахуванням критеріїв  повноти надання послуги та наближення її до безпосереднього споживача. Відповідно до цих критеріїв види видатків поділяються на такі групи: 

- перша група  - видатки на фінансування бюджетних  установ та заходів, які забезпечують  необхідне першочергове надання  соціальних послуг, гарантованих  державою, і які розташовані найближче  до споживачів. Здійснюються з  бюджетів сіл, селищ, міст та  їх об'єднань; 

- друга група  - видатки на фінансування бюджетних  установ та заходів, які забезпечують  надання основних соціальних  послуг, гарантованих державою для  всіх громадян України.

Здійснюються  з бюджетів міст республіканського  значення Автономної Республіки Крим та міст обласного значення, а також  районних бюджетів; 

- третя група  - видатки на фінансування бюджетних  установ та заходів, які забезпечують  гарантовані державою соціальні  послуги для окремих категорій  громадян, або фінансування програм,  потреба в яких існує в усіх  регіонах України. Здійснюються  ці видатки з бюджету Автономної  Республіки Крим та обласних  бюджетів. З бюджетів міст Києва  та Севастополя здійснюються  видатки усіх трьох груп. 

Закономірним  для всіх розвинутих зарубіжних країн  є поділ місцевих бюджетів на два  самостійних функціональних види місцевих бюджетів. Це місцеві поточні, або  адміністративні, бюджети та місцеві  бюджети розвитку, або інвестиційні бюджети. Кожен із цих бюджетів має  власні видатки і власні доходи. Видатки місцевого поточного  бюджету спрямовуються на поточні  потреби, на забезпечення утримання  соціально-культурної сфери, на адміністративні  витрати, на соціальний захист, на виконання  делегованих повноважень, на сплату видатків з боргу місцевої влади. Доходи місцевого поточного бюджету  формуються за рахунок місцевих податків і зборів, платежів, загальних субсидій, що надаються державною владою, та деяких інших доходів. 

Видатки бюджету  розвитку, або бюджету інвестицій, спрямовуються на розвиток соціальної інфраструктури, на капітальні вкладення, на придбання устаткування та обладнання, на інші інвестиційні програми, на сплату основної частини боргу місцевих органів влади.

Доходи бюджету  розвитку формуються за рахунок банківських  кредитів, муніципальних (комунальних) позик, інвестиційних субсидій, що надаються  державною владою, та за рахунок  інших джерел. Законодавство забороняє  використання доходів бюджетів розвитку на фінансування видатків поточних бюджетів. 

У законодавстві  багатьох зарубіжних країн вживають поняття додатковий бюджет і приєднані  бюджети. У Франції, наприклад, додатковий бюджет є уточнюючим основний бюджет, що дає можливість не вносити змін до основного бюджету. Приєднані  бюджети відображають фінансові  операції окремих місцевих громадських  служб (водопостачання, благоустрою  та ін.), що мають фінансову самостійність, надають платні послуги, але не користуються правом юридичної особи. Складання  приєднаного бюджету дозволяє спрямувати доходи відповідної служби на її фінансування.

В Україні також  запроваджено норму, за якою місцевий бюджет поділяється на поточний і  бюджет розвитку. Поточні видатки - це видатки на фінансування мережі підприємств, установ, організацій  та органів, яка діє на початок  бюджетного року, а також фінансування заходів із соціального захисту  населення тощо. 

Видатки розвитку - це видатки на фінансування інвестиційної  та інноваційної діяльності. Згідно Бюджетного кодексу України до витрат бюджету  розвитку місцевих бюджетів належать: 

погашення основної суми боргу; 

капітальні вкладення; 

внески органів  влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування у статутні фонди суб'єктів підприємницької  діяльності. 

Доходи бюджету  розвитку формуються за рахунок надходження  коштів від відчуження майна, яке  знаходиться у комунальній власності, в тому числі від продажу земельних  ділянок несільськогосподарського призначення; надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господарських  товариств, що є у власності відповідної  територіальної громади. 
 
 
 
 
 
 
 

Загальні  висновки

    Фінансова система може розглядатися як результат  певного етапу еволюції економічних  відносин. На нашу думку, цілком природно, що фінанси як особливі виробничі  відносини увібрали в себе всю  складність товарно-грошових відносин. Тому можна означити це як фінансову  сферу економіки, що може розглядатися за декількома рівнями ієрархії відповідно до її еволюційного розвитку і наповнення речовим змістом. На кожному з  них можна виділити свої системи, які мають певні фінансові  функції, де кожний елемент є в  свою чергу системою наступного рівня  ієрархії зі своєю функцією.

    Складовою частиною національної фінансової системи  як загального поняття є так звані  державні фінанси, які, у свою чергу  складаються, по-перше, із власне державних  фінансів (або федеральні фінансів, як їх часто називають в країнах  із федеральним територіальним устроєм), по-друге, регіональних (обласних) фінансів, по-третє, місцевих (муніципальних) фінансів. Основою цих трьох видів (чи складові) державних фінансів є відповідні бюджети: державний, регіональний і  місцевій, які являють собою грошовий фонд формування і використання грошових ресурсів відповідних рівнів управління державними структурами. Фінансова система України являє собою сукупність різних ланок фінансових відносин (фінансових інститутів), урегульованих фінансово-правовими нормами, за допомогою яких держава утворює, розподіляє і використовує централізовані і децентралізовані фонди коштів. Фінансову систему України можна визначити як взаємопов’язане поєднання на економіко-правовому просторі об’єктивного процесу розподілу вартості ВВП і суб’єктивного процесу впливу на нього політики держави.

    Основними джерелами формування грошових доходів  держави (державного сектора національної фінансової системи) є: податки (від  доходу, благ і послуг, капіталу, землі, майна чи інших нерухомостей); різного виду збори (збори за візи, збори за різноманітні дозволи та підписи, ліцензійні збори і т. ін.); так звані неподаткові джерела (субсидії, позички шляхом випуску і реалізації облігацій, доходів від лотереї і доходів від державної підприємницької діяльності тощо).

    В адміністративних економічних системах, а також значною мірою у  перехідний економічній системі  України неабияку питому вагу в дохідній частині державних фінансів мають  доходи від так званої підприємницької  державної діяльності. У сучасних розвинутих економічних системах країн  Заходу доходи від підприємницької  діяльності держави незначні, зате значну питому вагу мають доходи від  податків і різного роду зборів (а  також позички за рахунок випуску  і реалізації облігацій або субсидії).

    Основні напрямки використання доходів державного бюджету такі: по-перше, державні закупівлі  товарів і послуг; по-друге, несоціальні  трансфертні платежі (на науку, освіту, охорону здоров’я тощо); по-третє, соціальні  трансфертні платежі (виплати при  безробітті, стипендії, пільги тощо); по-четверте, кредити і субсидії (державний  бюджет може використовуватись як джерело  кредитування або субсидування).