Контрольна робота з «Аналіз банковской діяльності»

Далі розглянемо окремі положення фінансового менеджменту банку.

Управління  капіталом комерційного банку. Процес управління банківським капіталом полягає в залученні та підтримці достатнього обсягу капіталу для розширення діяльності й створення захисту від ризиків. Величина капіталу визначає обсяги активних операцій банку, розмір депозитної бази, можливості запозичення коштів на фінансових ринках, максимальні розміри кредитів, величину відкритої валютної позиції та ряд Інших важливих показників, які істотно впливають на діяльність банку. У банківській практиці використовуються два методи управління капіталом:

- метод внутрішніх  джерел поповнення капіталу (головним  джерелом зростання капіталу  є нерозподілений прибуток банку);

- метод зовнішніх  джерел поповнення капіталу (емісія  акцій, емісія капітальних боргових зобов'язань (субординований борг), продаж активів).

З метою поповнення капіталу та одержання значних грошових коштів банки вдаються до проведення таких фінансових операцій як продаж активів, зокрема будівель, споруд, офісів, котрі належать банку, з одночасною довгостроковою їх орендою у нових власників. Такі операції стають успішними в умовах, коли через інфляцію ринкова вартість майна значно зростає, а законодавством дозволена прискорена амортизація нерухомості.

Управління  якістю активів банку. Виходячи з того, що активи комерційних банків складені в основному за рахунок кредитних та інвестиційних операцій, управління їх якістю розглядається саме з позицій підвищення ефективності управління насамперед кредитним ризиком та ризиками, пов'язаними з вкладеннями в цінні папери.

Управління  кредитним ризиком, відповідно до причин його виникнення, здійснюється банком на двох рівнях – на рівні кредитного портфеля в цілому та на рівні кожної окремої позики.

До методів  управління ризиком кредитного портфеля банку належать:

- диверсифікація портфеля (чим більшій кількості позичальників надається кредит, тим меншим буде ризик неповернення кредитів за інших рівних умов, оскільки вірогідність банкрутства багатьох позичальників значно менша, ніж кількох);

- лімітування кредитів (встановлення максимально допустимих розмірів наданих позик);

- створення резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями (акумуляція частини коштів на спеціальному рахунку для компенсації неповернених кредитів).

Щодо структури інвестиційного портфеля, то вона має бути оптимізована таким чином, щоб максимально знизити ризик імовірних втрат коштів, вкладених в цінні папери. Основними методами управління цим ризиком є здебільшого аналогічні наведеним вище методам: диверсифікація (критеріями якої можуть бути категорії емітентів, їх територіальний і галузевий розподіл, типи цінних паперів за якістю і строками погашення і ін.), лімітування вкладень в цінні папери та створення резервів на відшкодування втрат за інвестиційними операціями.

Для управління ризиком банку на рівні окремої позики використовуються такі заходи, як аналіз кредитоспроможності позичальника, забезпеченість позики, структурування кредиту, документування кредитних операцій, контроль за наданим кредитом та станом застави.

Універсальної методики оцінки кредитоспроможності  позичальника не існує. Банки у процесі  аналізу розробляють і застосовують власні системи показників, вибір  яких залежить від галузевої специфіки  і категорії позичальника, виду і  строку кредитування, стратегії і політики банку, рівня кваліфікації кредитних працівників, організації та технічного забезпечення аналітичної роботи в банку тощо.

Управління  прибутковістю банку. Основна мета банківського менеджменту полягає в максимізації вартості акціонерного капіталу банку, яка залежить від чистого прибутку та рівня ризику. Вартість акцій банку зростатиме якщо очікується підвищення дивідендних виплат або знижується рівень ризику, що його приймає на себе банк.

На практиці для оцінювання ефективності діяльності банку використовують кілька показників прибутковості, як в абсолютному значенні (прибуток до оподаткування і чистий прибуток, процентна і непроцентна маржа), так і відносні (чиста процентна і непроцентна маржа, чистий спред, чиста маржа операційного прибутку, чистий прибуток у розрахунку на акцію і інші).

Найважливішими  показниками діяльності банку є  прибутковість активів і прибутковість  капіталу. Показник прибутку на активи ROA визначається відношенням чистого прибутку (після оподаткування) до середньої вартості загальних активів і може застосовуватися як показник ефективності роботи керівництва банку.

Показник  прибутку на капітал ROE визначається відношенням чистого прибутку до вартості акціонерного капіталу банку. Він показує рівень дохідності вкладених акціонерами коштів і може слугувати орієнтиром при виборі найпривабливішого напрямку інвестування (при цьому не слід забувати, що високий рівень дохідності пов'язується з високим ризиком).

Показники прибутковості  відіграють важливу роль у діяльності банку, оскільки досягнення задовільного рівня прибутку дозволяє поповнювати капітал, формує основу життєдіяльності та зростання банку, а також забезпечує прийнятний рівень дивідендних виплат акціонерам. Завдання максимізації банківських прибутків розглядається як ключовий напрямок роботи керівництва банку. Проте сфера управління прибутковістю не є автономною, а тому рішення щодо максимізації прибутків мають прийматися у взаємозв'язку з допустимими рівнями ризиків.

Узагальнюючи  підходи до вирішення проблеми ризик – прибуток, можна виокремити дві основні моделі управління банком, які формалізують обрану ним політику поведінки на ринку. Перша модель управління максимізує прибуток за умови обмеження рівня ризику встановленням максимально допустимого його значення.

У другій моделі управління цільова функція мінімізує  ризик, а обмеженням є вимога утримання  показників прибутковості на певному  рівні, не нижчому за заданий. Така модель використовується, коли рівень чистого  прибутку, що його отримує банк, влаштовує керівництво і основною метою є стабілізація результатів. Це досягається за допомогою збалансованих методів управління активами і зобов'язаннями.

Управління  ліквідністю банку. Під ліквідністю банку розуміють його здатність швидко і в повному обсязі задовольняти невідкладні потреби у грошових коштах. Найбільший попит на ліквідні засоби виникає у банків з двох основних причин: через зняття клієнтами коштів зі своїх рахунків та у зв'язку з надходженням кредитних заявок, які банк вирішує задовольнити. Потреба у грошових коштах підвищується також у разі настання строків погашення заборгованості за позиками банку, термінів платежів до бюджету або виплати дивідендів акціонерам.

Ліквідність тісно  пов'язана, а іноді і змішується, з поняттям платоспроможності, яке  тлумачиться як здатність банку своєчасно і в повному обсязі відповідати за своїми зобов'язаннями. Ліквідність банку значною мірою визначає його платоспроможність, яка залежить і від ряду інших чинників, таких як розмір капіталу, спеціалізація та диверсифікація банківських послуг, загальний рівень ризиків у діяльності, співвідношення власних і залучених коштів.

З огляду на винятково  важливу роль ліквідності в життєдіяльності  банку та підтримці рівноваги  банківської системи в цілому в багатьох країнах органами банківського нагляду та законодавством передбачено встановлення норм ліквідності. Банки зобов'язані підтримувати показники ліквідності не нижчими від певного рівня (норми), що визначається з урахуванням нагромадженого досвіду та конкретних економічних умов у країні. Централізований підхід до регулювання банківської ліквідності використовується і НБУ через встановлення обов'язкових нормативів.

Додержання  нормативів є необхідною, але не достатньою умовою ефективності процесу  управління ліквідністю. Ефективна  система управління має постійно забезпечувати достатній рівень ліквідності при мінімальних витратах, тому важливе значення мають методи управління ліквідністю, методи оцінювання потреби в ліквідних коштах та доступність джерел їх поповнення для кожного банку.

У діяльності з  питань управління ліквідністю, менеджмент банку має керуватися такими принципами:

- пріоритетність  ліквідності, у тому числі й  при виборі напрямків розміщення  коштів;

- постійність  аналізу потреб банку в ліквідних  засобах з метою уникнути як їх надлишку, так і дефіциту;

- планування  та прогнозування дій банку  вразі виникнення незбалансованої  ліквідності та кризових ситуацій;

- взаємозв'язок  ризику ліквідності з іншими  сферами діяльності, такими як  залучення та розміщення коштів, а також управління ризиком відсоткових ставок.

Першим етапом процесу управління ліквідністю  має бути постійний аналіз ресурсної  бази з погляду стабільності та ймовірності  зняття клієнтами коштів зі своїх  рахунків (чутливі до строків пасиви).

З метою оцінювання ліквідних коштів банку активи групуються за ступенем їх ліквідності, тобто швидкості перетворення у грошову форму.

1) Абсолютно ліквідні  активи – готівкові кошти в  касі та залишки на коррахунках  в інших банках (міжнародна практика). Для вітчизняних банків до розрахунку приймають лише касу та залишки на коррахунку в НБУ. Це первинні резерви ліквідних засобів, які не приносять доходів.

2) Високоліквідні активи  – це такі активи, які можна  швидко реалізувати на ринку  і які мають високий рівень  оборотності. У загальному випадку до їх складу включаються державні цінні папери, банківські акцепти, векселі та цінні папери першокласних емітентів. Це вторинні резерви ліквідних засобів, які приносять банку певний дохід.

3) Ліквідні активи –  це такі, які можуть бути перетворені в грошову форму протягом певного періоду часу . До цієї групи відносять платежі на користь банку з термінами виконання в зазначений період, такі як кредити, в тому числі і міжбанківські, строкові депозити банку тощо. До складу ліквідних активів включають також інші цінні папери (крім високоліквідних), які обертаються на ринку.

На рівень банківської  ліквідності значний вплив справляє якість активів і, зокрема, кредитного портфеля банку. Надійність позичальників  певною мірою визначає потреби в  ліквідних коштах. Кредити, які вчасно не повертаються і вимагають реструктуризації, погіршують ліквідну позицію банку. Якщо питома вага прострочених, пролонгованих і безнадійних кредитів досить значна, то при визначенні потреб ліквідності необхідно брати до уваги не лише строки повернення коштів, але й імовірність таких надходжень.

Ефективність процесу  управління банківською ліквідністю  оцінюється за двома основними характеристиками: швидкістю перетворення активів  у грошову форму і задоволення  потреби в готівкових коштах (часовий компонент) та вартістю підтримки певного рівня ліквідності (вартісний компонент). Адже найбільш стабільні джерела коштів потребують найвищих витрат, а найбільш ліквідні активи – непрацюючі та низько дохідні. Перед менеджментом банку постає завдання пошуку оптимального співвідношення між активами і зобов'язаннями як з погляду забезпечення потреб ліквідності, так і щодо їх дохідності та вартості.

У практичній діяльності банківські менеджери застосовують кілька методів  оцінювання потреби в ліквідних засобах та управління ліквідністю:

- метод  фондового пулу, що полягає у аналізі для обраного періоду грошових потоків банку (фактичних і очікуваних надходжень та платежів), прогнозуванні обсягів кредитів і депозитів, оцінці нетто-ліквідної позиції банку протягом цього періоду та складенні плану дій у разі виникнення дефіциту або надлишку ліквідних коштів;

- метод  структурування фондів, який передбачає розподіл всіх ресурсів у залежності від оборотності за рахунками та встановлення вимог до збереження у ліквідній формі фіксованої частини кожного з цих видів ресурсів. Недоліком цього методу є те, що конкретні обсяги резервування ліквідних коштів визначаються суб'єктивно, здебільшого на основі припущень та досвіду менеджерів кожного банку;

- метод  GАР-менеджменту (GАР – розрив, дисбаланс), який зводиться до щоденного моніторингу співвідношення активів і зобов'язань банку за термінами їх дії, розрахунку різниць (GАР) між величиною чутливих активів і зобов'язань по строкам їх виконання, прогнозуванні динамічних змін у стані ліквідності та плануванні заходів щодо управління нею;

- метод  показників ліквідності полягає в розрахунку певних коефіцієнтів (миттєвої ліквідності, ваги високоліквідних активів, загальної ліквідності, співвідношення позик і депозитів, ліквідних цінних паперів, структурного співвідношення видів депозитів і інші) та порівнянні їх значень з нормативними або середньо галузевими показниками. Цей метод є найпростішим підходом до управління ліквідністю, адже його застосування обмежується в основному здійсненням контролю за станом ліквідності.

Із розвитком  і розширенням фінансового ринку  банки матимуть більше можливостей  для управління своєю ліквідністю.

1. Загальна характеристика рейтингової системи CAMEL

Рейтинг банку  – це метод порівняльної оцінки діяльності банків. В основі рейтингу лежить узагальнена характеристика за певною ознакою (критерієм), що може відображати окремі сторони діяльності банків (прибутковість, ліквідність, платоспроможність) або діяльність банку в цілому (фінансова стійкість, надійність, імідж тощо).