- СЕБ Банк (+81 млн.грн., або 27 %).

     Прибутковість банку – важливий показник, який свідчить про ситуацію в установі та його надійність. Багато великих і найбільших українських банків у першому кварталі 2009 р. зафіксували збитки, деякі залишилися з прибутком – зокрема за рахунок маніпуляцій зі звітністю. У 2006-2008 рр. банківський бізнес в Україні був високоприбутковим. Дохідність бізнесу сягала 60-70 %.

     2008 р. став найрезультативнішим для української банківської системи за всю історію її існування – банки заробили 7,3 млрд. грн. чистого прибутку.

     У першому кварталі 2009 р. ситуація різко змінилася. Значні збитки – здебільшого у великих фінустанов:

     - Укрпромбанку ( – 4,4 млрд. грн. у І кварталі);

     - УкрСиббанку ( – 851 млн. грн.);

     - Надра Банку ( – 557 млн. грн.) [12, с.12].

     Збитковість переважно пояснюється зростанням прострочень за кредитами. Втім, не всі банки показали значні збитки в першому кварталі цього року. Досить великий чистий прибуток у січні – березні 2009 р. отримали:

     - Ощадбанк – 439,279 млн. грн.;

     - Приватбанк – 339,389 млн. грн.;

     - Сітібанк (Україна) – 182,742 млн. грн.;

     - Каліон Банк Україна – 128,629 млн. грн.

     Прибуток Ощадбанку (439 млн. грн.) – найвищий в усій банківській системі в першому кварталі цього року. Однак прибутковість фінустанови в період кризи зовсім не є наслідком високої якості її кредитного портфеля, оскільки Ощадбанк фактично є розрахунковою касою Кабміну. 60 % його кредитного портфеля становлять позички Нафтогазу України, тому прострочення за кредитами в Ощадбанку багато в чому залежать від своєчасного погашення позик Нафтогазом.

     Багато середніх і малих банків також одержали прибуток у першому кварталі, причиною чого став їх мізерний кредитний портфель, а отже, їх спекуляції на валютному ринку наприкінці минулого.

     Банкіри й аналітики вважають, що ситуація на банківському ринку тимчасово стабілізувалася. У квітні 2009 р. вперше з початку року спостерігався чистий приплив коштів населення до банківської системи: українці довірили банкам понад 1 млрд. грн. Однак приплив коштів фізичних осіб у систему зовсім не означає, що фінансова криза в країні досягла дна і восени 2009 р. банки почнуть відновлюватися.

     Сьогодні фінансова система країни повертається до стану початку 2000-х: банки займаються обслуговуванням компаній своїх акціонерів, поточних рахунків населення й бізнесу, а кредитуванням займаються лише одиниці. Але якщо в 2001-2003 рр. банки цілком непогано існували в таких умовах, то нинішня ситуація для них небезпечна. Разом зі скороченням кредитного портфеля зменшуються й доходи банків: позичальники поступово погашають свої борги і потік відсотків (велике джерело доходу для банків) всихає. При цьому навіть невеликий приплив депозитів у фінансову систему мало вплине на розміри кредитного портфеля банків: ставки за депозитами по долали позначку у 26 % річних у гривні, при цьому сьогодні небагато позичальників готові кредитуватися під ринкові ставки (мінімум 28-30 %).

  3. Проблеми функціонування фінансової системи України та можливі шляхи їх подолання

     В Україні на шляху до ринкового типу фінансової системи накопичилося багато проблем, а саме: відсутність системного підходу до реструктуризації, ефективності функціонування фінансової системи, надто повільний темп реформ, нечітка визначеність з конкретним напрямом реформ.

     У зв’язку з кризовими явищами, у фінансовій сфері знову пожвавилися дискусії з приводу переважного характеру валютного курсу, коливання якого негативно впливають на іноземних інвесторів. Щоб запобігти краху національної валюти, держави вимушені підвищувати ставку відсотка, що, як правило, призводить до потрясінь на фондовому ринку, оскільки курси акцій і облігацій різко падають. Зміна ставки відсотка у бік підвищення негативно впливає на обсяги інвестицій [21, с.28].

     Україна поступово інтегрується до міжнародних фінансових ринків і наслідки глобалізаційних процесів стають дедалі відчутними для української фінансової системи. Про це свідчить сучасний етап міжнародної економічної інтеграції, перш за все європейської, включаючи уніфікацію фінансових систем і валютну інтеграцію.

     Початковим моментом і рушійною силою глобалізації виступає міжнародна діяльність транснаціональних корпорацій. Інвестиційна активність останніх веде до фінансової глобалізації, яка далі закріплюється на міждержавному рівні [21, с.28].

     Фінансова система повинна бути гнучка, динамічна, саморегульована. Держава повинна знайти оптимальний підхід до реструктуризації, керувати розвитком і забезпечувати стабільність всієї системи. Нині ситуація ускладнюється різким зростанням цін на товари і послуги, видачею заборгованості населенню, що стало причиною чергової інфляції.

       Високе зростання цін — феномен, що властивий багатьом країнам у період економічних і політичних ускладнень. Негативним явищем є відсутність чіткої політики вищих органів влади, складна політична ситуація, зміна керуючих та посадових осіб. Тому сьогодні одним із найболючіших питань є пошук шляхів збалансування фінансової системи.

     На розвиток фінансової системи впливає також чимало факторів, які потрібно вирішувати, щоб не допустити застою і кризових явищ. По-перше, налагодити функціонування грошової, кредитної, банківської систем. По-друге, всі сфери фінансів і їх ланок, діяльність органів та інститутів, які функціонують в сфері фінансів необхідно вдосконалити. Стратегія і тактика реформування фінансів має полягати у поступовій реструктуризації, яка передбачатиме подальшу трансформацію [21, с.28].

     Слід звернути увагу на проблеми економічного розвитку та зростання, розробці законодавчо-нормативної бази. Єдиним способом збалансування фінансової системи є застосування системи міжбюджетних розрахунків.

     Першочерговими завданнями розвитку фінансової системи в Україні є:

     - створити групу потужних банків;

     - зменшити податковий тиск;

     - упорядкувати фінансові потоки;

     - розпочати структурно-інституційні перетворення банківської системи, ефективну реорганізацію підприємств [21, с.29].

     На це повинні бути спрямовані всі зусилля органів законодавчої та виконавчої влади.

     Але, незважаючи на всі ці проблемні питання, фінансова система ринкової економіки досягла в кінці ХХ століття надзвичайно високого рівня свого розвитку як в національному, так і в світовому масштабах. Про це свідчать:

     - високий ступінь концентрації фінансових ресурсів як на макроекономічному рівні (бюджетні системи країн з розвиненою ринковою економікою і міжнародних фінансових організацій), так і на мікроекономічному рівні (фінанси найбільших корпорацій і банків);

     - високий ступінь мобільності і взаємозв’язку фінансових ринків на базі новітніх інформаційних технологій, що знаменують перехід всієї економічної системи, у тому числі фінансової, до нової, постіндустріальної стадії свого розвитку;

     - різноманіття фінансових інструментів макро- і мікроекономічної фінансової політик і високий ступінь їх динамізму;

     - яскраво виражені тенденції до глобалізації світової фінансової системи на базі її багатополярності і спроби, що їм протистоять переходу до багатополярності на основі міждержавної економічної інтеграції, включаючи її фінансову і валютну складову і т.д [21, с.29].

     Отже, на сьогодні в Україні у реальній економіці державний і приватний сектори мають однакову питому вагу, тому виникає необхідність проведення бюджетної реформи. Заходи бюджетної реформи повинні спрямовуватись на використання бюджетних інструментів для скорочення системи субсидій і стимулювання інвестицій, а також на раціоналізацію бюджетного режиму щодо міжнародної торгівлі та змін у політиці обмінного курсу. Для підвищення дієвості прогресивних змін у системі податкового регулювання необхідно терміново впроваджувати всі інші елементи фінансової і стабілізаційної політики: досконало обгрунтувати обсяги фінансових ресурсів держави і за кожним напрямком бюджетної системи зробити інвентаризацію витрат, змінити підходи до соціальної політики щодо підтримки лише малозабезпечених верств населення, ліквідувати субсидування виробничої сфери через державні фінанси, розбудувати нову структуру банківської системи.

     Ринкова трансформація економіки України, що почалася з 90-х років минулого століття, потребувала відповідної реструктуризації фінансової системи. Її напрямами були: зміна складу фінансової системи; поступове вдосконалення  структурних співвідношень між окремими сферами і ланками фінансової системи; докорінна перебудова системи фінансового забезпечення підприємницьких структур; формування фінансового ринку та забезпечення збалансованого розвитку всіх його сегментів; реструктуризація системи державних фінансів на основі зміни пропорцій між суспільним та індивідуальним споживанням, структурних співвідношень у державних доходах і видатках; удосконалення форм і методів фінансової діяльності суб’єктів підприємництва та держави; створення дієздатної та надійної системи фінансових органів та інституцій, забезпечивши оптимальний розподіл функцій і повноважень між ними [21, с.30].

     До проблем розвитку окремих сфер і ланок, що мають вагоме значення для збалансованого розвитку усієї фінансової системи і які до кінця не вирішені у процесі фінансової реструктуризації, належать: - по-перше, «замороження» значної частини власних фінансових ресурсів підприємств у складі кредиторської і дебіторської заборгованості; - по-друге, невідповідність постійного підвищення питомої ваги видатків на соціальні потреби суті ринкової економіки, в якій основою забезпечення добробуту має бути не державна соціальна допомога і підтримка, а належний рівень оплати праці; - по-третє, посилення централізації бюджетних коштів у центральному бюджеті та формування «зрівнялівки» у їх розподілі.

     Необхідність вирішення охарактеризованих проблем визначає завдання і напрями структурно-інтегрованої фінансової політики на даному етапі розвитку суспільства. Насамперед потрібно розробити фінансову стратегію України, яка має встановити пріоритетність окремих джерел забезпечення потреб прискореного економічного розвитку. Наріжним орієнтиром фінансової стратегії нашої держави на найближчу перспективу має стати всебічне сприяння розвитку національного капіталу.

     Другою важливою складовою фінансової стратегії України має бути оптимізація пропорцій між індивідуальним та суспільним споживанням. Вважаємо, що в центр фінансової стратегії держави слід поставити не державну соціальну підтримку населення, а політику доходів і зайнятості. Необхідно всіляко сприяти персоніфікації виробленого ВВП на основі актуалізації політики доходів. При цьому, з одного боку, забезпечити потрібний рівень економічного зростання можна тільки на основі реальних стимулів, якими насамперед є доходи юридичних і фізичних осіб, а з іншого - саме підвищення рівня добробуту народу, що забезпечується через зростання доходів, є метою соціально-економічного розвитку.

     Головним завданням у сфері бюджетної політики з позицій фінансової стратегії економічного зростання має стати її переорієнтування на економічні потреби. При цьому слід наголосити на тому, що подібний підхід ніякого протиріччя із соціальною політикою не має, навпаки, реальність соціальних гарантій може бути забезпечена тільки за умови сталого зростання ВВП. Тому сприяння розвитку економіки є набагато реальнішою і більш наповненою соціальною спрямованістю бюджету, ніж нинішня декларативність, що не підкріплена достатнім рівнем фінансування. Вирішення стратегічних завдань збільшення обсягів державних інвестицій в економіку обов’язково передбачає визначення їхніх джерел та розроблення механізмів, які забезпечили б їх ефективність. Ураховуючи те, що бездефіцитне фінансування економічних потреб на практиці є нереальним з метою гарантування цільового й ефективного використання коштів дефіцитного фінансування необхідно забезпечити чітку юридичну визначеність у використанні таких коштів. Це можливо лише за умови формування двох відокремлених один від одного бюджетів - поточного і розвитку. Поточний бюджет має бути бездефіцитним і забезпечуватися за рахунок податкових надходжень, а бюджет розвитку буде формуватися як за рахунок податків, так і державних позик, а за необхідності також на емісійній основі. Кошти цього бюджету мають направлятися винятково на фінансування інвестиційних проектів (як на будівництво нових об’єктів, так і на розширення, реконструкцію і модернізацію діючих підприємств) [21, с.30].