Фінансова система України

     Процес формування бюджету також може бути пов’язаний з функціонуванням фінансового ринку, на якому держава є позичальником (коротко-, середньо- та довгострокові державні позики на покриття бюджетного дефіциту, або на цільові проекти). Таке запозичення зменшує обсяги фінансових ресурсів, які можуть спрямовуватися на виробництво ВВП, і доцільне за умови забезпечення достатньої ефективності використання залучених з фінансового ринку коштів.

     Досить тісний взаємозв’язок у фінансовій системі існує між бюджетом та центральним банком з приводу надання і погашення кредиту на фінансування бюджетного дефіциту. Крім того, через бюджет може регулюватися фінансова діяльність банку — перевищення доходів над видатками спрямовується в бюджет, а недостатність доходів забезпечується бюджетними асигнуваннями [12, с.8].

     З наведеної, навіть у спрощеному вигляді, схеми видно, наскільки складним є функціонування фінансової системи і як важливо забезпечити надійне управління нею. На схемі чітко простежується, по-перше, забезпечуюча роль фінансового ринку, на якому зосереджується переважна частина фінансових ресурсів, по-друге, координуюча роль бюджету, в якому пересікається значна частина грошових потоків. Базовою ж сферою фінансової системи є фінанси підприємств, які через мобілізацію достатніх фінансових ресурсів забезпечують виробництво ВВП у необхідних обсягах.

     Із схеми також чітко видно, що фінанси — це єдиний організм, єдина система взаємопов’язаних відносин. Виокремлення з цієї системи якогось елемента тільки послаблює фінансову систему. При цьому дія усіх складових має бути скоординованою і синхронною, підпорядковуватися єдиним завданням і цілям. Фінансові ресурси, на яких ґрунтується функціонування фінансової системи, є єдиними за сутністю і призначенням. Вони можуть мати різні форми, переходити з однієї форми в іншу, але це єдиний фінансовий потенціал суспільства. Маса сформованих у суспільстві доходів залежить від обсягу виробленого ВВП. Доходи можуть розподілятися і перерозподілятися між ланками і сферами фінансової системи, однак їх маса при цьому не змінюється. Усе зазначене свідчить, що й управління фінансами має бути узгодженим на основі єдиної фінансової політики держави.

     Головним завданням побудови національної фінансової системи є забезпечення максимальної мобілізації наявних у суспільстві фінансових ресурсів та залучення при обґрунтованих потребах їх ззовні, установлення передумов для їх ефективного використання і максимізації на цій основі виробництва ВВП. Рух грошових потоків через ланки та сфери фінансової системи повинен сприяти формуванню у кожного суб’єкта доходів, що відображають його продуктивність і є достатніми для забезпечення потреб його діяльності.

     Організаційна структура фінансової системи — це сукупність фінансових органів та інституцій, яка характеризує систему управління фінансами. Необхідність розподілу і перерозподілу ВВП є об’єктивним явищем, форми і методи фінансових відносин відображають установлену у світовій практиці внутрішню структуру фінансової системи. Разом з тим рух грошових потоків здійснюється не сам по собі, а спрямовується певними управлінськими структурами, юридичними і фізичними особами. Це суб’єктивна сторона побудови фінансової системи, яка, маючи певні закономірності, відображає умови конкретної країни [12, с.9].

     В основі формування органів управління фінансовою системою лежить її внутрішня структура. Загальне керівництво фінансовою діяльністю в будь-якій країні здійснюють органи державної влади й управління.

     До організаційного складу фінансової системи України входять:

     - органи управління: Міністерство фінансів; Державна податкова адміністрація; Державна контрольно-ревізійна служба;  Державне казначейство; Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку; Рахункова палата; Аудиторська палата; Пенсійний фонд; Фонд соціального страхування; Українська державна інноваційна компанія;

     - фінансові інституції: Національний банк; комерційні банки; страхові компанії; небанківські кредитні установи (кредитні спілки, ломбарди тощо); міжбанківська валютна біржа; фондові біржі; інституційні інвестори.

     Фінансові органи та інституції можуть бути згруповані в чотири блоки. Перший блок становлять органи, які функціонують у сфері бюджету держави. Це насамперед Міністерство фінансів України та Державне казначейство і Державна контрольно-ревізійна служба. До цієї ж групи також належить Державна податкова адміністрація.

     Другий блок становлять контрольно-регулюючі органи — Рахункова палата, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Аудиторська палата й аудиторські фірми.

     Третій блок становлять фінансові інституції, які працюють на фінансовому ринку: Національний банк України і комерційні банки, міжбанківська валютна біржа, фондові біржі, інституційні інвестори, страхові компанії.

     До четвертого блоку входять органи управління цільовими фондами: Пенсійний фонд України, фонди соціального страхування, Українська державна інноваційна компанія.

     Однією зі складових фінансової системи України є банківський сектор.

     Упродовж останніх років банківський сектор економіки був одним із найприбутковіших та розвивався найбільш динамічно порівняно з іншими галузями. Динаміка кількості функціонуючих банків в Україні наведено в табл.2.1.

     Станом на 01.01.2010 р., власний капітал усіх банків становив 69,6 млрд.грн., а вже на 01.01.2009 – 103,2 млрд.грн., тобто зріс в 1,48 рази.

     Доходи банків у 2008 р. становили 104,6 млрд.грн., зокрема відсоткові доходи становили 77,5 млрд.грн. (або 74,0 % від загальних доходів), комісійні доходи – 17,6 млрд.грн. (16,8 %). Витрати банків становили 94,5 млрд.грн., зокрема відсоткові витрати – 44,5 млрд.грн. (або 47,1 % від загальних витрат), комісійні витрати – 1,9 млрд.грн.

     До кризи банки здійснювали адекватну економічній ситуації політику.

     У країні був економічний бум – банки вели бізнес згідно із ситуацією. При цьому ніщо не віщувало бурі: макроекономічні прогнози 2006-2007 рр. в усьому світі й, зокрема в Україні, були позитивними. Про можливу кризу за кордоном почали активно говорити лише в першій половині 2008 р., а в Україні – ще пізніше. Фінансова криза, яка розпочалась у жовтні 2008 р., вплинула на українську банківську систему та виявила ті фундаментальні дисбаланси системи, які в умовах економічного підйому були не помітні, або ж просто ігнорувалися.

     Таблиця 2.1

Кількість банків в Україні у 2002-2009 рр. [12, с.10]

     До кризи в умовах бурхливого економічного піднесення банки здійснювали активне кредитування. Проте, як виявилося, обсяг виданих позик тукраїнськими банками перевищував акумульовані кошти на депозитах у 2,24 рази, при цьому кредитів в американській валюті видано у 2,8 рази більше, ніж залучено валютних ресурсів на депозитах. Диспропорції між активами та пасивами банків виявилися у превалюванні короткотермінових зобов’язань у структурі ресурсної бази та довготермінових кредитів у структурі активів.

     Коефіцієнт співвідношення довготермінових депозитів і довготермінових кредитів, спрямованих в українську економіку, у жовтні 2008 р. склав лише 0,35, тоді як 2004 р. – 0,81. Ці розбіжності свідчать про те, що національні банки кредитували економіку швидше, ніж українці нагромаджували заощадження.

     У таких умовах розширення ресурсної бази можна було здійснити або за рахунок збільшення власного капіталу, або за рахунок кредитів, чим і скористалася переважна кількість банків, збільшивши своє боргове навантаження у 2,8 рази, або на 25,3 млрд. доларів за період 2007-2008 рр. А тому вже у 2009 р. вітчизняним банкам потрібно буде повернути своїм іноземним кредиторам близько 17 млрд. доларів. У такій ситуації чимало банків змушені звертатися за допомогою до уряду, можливості якого обмежені. Від того, як він розподілить ресурси між ними, буде залежати, з якими втратами вийде з кризи національна банківська система.

     На першому етапі розриви між зобов’язаннями та ресурсами банків, НБУ намагався подолати за допомогою рефінансування. Активне використання цього інструменту спричинило жваву політичну дискусію і було сприйняте доволі неоднозначно. З одного боку, НБУ діяв відповідно до обставин. Багато банків, яким були надані кредити, обслуговують бюджетні і пенсійні платежі, тому їх падіння спричинило б широке соціальне невдоволення [12, с.10].

     З іншого боку, ефективність інструменту рефінансування частково була знижена не зовсім зрозумілими діями регулятора, оскільки:

     - значну частину грошей отримали банки, які не мали нагальних проблем з ліквідністю;

     - значна частина позик спрямовувалася установам, від яких Нацбанку варто було б вимагати здійснення рекапіталізаціі за рахунок акціонерів та ін.

     Загалом використання механізму рефінансування дало змогу регулятору підтримати відносну стабільність банківської системи. Однак цей інструмент є ефективним тільки для подолання тимчасових розривів між активами та пасивами банків.

     У ситуації, коли цей розрив стає структурним і хронічним, рефінансування не може вирішити ці проблеми, оскільки наповнення банків порожніми грішми – це прямий шлях до гіперінфляції. У таких умовах треба бути готовим до використання більш радикальних методів підтримки банківської системи – від рекапіталізаціі до повної націоналізації.

     Можливість участі держави у рекапіталізаціі була законодавчо закріплена ще у жовтні 2008 р. Прийнятий тоді антикризовий закон запроваджував механізм рекапіталізаціі українських банків за рахунок коштів міжнародних фінансових організацій, що й дало змогу залучити кредит МВФ на суму 16,4 млрд. доларів.

     Законодавчі норми рекапіталізації були деталізовані двома урядовими постановами. Так, на державну підтримку можуть розраховувати тільки банки, створені або перетворені у ВАТ, у яких введена тимчасова адміністрація або куратор. У Держбюджеті на 2009 р. було закладено 44 млрд.грн. на рекапіталізацію. У перерахунку на душу населення, кожен українець повинен «сплатити» майже по 1 тисячі гривень, щоб допомогти банківській системі розплатитися за допущені нею помилки [12, с.11].

     На державні гроші сьогодні претендують такі фінансові установи з тимчасовою адміністрацією: «Укрпромбанк», банки «Надра», «Родовід Банк», «Київ», а також ті, що претендують на рекапіталізацію: «Укргазбанк», «Імексбанк» та «Фінанси та Кредит». НБУ рекомендує уряду ввійти до складу акціонерів «Родовід Банку», «Укрпромбанку» та банку «Надра». При цьому лише останні два просять у держави від 8 до 12 млрд. грн.

     З одного боку, сума, що виділяється, явно недостатня для підтримки банківської системи, оскільки пік визнання неплатоспроможності припаде на наступні два квартали. Якщо ж уряд задовольнить усі заявки негайно, то гроші вичерпаються уже зараз. Для того, щоб з’ясувати, в яких банків більше шансів пережити кризу, проаналізуємо приріст власного капіталу банків у відсотках та їх прибутковість в першому кварталі 2009 р.

     Ті фінансові установи, які, попри кризу ліквідності й погіршення якості кредитних портфелів, знайшли кошти для збільшення капіталу, можна вважати, пройшли тест на кризостійкість. Серед таких:

     - Укрексімбанк (+3,7 млрд. грн. капіталу, або +81,8 %);

     - Банк Ренесанс Капітал (+105 млн. грн., або 68,9 %);

     - банк «Форум» (+551 млн. грн., або 29,3 %);