Фінансові важелі управління державним боргом

          Характеристика ситуації з зовнішніми боргами України  мало чим відрізнялася від боргової ситуації в інших незалежних країнах, що утворилися в результаті розпаду  колишнього СРСР. Усі ці країни з  точки зору існуючих норм міжнародної  класифікації належать до країн з  порівняно невеликою заборгованістю.

          Найбільшими боржниками офіційних та приватних кредиторів є країни, що розвиваються. Як свідчать статистичні дані, що наводяться в  щорічнику МВФ в 1995 році загальна сума зовнішнього боргу країн, що розвиваються становила 1748,6 млрд. доларів [67]

          Переважна частина  боргу – 1437,2 млрд. доларів в 1995 році припадає на довгострокові борги, решта 311,4 – це короткострокова заборгованість. За типами кредиторів боргові зобов’язання країн, що розвиваються, розподіляються в такий спосіб: офіційним кредиторам країни, що розвиваються, заборгували 725,3 млрд. доларів, комерційним банкам – 575,7 млрд. доларів, іншим приватним  позичальникам заборгованість становить 447,6 млрд. доларів.

          Допомога Заходу країнам, що трансформуються спричиняє зростання  заборгованості цих країн. Так, за даними МВФ з 1991 року по 1995 рік заборгованість країн перехідного періоду зросла з 177,3 до 215,5 млрд. доларів.

    Необхідно зауважити, що накопичення боргу  в колишніх соціалістичних країнах  Східної Європи почалося ще задовго  до краху світового соціалізму. Так, в колишніх соціалістичних країнах  Східної Європи ще в 1981 році валовий  борг країнам Заходу становив 52,4 млрд. доларів. В 1986 році сумарний борг країн  становив 124,5, а в 1990 – вже 171,4 млрд. доларів.

          В 1990 році Польща та Болгарія випереджали по зовнішньому боргу  більшість країн, що розвиваються. Угорщина також мала значний зовнішній  борг (в 1990 році він досяг 21,3 млрд. доларів).

          Для Чехословаччини проблеми зовнішнього боргу фактично не існувало, оскільки вона не вдавалася до отримання  боргів від західних країн. Так, в 1990 році в Чехії зовнішній борг становив 4,4 млрд. доларів, а в Словаччині – 1,5 млрд. доларів.

    Існують різні способи застосування іноземних  кредитів: [38, c.34]

1. на покриття дефіцитів бюджету та платіжного балансу;
2. на розвиток національного виробництва;
3. на ввезення товарів особистого споживання тощо.

    Лише  у другому варіанті відкривається можливість повернення кредитів при обов'язковій наявності спеціального механізму їх отримання і використання. Причому, особливого значення набирає кредитування провідних галузей економіки країни, що відповідає й потребам її структурної трансформації і створення умов для ринкової економічної рівноваги.

    Аналізуючи  стан зовнішнього державного боргу  України, який виник в результаті заборгованості за позиками, наданими міжнародними організаціями економічного розвитку необхідно відмітити, що сума заборгованості, починаючи з 1996 року зросла з 2,211 млрд.доларів до 4,508 млрд.доларів  на початок вересня 2000 року, тобто  більш ніж у два рази. З них  кредити МВФ – на 131%, СБ, ЄС та ЄБРР – в три рази. (див.табл.3.1).

    Серед міжнародних фінансових організацій  найбільші запозичення надійшли в Україну від МВФ – 45,4% усіх кредитів МФО на 1.09.2000 року. Хоча в  порівняні з початку 1996 року, коли їх частина становила 70,8%, вона і  зменшилась, в першу чергу, за рахунок  значного зростання частки СБ, ЄС та частково ЄБРР. Обсяг одержаних кредитів МВФ склав на 1.09.2000 року 2,048 млрд.доларів  США.

    З характеристики цільових призначень цих  запозичень, їх практичного використання та умов повернення випливають і наслідки від них на перспективу. Із всієї  суми кредитів Міжнародного валютного  фонду, як видно з таблиці 3.2, на системну трансформаційну позику (STP) припадає 513,0 млн.доларів на резервний кредит (Stand-by) – 609,3 млн.доларів. Ці величезні  суми призначені для використання на покриття дефіцитів платіжного балансу  і державного бюджету країни, а  також на консультативно-технічну допомогу. А це значить, що вони не працюють в  економіці країни, її виробництві. Тому в такій формі кредити МВФ  є тягарем для економіки країни. [44, c.21]

    Такі  кредити, як доводить вже не лише досвід країн, що розвиваються, а й самої  незалежної України, стають на перешкоді розвиткові країни. Кредити SТF та Stand-by могли бути доцільно для позичальника використані (при катастрофічному cтані економіки країни та неотриманні кредитів з інших зарубіжних джерел) на самому початку залучення позик МВФ. В даний час навіть в позиках МВФ альтернативними відзначеним вище є кредити розширеного фінансування (ЕFF), функції яких розширені у порівнянні з кредитами Stand-by, бо вони призначаються також і для кредитування національного бізнесу з метою структурних перетворень.

    Позики  Світового банку за цільовим призначенням поділяються на: 1) інституційні; 2) реабілітаційні; 3) на розвиток певних галузей економіки; 4) на їх структурну перебудову. Загальна сума кредитів, що надійдуть від  СБ за угодами з урядом України  складе 1975,8 млн.доларів, з них 1410 млн.доларів, тобто 71,6% були спрямовані на покриття дефіциту платіжного балансу країни, а не за перерахованими групами призначення. [47, c.7]

    До  групи інституційних кредитів відноситься  позика Світового банку на реформи  та розвиток державного управління фінансами  і економікою, яка складає 1,4% кредитів СБ. До другої групи можна віднести позики СБ на підтримку критичного імпорту, бюджету, платежів по зовнішньому  боргу (25,3%) та на ГЕС і системи  контролю енергопостачання (5,8%). Реабілітаційні позики складають 31,1% до всіх кредитів Світового банку. До третьої групи  відносяться кредити на розвиток: 1) насінництва (1,6%); 2) підприємств (15,2%); 3) ринку електроенергетики (16,0%); 4) експорту (3,5%) -всього 36,3% кредитів СБ. А до четвертої  групи належать такі проекти структурної  перебудови, як: 1) експериментальний  проект у галузі вугільної промисловості (0,8%); 2) вугільної галузі в цілому (15,2%); 3) сільського господарства (15,2), - всього з кредитів СБ 31,2%.

    Кредити СБ мають багато варіантів в своїх  альтернативах. В своїй основній частині вони можуть використовуватись  на розвиток економіки. Щоправда їх переважна  частина не прямо використовується на такий розвиток, а через фінансування імпорту. Це знижує їх ефективність для  економіки України, бо зобов'язує наші підприємства на іноземних постачальників товарів, а не на національне виробництво  їх аналогів.

    Кредити ЄБРР мають помітно гірші за МВФ  та СБ умови отримання та повернення, але вони мають іншу цілеспрямованість. Вони можуть безпосередньо використовуватись  на розвиток національного виробництва  та інфраструктури, а також на об’єкти  які визначаються доцільними нашою  країною при визначенні банком їх потенційної окупності

    Обсяг кредитів ЄБРР які надаються Україні  на підставі міжнародних договорів  під гарантії уряду наведено в  таблиці 3.3. Найбільшу питому вагу – 91,3% від усіх позик ЄБРР Україні  складають кредити на розвиток приватних  малих і середніх підприємств, це єдиний проект, який повністю фінансується за рахунок кредиту Банку. На реконструкцію  міжнародного державного аеропорту  «Бориспіль» частка ЄБРР становить 0,7 %, на будівництво української  частини лінії зв’язку – 7,4%. Така система кредитування дає змогу  активно використовувати надані кредити, що забезпечує їх повернення.

    Отже, аналіз кредитів Міжнародних фінансових організацій з точки зору їх повернення та наслідків для економіки України  загалом свідчить про наступне. Кожен  кредит має чітко означені певні  строки. В МВФ вони більш короткі, а суми значні. У СБ підхід більш  м'який - 17 років з 5-річними канікулами - відстрочками початку сплати позики. ЄБРР визначає строки повернення кредитів в залежності від обсягу наданих сум. Співпраця з МФО розширила можливості залучення кредитів з інших джерел. Так, зростає частка кредитів СБ, а також ЄБРР і зменшується частка МВФ.

    В структурі зовнішнього державного боргу України збільшується частка кредитів зарубіжних країн, оформлених через кредитні лінії під гарантії уряду України. З даного джерела запозичень було отримано майже 2 млрд.доларів, основними кредиторами стали ФРН, США та ЄС.

    Усі розрахунки за кредити зарубіжних країн  через кредитні лінії під гарантії уряду України, повернення яких із сплатою  процентів завершено до 1997 року, відбулися за рахунок державних  коштів. Хоча планувалося сплатити з бюджетних коштів при погашенні  зазначених кредитів (враховуючи основний борг, проценти та комісійні) – 71,4% загальної  суми по угодах, а решта суми повинна  була бути сплачена на основі самоокупності  позичальників.

     На  нашу думку, залучені кредити потрібно направляти не на отримання готових  засобів виробництва за кордоном, а на закупівлю обладнання і технологій для їх виготовлення в Україні. Це зменшить на майбутнє залежність країни від зарубіжних поставок, а разом з тим і кредитів для їх отримання. Що дійсно потрібно на перспективу для економіки України, так це не зовнішня допомога, а зовнішня торгівля, зовнішній обмін кадрами, ідеями, проектами. А в процесі зовнішньоекономічних зв'язків міжнародний кредит є загальносвітовою практикою.

     В цілому ж кредити з іноземних  країн та ЄС із спрямуванням у виробничу  сферу мають інвестиційний ефект  і дають можливість розраховуватися  за них на основі отриманих прибутків. Але для цього потрібно суворо дотримуватися принципу самоокупності цих кредитів позичальниками їх під контролем відповідних органів держави.

     Розглядаючи державний зовнішній борг України, на нашу думку, потрібно приділити увагу  питанню правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР. Зараз важко  дати однозначну оцінку обгрунтованості  спрощеного, “нульового” підходу  до проблеми врегулювання союзних зовнішніх  боргів і активів, так як існують  реальні складності і умовності  при спробі більш точно і справедливо  поділити їх між колишніми союзними республіками. Але при необхідності (наприклад, якщо б активи в багато разів відрізнялись від боргу) такого розподілу навряд чи можна було б  уникнути.

     На  сьогоднішній день стан справ щодо врегулювання питань, пов‘язаних з  передачею Україні майна колишнього Союзу, має свої історичні аспекти. На виконання постанови Президії Верховної Ради України від 30 серпня 1991 року “Про розподіл фінансових ресурсів та боргів між Україною та Союзом РСР” розпорядженням Кабінету Міністрів  України від 31.10.91 №323 була створена Урядова Комісія. Комісії було доручено разом з відповідними міністерствами і відомствами, Національним банком розробити проект спеціальних угод з повноважними органами колишнього Союзу РСР з питань розподілу внутрішнього та зовнішнього боргу СРСР, алмазного, валютного фондів та золотого запасу СРСР та визначення частки України у статутному, резервному, позичковому та інших фондах колишньої банківської системи СРСР. Комісії не вдалось отримати об’єктивної інформації від російської сторони про реальний розмір зовнішнього боргу та активів СРСР на момент правонаступництва, не було отримано і інформації про вартість закордонної власності.

     За  даними російської сторони, майно СРСР за кордоном складає 3,5 млрд. рублів. Наведена ціна є балансовою і на декілька порядків нижча, ніж реальна. За даними російської преси ціна закордонних  об’єктів, які були на балансі Міністерства закордонних справ Російської Федерації  в 1991 році, становила від 300 – 400 млрд. доларів США. [45, c.26]

     Загальна  заборгованість третіх країн по кредитах колишнього СРСР оцінюється орієнтовно в 170 млрд. доларів. Якщо враховувати, що більша частина кредитів виражена в  колишніх інвалютних рублях і їх перерахунок  в сучасні долари пов’язаний із великими складностями і протиріччями, тому інколи пропонується вважати, наприклад, більш правильним, що борг по цих  кредитах складає приблизно 47,9 млрд. перевідних рублів і 74 млрд. доларів. Найбільші  суми були надані таким країнам, як Куба (біля 20% всіх кредитів), Монголія, В’єтнам, КНДР, із країн, що розвиваються – Індії, Сірії, Іраку, Афганістану, Ефіопії, Алжиру, Анголі.

     Що  стосується розмірів алмазного фонду  та золотого запасу СРСР, то за даними російської сторони на 1 січня 1989 року золотий запас дорівнював 577 тоннам, на 1 січня 1990 року – 784 тоннам, а на кінець 1991 року – 259 тонн; на кінець 1990 року запас  платини становив 60 тонн. Лише у 1991 році було продано 10 мільйонів карат алмазів  і 500 тисяч карат діамантів.

     Інформація  про суму активів СРСР є розрахунковою  і неповною, оскільки не враховано  обсяги резервного валютного фонду  та алмазного фонду, інвестиції СРСР за кордоном та валютні кредити, надані іншим банкам.

     Згідно  з договором про правонаступництво  щодо державного боргу та активів  колишнього Союзу РСР від 4 грудня 1991 року, Україна в особі уряду  взяла на себе зобов’язання обслуговувати 16,37% сукупного зовнішнього боргу  Союзу РСР та прийняла право власності  на такі ж проценти його активів. При  цьому визнавалось, що розподіл власності  у відношенні до нерухомості, яка  використовувалась дипломатичними, консульськими та іншими представниками колишнього СРСР, а також нерухомості, пов’язаної з обслуговуванням цих представництв, повинен був здійснюватись у пріоритетному порядку.

     Після розвалу Союзу РСР, окрім матеріальних цінностей (тобто активів), залишилися ще й пасиви – зовнішні борги  розвинутим країнам. Свого часу було вирішено борговий тягар розділити  адекватно між колишніми братніми союзними республіками. Розрахункова, на кінець 1991 року, сума зовнішнього  державного боргу СРСР склала 81,0 млрд. доларів США. Крім того, додатково  рахувалась заборгованість: за ленд-лізом  – 0,8 млрд. доларів, за кредитами, залученими безпосередньо радянськими організаціями  – 1,0 млрд. доларів; заборгованість країнам  РЕВ – 17,3 млрд. перевідних рублів.