Фінансові важелі управління державним боргом

    Виходячи  з наданої інформації, частка України  в боргах та активах колишнього СРСР мала б скласти: борг – 13 млрд. доларів  та 2,8 млрд. перевідних рублів; активи – 12,1 млрд. доларів, 7,8 млрд. перевідних рублів, майна на 0,6 млрд. рублів по балансовій вартості (49 млрд. доларів по реальній вартості); золото – 42,1 тонн.

    У вступній частині Договору між державами - колишніми суб’єктами СРСР про  розподіл зовнішнього боргу СРСР, золотого запасу СРСР, валютного та алмазного фондів СРСР, майна СРСР за кордоном і активів СРСР у вигляді  боргів іноземних держав була зафіксована  норма неможливості гарантій погашення  зовнішнього боргу СРСР без вирішення  питання по поділу активів СРСР. Проте ця норма не була реалізована.

    Треба зазначити, що Україна – єдина  з країн колишнього СРСР, яка й  досі не ратифікувала “нульовий варіант”, тому що ратифікація Угоди по так  званому “нульовому варіанту” повністю позбавляє Україну права на частку закордонної власності колишнього СРСР.

    Підписання 9 грудня 1994 року Угоди між Україною та Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього  державного боргу і активів колишнього Союзу РСР, що передбачає “нульовий  варіант” врегулювання, було зумовлене  несприятливою для України міжнародною  ситуацією щодо реалізації нею свого  статусу правонаступника щодо закордонних  активів та зовнішніх боргів колишнього СРСР, а також важкою економічною  ситуацією та пов’язаною з нею  відсутністю фінансових ресурсів для  обслуговування зовнішнього державного боргу.

    Можна зробити наступні висновки про фінансово-економічні наслідки набуття чинності угодою з  урядом Російської Федерації про  врегулювання проблеми правонаступництва  стосовно зовнішнього державного боргу  та активів колишнього Союзу РСР  на основі “нульового варіанту”.

    По-перше, підписання цієї угоди надало можливість досягти у І кварталі 1995 року домовленості з урядом Російської Федерації щодо реструктуризації заборгованості по державних кредитах, внаслідок чого фактичне фінансування російським урядом дефіциту платіжного балансу і бюджету України склало лише у 1995 році близько 1,1 млрд. доларів США.

    По-друге, відкрився шлях до переоформлення частини  заборгованості Укргазпрому перед  РАТ “Газпром” за поставлений  у 1994 році природний газ, що стало  додатковим джерелом фінансування дефіциту платіжного балансу України.

    По-третє, Україні необхідно поновити переговори на підставі Угоди про реалізацію права на закордонну власність колишнього СРСР для цілей дипломатичних, консульських та торговельних представництв від 3 серпня 1992 року з тим, щоб уточнити перелік об’єктів нерухомості колишнього СРСР, які Російська Федерація  повинна передати Україні

    Отже, важливою ланкою входження України  до світогосподарського простору є  її участь в міжнародному русі капіталів, в тому числі на даному етапі особливо через залучення іноземних кредитів, які закономірно ведуть до утворення  зовнішнього державного боргу. Потреба  в іноземних кредитах не викликає сумніву, так як міжнародний рух  позичкового капіталу в формі  іноземних кредитів є нормальною функцією у світовій економіці. В  той же час гостро стоїть проблема їх ефективного використання з точки  зору розбудови незалежної України.

    3.2. Застосування нововведень  в управлінні і  обслуговуванні державним  зовнішнім боргом. 

    Високий розмір зовнішнього боргу України  як в абсолютному, так і в відносному виразі, велика кількість ресурсів, які відвертаються на його обслуговування, надають особливу гостроту вирішення  проблеми управління зовнішньої заборгованості. Ефективне управління зовнішнім  боргом неможливе без постановки чітких цілей і створення механізму  для їх реалізації. Це можна вважати  однією з пріоритетних задач економічної  політики, вирішення якої дозволило  б зменшити навантаження на бюджет по обслуговуванню зовнішньої заборгованості і оптимізувати політику залучення  нових запозичень.

    Управління  зовнішнім боргом є одним із елементів  макроекономічної політики. Ефективне  використання зовнішнього боргу  може стати потужним фактором економічного росту, який дасть додаткові фінансові  ресурси. Стабільна позиція країни на міжнародному ринку капіталу, своєчасне  виконання боргових зобов’язань  – усе це сприяє зміцненню міжнародного авторитету і забезпечує додатковий приплив інвестицій на більш вигідних умовах. Крім того, зростає довіра до її валюти, зміцнюються зовнішньоторговельні зв’язки. З іншого боку, зовнішній  борг може стати серйозним негативним фактором не лише економічного, але  і політичного значення. Непомірно  високі виплати із державного бюджету  по боргах відвертають кошти від  фінансування соціальних, економічних, оборонних і інших програм  уряду.

    Основні цілі управління державним боргом в  найбільш загальному вигляді можна  розділити на декілька груп.

    До  економічних цілей відносяться  перш за все мінімізація вартості зовнішніх запозичень, які привертаються, покращення умов рефінансування і, (або) переоформлення зоборгованості, зниження загальних витрат по обслуговуванню зовнішнього боргу, підвищення ефективності використання залучених ресурсів. В  цю групу можна включити також  бюджетні цілі, такі, як згладжування нерівномірності  податкових надходжень і фінансування поточних бюджетних витрат. В цілому економічні цілі визначаються ступенем обтяженості країни зовнішнім боргом.

      Політичні цілі управління зовнішнім  боргом – підтримка стабільності  функціонування політичної системи.

      До соціальних цілей відносяться  перш за все своєчасне фінансування  соціальних програм, забезпечення  соціальної стабільності.

      Управління зовнішнім боргом  – процес циклічний і багатостадійний.  Цикл управління зовнішнім державним  боргом, як і кожним боргом  взагалі, включає три стадії: залучення,  розміщення (використання) і погашення  (виплата процентів і основної  частини боргу). Відповідно система  управління зовнішнім державним  боргом означає управління всіма  стадіями циклу.

      Управління залученням зовнішнього  боргу може базуватись як на  прямому державному управлінні, так і на побічних методах,  які включають державні гарантії  і нормативно-адміністративне регулювання  залучення негарантованих кредитів  приватними фірмами. Проте державне  управління залученням зовнішнього  боргу, як правило, здійснюється  в контексті бюджетного процесу,  який визначає граничні розміри  зовнішніх державних запозичень  і державних гарантій на поточний  бюджетний рік.

      Необхідно підкреслити, що політика, яку проводить український уряд, орієнтується на значні зовнішні  запозичення.

      З 1992 по 2001 роки Україна залучила  ресурсів більше як на 11 млрд. доларів, і приріст нового боргу  йде надзвичайно високими темпами. [52, с. 29]

      Управління розміщенням зовнішнього  боргу характеризується як ключовий  активний елемент системи управління  зовнішнім боргом. Можна виділити  три способи можливого використання  залучених ресурсів:

• фінасове розміщення, коли із зовнішнього джерела здійснюється фінансування інвестиційних проектів і розвитку економіки. Даний спосіб є найбільш прогресивним видом використання зовнішнього боргу. При цьому надзвичайно важливим є відбір конкурентних високоефективних інвестиційних проектів, які забезпечували б повернення одержаних ресурсів;
• бюджетне використання, при якому за допомогою залучених ресурсів фінансуються поточні бюджетні витрати, в тому числі на обслуговування зовнішньої заборгованості. Цей спосіб використання ресурсів, які залучаються з міжнародного ринку, – найменш ефективний з існуючих;
• змішане бюджетно-фінансове розміщення, коли запозичення використовуються як на фінансування поточних бюджетних потреб так і на розвиток економіки в цілому.

      В українській практиці велике  розповсюдженя, на жаль, отримав  найменш ефективний спосіб –  нові запозичення направляються  на фінансування поточних витрат  бюджету, включаючи і обслуговування  існуючого зовнішнього боргу.

    Погашення зовнішнього боргу проводиться  із трьох основних джерел: із бюджету; за рахунок золотовалютних резервів, приватизації власності; із нових запозичень.  В українській практиці нові запозичення  відіграють суттєву роль в обслуговуванні заборгованості.

      Необхідно відмітити, що методи  погашення заборгованості шляхом  конвертації її в акції підприємств,  які широко використовуються  в міжнародній практиці, в нашій  країні практично не використовувались.

    Проблема  зовнішнього боргу – добре  відоме в світовій практиці явище. Світова  криза заборгованості, яка вибухнула  в кінці 70-х – початку 80-х років, дозволила накопичити значний досвід по управлінню борговим тягарем. Відпрацьований комплекс заходів має інтернаціональний  характер і може бути ефективно використаний і в нашій країні.

    В світовій практиці використовуються різні  напрямки реструктуризації зовнішньої заборгованості. Мова йде зокрема  про

    а) реструктуризацію боргу по лінії  Паризького клубу;

    б) реструктуризація боргу комерційними банками;

    в) конверсія боргу в активи;

    г) зворотний викуп боргових зобов'язань;

    д) конверсія боргу в облігації;

    ж) списання всього боргу або його частини. [62, c.91]

    Реструктуризація  зовнішнього боргу здійснюється в залежності від типів кредиторів і боржників. Використовується декілька її варіантів, які пропонуються різноманітними кредиторами. Один з них – реструктурування міжурядових позик і позик, які  гарантовані урядом в рамках Паризького клубу офіційних кредиторів. Воно базується на так званому меню, яке передбачає вибір між зменшенням боргу чи скороченням його обслуговування. Важливою умовою реалізації цих схем є погодження з МВФ країною-кредитором програми економічного розвитку і наявності  достатньо переконливого платіжного балансу, який підтверджував би, що подальшої реструктуризації заборгованості не потребується.

    В червні 1988 року були прийняті перші  умови переоформлення заборгованості в рамках Паризького клубу, які називались Торонтськими – по місцю підписання угоди. Дані умови дозволяли боржникам  або провести списання боргу на одну третину, або використовувати понижені процентні ставки (на 3,5 процентних пункта нижче ринкової, чи половина ринкової ставки). З використанням  Торонтських умов 20 країн – боржників  реструктуризували зовнішню заборгованість об′ємом 5,9 мільярдів доларів.

      Торонтські умови були замінені  Лондонськими умовами в грудні 1991 року, які дозволяли боржникам  списання 50% боргу чи зниження  процентної ставки таким чином,  щоб обслуговування боргу скорочувалось  на 50%. Запровадження Лондонських  умов дало можливість зрівняти  надходження від боржника між  кредиторами. Важливим досягненням  цих умов є встановлення трьохрічного  періоду, після якого кредитори  фіксують чіткість виконання  програми МВФ країною-боржником,  а також порядок заключення  угод з іншими кредиторами  на умовах не гірше існуючої  домовленості по переоформленню  заборгованості офіційним кредиторам. Кредитори повинні також впевнитись, що проведення зниження боргу  не потребує додаткової реструктуризації. Лондонські умови примінялись  до грудня 1994 року, в період терміну  їх дії 23 країни реструктуризували  свій борг на загальну суму 9,1 мільярдів доларів.

      Сучасний варіант програми, який  пропонується в рамках Паризького  клубу країнам з низьким рівнем  доходу, регламентується Неапольськими  умовами, які вступили в силу  в грудні 1994 року. Важливим нововведенням  цих умов стало створення таких  схем реструктуризації, які дозволяють  суттєво змінити об′єм боргового  тягаря у дуже обтяжених боргами  бідних країнах. Програма реструктуризації  передбачає одержання боржником  відстрочки виплати основної  частини боргу терміном до  трьох років.