Фінанси як економічна категорія

Цей поділ найяскравіше відображає показник норми додаткової вартості, або ступеня експлуатації. Він  визначається як відношення додаткового  продукту до необхідного, вираженого у процентах (помноженого на 100%). Наприкінці 80-х pp. в обробній промисловості (одній із найпередовіших у народному господарстві) США він становив 70%, а в колишньому CPCP – не менше 130%. Це означало, що частка зарплати американських працівників цієї сфери у створеному ними національному доході становила близько 70%, а найманих працівників в CPCP – менше 50%. В Україні частка заробітної плати працівників у національному доході, створеному в промисловості, зменшилась майже з 50% у 1990 p. до 26,4% у 1994 p. [13, 287]

На стадії розподілу необхідний і додатковий продукт розпадаються на первинні доходи. Основними формами таких доходів є заробітна плата, прибуток, процент, рента, дивіденди, орендна плата та ін. Серед цих доходів виділяють трудові і нетрудові. До трудових належать доходи, що створюються працівниками на підприємствах і в галузях і надходять у їх індивідуальне розпорядження у формі заробітної плати, а також доходи працівників міста і села від індивідуальної трудової діяльності і підсобного господарства.

До нетрудових доходів, джерелом яких є додатковий продукт, належать частина прибутку підприємців, процент, рента, прибуток власників торговельного капіталу та ін. За умов широкого розповсюдження акцій у розвинутих країнах частина найманих працівників отримує певну частку прибутку у формі дивіденду, а також у вигляді процента на вкладені у банки кошти. Але основну масу дивідендів і процентів привласнюють власники засобів виробництва та грошового капіталу [13, 288].

Перерозподіл полягає  у створенні й використанні централізованих  фондів. За рівнем централізації вони поділяються на загальнодержавні, відомчі й корпоративні. Загальнодержавні включають бюджет і фонди цільового призначення. Відомчі – це фонди, що створюють міністерства і відомства (наприклад, фонд Охорони праці). Корпоративні фонди передбачають централізацію частини доходів структурних підрозділів у корпоративних об'єднаннях.

Перерозподіл включає  два етапи:

• вилучення частини доходів у одних суб'єктів і формування централізованих фондів. На даному етапі формуються вторинні доходи суб'єктів, що створюють ці фонди;
• використання централізованих фондів і формування доходів окремих суб'єктів. На цьому етапі можуть формуватись як первинні доходи – заробітна плата фізичних осіб, які працюють у бюджетній сфері, так і вторинні доходи у вигляді різних виплат і надання безплатних послуг із централізованих фондів. Первинні доходи знову ж таки підлягають перерозподілу, якщо це передбачено [12, 15].

Види перерозподілу:

1) міжгалузевий, який здійснюється  через бюджет та інші фонди  для утримання невиробничої сфери,  проведення структурних зрушень  у матеріальному виробництві;

1) міжтериторіальний –  через бюджети, державні фонди  і деякою мірою галузеві фонди  для перерозподілу коштів між окремими регіонами країни;

3) внутрігалузевий – через  галузеві фонди, а також фонди  об'єднань, підприємств для вирівнювання їхнього розвитку;

4) внутрігосподарський –  через утворення децентралізованих  фондів підприємств, організацій і установ; перерозподіл коштів між структурними підрозділами, цехами, відділами та ін. [7, 9]

Після розподілу національного доходу відбувається його перерозподіл. Він здійснюється через механізм ціноутворення (сфера обігу), сплати різних видів податків до державного бюджету та соціальних витрат держави, внесків громадян до громадських, релігійних, доброчинних фондів та організацій [13, ].

На основі перерозподілу національного доходу формуються вторинні, або похідні, доходи. Основними формами таких доходів є виплата пенсій, стипендій, допомога багатодітним сім'ям, платня військовослужбовцям, працівникам правоохоронних органів тощо.

Основним джерелом вторинних  доходів є податки. Так, із заробітної плати середнього американського працівника вилучається близько 33% її у формі  податків. У колишньому CPCP високий  ступінь експлуатації, пов'язаної з розподілом національного доходу на необхідний і додатковий, певною мірою послаблювався у процесі його перерозподілу, оскільки за рахунок державного бюджету громадянам надавалися безкоштовно квартири, медичні послуги, освіта тощо [13, 288-289].

Перерозподіл національного  доходу здійснюється офіційними (видимими) та неофіційними (невидимими) каналами. У першому випадку це відбувається через механізм оподаткування, добровільних внесків у різні фонди, а також частково через механізм ціноутворення, коли держава або компанії (як правило, крупні) офіційно повідомляють про те, що ціни на певну групу товарів та послуг будуть підвищені на стільки-то процентів. Це має місце у розвинутих країнах світу.

У другому випадку уряд і компанії про це офіційно не повідомляють, а здійснюють незначне, але неодноразове підвищення цін. Це призводить до поступового зниження життєвого рівня населення. Так діяла у застійні часи адміністративно-командна система. Цей метод певною мірою успадкував. уряд України, особливо в період так званої лібералізації цін. Проте наймасштабніше неофіційний перерозподіл національного доходу здійснюється в умовах існування тіньової, або підпільної економіки [13, 289].

Офіційний перерозподіл національного  доходу фіксується в офіційній статистиці. Так, у США з 1929 по 1987 pp. частка перших найбідніших груп сімей (із п'яти груп) зросла з 12,5 до 15,4%, а частка найбагатшої п'ятої групи знизилася з 54,4 до 43,7%. Проте за період 1969–1987 pp. нерівність у розподілі доходів між п'ятьма групами зросла. В 1987 p. 20% сімей, які мали найнижчі доходи, отримали лише 4,6% сукупного суспільного доходу (до сплати податків), а в 1969 p. – 5,6%. Водночас частка 20% сімей з найвищими доходами зросла з 40,6 до 43,7%. Ці дані опубліковані у відомому підручнику американських учених «Економікс». Його автори Р.Макконел та С.Брю зазначають, що у США доход розподіляється нерівномірніше, ніж у більшості інших розвинутих країн. В доповіді американського президента конгресу США за 1996 p. наводяться дані про те, що з 1979 по 1993 pp. дохід 5% найбідніших сімей знизився на 15%, а 5% найбагатших сімей – зріс на 18% [13, 289].

Згідно з тими же даними, значно більша несправедливість існує  в розподілі доходів від власності. Так, у 1983 p. 10% сімей, які отримували найвищі доходи у США, володіли 72% всіх акцій, 86% всіх облігацій, що не оподатковувалися, 50% всього нерухомого майна. Водночас, за визнанням цих же економістів, величезна більшість домогосподарств мають незначну власність або взагалі не мають її [13, 289].

За середньостатистичними  показниками, розрив між бідними  й багатими у розвинутих країнах  світу становить приблизно 1:13–14. У колишньому СРСР такий розрив становив 1:4–5. Останнім часом, у процесі капіталізації відносин власності в Україні розрив між багатими і бідними катастрофічно зростає і, згідно з оцінками економістів, становить 50:1 [13, 290].

Неофіційний перерозподіл національного  доходу відбувається внаслідок існуванню  підпільної економіки. Підпільна, або тіньова, економіка – це сукупність неврахованих і протизаконних видів діяльності: ухиляння від сплати податків, виробництво заборонених видів продукції та послуг (виробництво наркотиків, азартні ігри, проституція тощо). Згідно з оцінками західних учених, підпільна економіка в розвинутих країнах Заходу становить від 5 до 15% валового національного продукту.

У сучасних умовах до таких  видів діяльності в Україні додалися вивезення товарів за кордон з  метою наживи, незаконна конвертація  валюти і махінації під час здійснення цих операцій, надання кредитів комерційними банками за солідну винагороду, незаконне вивезення валюти за кордон та ін. Так, за межі України вивезено близько 20 млрд. дол., товарів на суму близько 5 млрд. дол. [13, 290]

До тіньової економіки  значною мірою наближалася діяльність комерційних банків, внаслідок якої вони наживалися на конвертації валют, масово перекачували безготівковий  обіг у готівковий, що створювало штучний  попит на готівку і привело  у середині 1994 p. до зосередження у  мафіозно-тіньових і комерційно-банківських  структурах близько половини всієї  грошової маси. Така ж частка грошової маси перебуває у тіньовому секторі на початку 1997 p. З метою збагачення банківські та інші фінансово-кредитні установи використовують фальшиві авізо, фальшиві довідки-сертифікати тощо. Все це дало комерційним банкам змогу отримати стократні прибутки. Певною мірою цьому сприяло недосконале законодавство [13, 290].

Вторинний розподіл – це другий етап перерозподілу в частині  формування первинних доходів фізичних осіб, які зайняті в бюджетній сфері. Тобто він властивий саме тим, хто не бере участі у первинному розподілі.

Механізм дії розподільної функції фінансів може бути представлений  на рис 2.1.

Рис. 2.. Механізм дії розподільної функції фінансів [12, 16]

2.2. Перерозподіл фінансових  ресурсів і справедливість

Питання справедливого розподілу  ресурсів займає уми філософів уже  багато століть, причому результати досліджень завжди суперечливі. Р. А. та П. Б. Масгрейв (1989) згрупували різноманітні позиції щодо цього питання в три критерії справедливості. Були виділені критерії, засновані на гіпотезі прав, гіпотезі корисності та критерії обмеженої справедливості. За умови, що на обсяги вироблених благ не впливають зміни розмірів трансферних платежів, за допомогою зазначених критеріїв можна вивести такі норми перерозподілу:

а) відповідно до критеріїв, заснованих на гіпотезі прав, запропонованих Т. Гоббсом (1651) і Дж. Локком (1690) і трохи пізніше Р. Нациком (1974) на базі концепції природних прав, кожна людина повинна мати невід'ємні права на плоди своєї праці. Ця аргументація зводиться до обґрунтування ринкового розподілу. Критерії, засновані на гіпотезі прав, можна також представити у модифікованій формі. Так, наприклад, тільки отримані в умовах конкурентного ринку «плоди» можна розглядати як легітимні, в той час як монопольний прибуток не відповідає цим критеріям. Згідно з цією логікою, як легітимні можна розглядати скоріше прибутки, отримані від трудової діяльності, ніж прибутки з капіталу. І нарешті, правила ринкового розподілу акцептуються більшістю індивідів тільки в тому випадку, якщо стартові умови будуть для всіх однакові, причому досягнення рівності стартових умов і шансів передбачається різними концепціями;

б) у відповідності з  критеріями, заснованими на гіпотезі корисності, слід досягати максимізації сукупної вигоди громадян. Так, Дж. Бентам (1789) стверджує, що кожне законодавство має бути орієнтоване на реалізацію принципу «максимум щастя якомога більшому числу громадян», або, сформувавши це за допомогою сучасного економічного інструментарію, – має створювати умови для максимізації сукупної вигоди для всіх індивідів. Цей критерій передбачає кардинальний розрахунок фактора корисності. За певних умов (константна або спадна функція граничної корисності доходу, незмінна кількість населення і стабільний соціальний продукт) виникає необхідність у зрівняльному розподілі доходів. Згідно з цим, сукупна корисність зростає, якщо доходи перерозподіляються від багатих до бідних. У випадку. невиконання зазначених умов (наприклад, обсяг ресурсів залежить від обсягу перерозподілу) пріоритети перерозподілу зміняться;

в) критерій обмеженої рівності запропонований К. Марксом в 1890_Маркс висунув ідею, згідно з якою кожна-людина має одержувати блага і послуги у відповідності з рівнем своїх потреб, чого можна досягти тільки на вищій стадії розвитку комунізму. Під однаковим задоволенням потреб можна розуміти зрівнялівку при розподілі сукупної корисності серед всіх індивідів. Цього можна досягти, наприклад, якщо, по суті, здійснюється зрівняльний розподіл доходів, проте враховуються і певні об'єктивні потреби. Так, за погіршення здоров'я нижче середнього рівня індивід одержує відповідну грошову допомогу [2, 99].

Необхідність обмеженого вирівнювання доходів обстоює також Дж. Роулз (1971). Відповідно до його критерію, нерівність справедлива й допустима лише в тому випадку, якщо внаслідок вирівнювання доходів поліпшується становище найбідніших верств суспільства. За константного обсягу перерозподілу цей критерій трансформується в умову зрівняльного розподілу доходів [2, 99].

Економічний аналіз розглянутих  тут теорій провести поки що неможливо, оскільки кожну з представлених  цілей необхідно в однаковій  мірі реалізувати. Проте ситуація зміниться, якщо в ході нашого дослідження ми відмовимося від припущення, що розміри перерозподілу не впливають на розмір соціального продукту. При цьому виникне найважливіша дилема між доходами та справедливістю (А. М. Okun, 1975) [2, 99-100].

Ця дилема подана на рис. 2.2 у спрощено-абстрагованій формі. На осях нанесено вигоди індивідів 1 і 2, які спільно формують суспільство. У вихідному періоді обидва індивіди однаково працюють та отримують доходи, які приносять їм користь А і С. Розходження в рівнях користі пояснюється тим, що рівень продуктивності індивіда 1 вищий, ніж індивіда 2, тому він і отримує більший доход, який приносить йому більшу користь.

Рис. 2.. Рівень вигоди і справедливість за різними критеріями розподілу [2, ]

За відсутності необхідності в перерозподілі суспільство  реалізує комбінацію користі N, що й  відповідає ідеалові справедливості Р. Нацика і представників філософії  природних прав. Якщо здійснити перерозподіл від індивіда 1 із вищим рівнем продуктивності праці на користь індивіда 2, то підриваються стимули індивіда 1 до максимізації свого прибутку. Внаслідок цього він (незважаючи на збільшення вільного часу) отримає значно менше користі, ніж за відсутності перерозподілу. В той же час завдяки отриманим трансферним платежам непропорційно поліпшиться становище індивіда 2. Суспільство наблизиться до точки В, в якій, за твердженням Дж. Бентама, максимізується сукупна корисність.

Ця точка є точкою дотику 45°-ої похилої (яка прямує вгору справа вліво) і кривої AMRBN. При подальшому перерозподілі на користь індивіда 2 цей максимум корисності сягне точки R. Даний розподіл корисності являє собою максимальну нерівність, яка ще допустима за критеріями Дж. Роулза. Іншими словами, наявна нерівність при розподілі працює на користь бідного індивіда 2. При збільшенні обсягів перерозподілу вище точки R стимули до максимізації прибутку в індивіда 1 настільки зменшаться, що потягнуть за собою скорочення бази перерозподілу. Це приведе суспільство в позицію М, де досягається, відповідно до ідей К. Маркса, зрівняльний розподіл корисності. Подальший перерозподіл на користь індивіда 2 ще більше зменшить інтерес індивіда 1 до продуктивної діяльності та отримання прибутку. Якщо рівень оподаткування індивіда 1 сягне 100 %, він більше не буде працювати, і суспільство опиниться в точці А [2, 101].