Фінанси сільськогосподарських підприємств

     Орієнтація  агропромислового комплексу на розвиток ринкових відносин потребує спеціальних норм і правил, що регулюють підприємницьку діяльність. Вони створюють систему законодавчих актів, яка постійно поповнюється. Серед прийнятих можна відзначити такі Закони України: «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року», «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про селянське (фермерське) господарство», «Про стимулювання розвитку сільського господарства», «Про державну підтримку сільського господарства України» та багато інших. Однак ключовими проблемами аграрного сектора залишаються юридична неврегульованість права власності на землю та майно, відсутність цивілізованого ринку землі, нагальна потреба удосконалення інфраструктури ринків збуту продукції й ринків матеріально-технічних ресурсів для потреб аграрного сектору, нео6хіднісь запровадження механізмів іпотечного кредитування та страхування ризиків сільськогосподарського виробництва, відсутність ефективних механізмів залучення підприємствами АПК кредитних ресурсів, брак довгострокових інвестиції.

     Розвиток  фінансово-кредитної інфраструктури аграрного ринку повинен забезпечуватися  удосконаленням банківської діяльності в сфері кредитних операцій, створенням кредитних спілок, лізингових компаній та розвитком інфраструктури страхових  послуг.

     Багато  проблем у сільгоспвиробників виникає у зв'язку з придбанням матеріально-технічних ресурсів, зокрема техніки. Допомогти аграріям наповнити парк сучасною, високоефективною технікою — головне завдання лізингових компаній. На жаль, система лізингу, яка існує в Україні, недосконала й обов'язково має бути переглянута.

     Організаційна роль ринку полягає в тому, щоб  ці різні інтереси і функції поєднати в одному механізмі пд. назвою «купівля-продаж» , тобто поєднати виробника — власника продовольства і споживача — власника кошт, готових за певних умов здійснити добровільний акт «кушвля-продаж».

     Сільське господарство України в недалекій перспективі може стати одним із головних джерел експорту. Цьому сприяють і великі масштаби сільськогосподарського землекористування, й родючі землі. У перспективі Украіна може не лише повністю забезпечити власні потреби в сільськогосподарській продукції а й суттєво збільшити свій експортний потенціал. Таким чином, сільське господарство може й повинно стати галуззю, що відіграватиме винятково важливу роль у процесі входження України у світовий ринок. [13] 

3.2 Пропозиції щодо  поліпшення фінансової  діяльності сільськогосподарських  підприємств 

     Однією  з найважливіших складових підвищення ефективності аграрного виробництва  є фінансове забезпечення підприємств АПК, включаючи кредитування, податкові відносини, фінансову підтримку сільськогосподарських товаровиробників, страхування. Саме ці чинники, за визнанням міжнародних експертів, на 80% формують ринкове середовище, без якого цивілізований ринок існувати не може.

     Пріоритетним  з перелічених складових фінансових проблем є кредитування, що зумовлене  специфікою сільськогосподарського виробництва, яка певним чином впливає на кредитні відносини і суть якої полягає у подовженому циклі виробництва, що передбачає підвищену кредитомісткість галузі, потребу в кредитах у певні періоди року, а також залучення кредитних ресурсів на відносно тривалий період.

     Нині є необхідним поступовий перехід від кредитування аграрних підприємств як разових розрізнених заходів до кредитного забезпечення галузі. При цьому мається на увазі цілісна система взаємозв'язаних елементів, яка передбачає надходження кредитних ресурсів суб'єктам господарювання на ринкових умовах з урахуванням об'єктивних особливостей галузі.

     На даному етапі розвитку економіки АПК до складу кредитної інфраструктури мають увійти: Аграрний банк, Спеціальний кредитний фонд, кооперативні банки, кредитні спілки, комерційні банки. Умовно таку систему можна назвати "Агрокредит". Кредитне забезпечення сільськогосподарських товаровиробників важливо формувати на ринкових принципах, але з елементами державного регулювання як цілісну систему кредитування агропромислового виробництва. Вона повинна передбачати таке: банківське кредитування; позабанківське кредитування; запровадження іпотечного кредитування під заставу землі з реально діючим механізмом її вилучення у разі неповернення кредитів; кредитну інфраструктуру; створення кредитних кооперативів та кооперативних банків, а також розвиток кредитних спілок на селі; механізми гарантування повернення кредитів тощо.

     Діюча система оподаткування аграрного сектору економіки повинна бути складовою загальнодержавної системи оподаткування, відповідати її принципам. Податки як складова фінансів мають бути уніфікованими для всіх галузей економіки, в іншому разі не досягатиметься дотримання одного з основних принципів оподаткування — рівність умов. Діюча нині в аграрному секторі податкова система зводиться до запровадження фіксованого сільськогосподарського податку (ФСП) і розрахована лише до 2010 р. Причому внаслідок виключення з його складу внесків до Пенсійного фонду, які становили в ньому до 70%, змінилися його економічний зміст і розмір, він втратив і без того сумнівну наукову основу. У такому вигляді ФСП уже не вписується в загальнодержавну систему оподаткування. Усе це, а також приєднання України до СОТ і орієнтація на стандарти ЄС об'єктивно вимагають подальшого удосконалення податкових відносин в аграрному секторі економіки.

     Саме  тому основним податком для сільськогосподарських підприємств має бути земельний. Для цього потрібно передбачити систему санкцій і пільг: перші пов'язуються з порушенням землекористування, а другі можуть мати більш широкий характер — звільнення від податку фермерських господарств на період їх облаштування, зниження ставок на час освоєння земель, при виконанні державних програм, при викуповуванні майна працівниками сільськогосподарських підприємств. Мають звільнятися від податку також землі, введені в сільськогосподарський оборот за рахунок кредитів, на термін їх погашення тощо.

     Земельний податок має бути основним, але  не єдиним видом прямого оподаткування. Адже сільськогосподарське виробництво, як правило, є багатогалузевим. Воно поєднує як чисто сільськогосподарську діяльність, так і діяльність інших напрямів, питома вага яких у перспективі зростатиме. Ці види діяльності часто поєднані такою мірою, що з позицій доходності розглядати їх окремо недоцільно. Існують також підприємства, які організовують виробництво на кооперативних засадах і тому мають незначну земельну площу, що теж має враховуватися при оподаткуванні.

     Виходячи  з цього є можливими два  варіанти оподаткування доходів. Перший - оподаткування окремо одержаного прибутку від несільськогосподарської діяльності. Другий - оподаткування сукупного прибутку господарства. Ці варіанти можуть існувати як альтернативні.

     З метою врахування різних умов господарювання, фінансового стану та регіональних особливостей для сільськогосподарських  підприємств треба вводити неоподатковуваний  мінімум прибутку через рентабельність. Оподатковувати слід тільки ту частину прибутку, яка використовується на споживання.

     Враховуючи  специфіку фермерських господарств, об'єктом їх оподаткування має  бути валовий доход, але стягувати  податок треба тільки з тієї його частини, яку фермер використовує на власне споживання. При такому підході дотримуватиметься рівність умов оподаткування для всіх форм господарювання.[14]

     Оскільки  фермер сам визначає пропорції розподілу  валового доходу, то створюватиметься стимул для капіталізації прибутку. Відповідно до цієї вимоги доцільно будувати облік і звітність у фермерських господарствах.

     У нинішніх умовах господарювання розширилася  сфера застосування непрямих податків і відрахувань у державні спеціальні фонди. Для сільського господарства найсуттєвішим з них є ПДВ, а із спеціальних фондів - відрахування на соціальне забезпечення і пенсійне страхування.

     Пільгове оподаткування в сільському господарстві існує в багатьох країнах. Наприклад, в Білорусі для сільськогосподарських підприємств ПДВ становить 9 %, причому аграрні товаровиробники не перераховують його до бюджету, а залишають у себе і спрямовують виключно на розвиток виробництва (ПДВ на несільськогосподарську продукцію в Білорусі становить 18 %).

     У Німеччині підприємства сільського господарства взагалі звільнені від сплати ПДВ. Крім того, в сільському господарстві Німеччини широко застосовується прискорена амортизація (в перший рік діяльності підприємству дозволяється списати до 50 % вартості обладнання, а в перші три роки – до 80 % вартості цього обладнання).

     Слід  також звернути увагу на системи  субсидування сільськогосподарських  підприємств в інших країнах. Так, субсидування вітчизняного виробника  в аграрній політиці займає центральне місце. Головна мета цього напряму  діяльності мністерства сільського господарства - забезпечення стабільності або збільшення цін на продукцію фермерів та їх доходів, контроль за обсягами виробництва, субсидування експорту.

     У Німеччині державні субсидії досить значні і в середньому за останні  роки становлять близько 12 % від вартості валової продукції сільського господарства, що передбачає беззбиткове її виробництво, формує стратегію розвитку підприємств та допомагає їм адаптуватися до ринкової економіки і нових умов господарювання[17].

     Вимагає суттєвого перегляду ставлення до місцевих податків. Не можна спрощено підходити до системи місцевого оподаткування тільки тому, що кошти від нього не надходять до державного бюджету. Вона вже й тепер займає важливе місце у системі місцевого самоврядування, а в перспективі роль і значення місцевих податків зростатимуть. Тому відповідним має бути і ставлення до їх організації.

     Страховий захист сільськогосподарського виробництва  є важливим елементом системи фінансово-кредитного забезпечення аграрної сфери.

     Незважаючи  на це, страховий ринок в аграрній сфері залишається найменш розвинутим, що зумовлено рядом як об'єктивних, так і суб'єктивних причин.

     Однією  з них, що стосується не лише аграрного  сектору, є малорозвинутість страхового бізнесу. Основними критеріями розбудови системи аграрного страхування мають бути: прозорість і довіра між учасниками системи страхування, можливість урахування інтересів усіх її учасників при розробці нових страхових продуктів; добровільність участі в системі страхування за умови регламентації дій учасників системи і контролю з боку держави при наданні державної підтримки; економічна доцільність діяльності на ринку аграрного страхування для приватних страхових компаній; ефективність використання державних ресурсів на підтримку аграрного страхування.

     Взаємодія учасників системи страхування  визначається їхніми інтересами та можливостями. Сільськогосподарські виробники заінтересовані в здійсненні страхового захисту з мінімальними витратами, тоді як страхові компанії прагнуть до максималізації прибутку. Оптимум досягається через рівновагу попиту і пропозиції на страхові послуги та вплив держави на ці процеси, в тому числі й шляхом здійснення фінансової підтримки аграрного страхування.

     Основною  проблемою аграрного страхування  на даному етапі його становлення є відсутність концептуального бачення розвитку цього сегмента аграрного ринку. [24]

     Інформаційно-консультативна підтримка сільськогосподарського товаровиробника діє у 200 країнах  світу. При цьому, доречно запровадити  в Україні досвід роботи консультативних служб у сільському господарстві Німеччини. Нині консультативні служби існують там практично в кожному сільському районі. Консультування охоплює широке коло питань, у тому числі і питання підвищення прибутковості підприємств.

     Специфіка сільськогосподарського виробництва потребує виваженої державної політики протекціонізму. У більшості країн з ринковою економікою основною метою такої політики є підтримка прибутковості сільськогосподарського товаровиробництва і стабільної економічної ситуації в галузі, забезпечення продовольчої безпеки, належних умов для конкурентоспроможних товаровиробників у міжнародному поділі праці, упередження негативних процесів міграції тощо. Для цього застосовуються різні підходи і механізми, але переважним для більшості країн є бюджетне фінансування, що дає можливість на більш якісному рівні здійснювати планування фінансових ресурсів, зосереджувати їх на пріоритетних напрямах розвитку агропромислового виробництва для досягнення максимальної ефективності фінансових інвестицій [29].

      Висновки 

     Основу господарської діяльності будь-якого підприємства, в тому числі і сільськогосподарського, складає організаційно-економічний механізм, який являє собою сукупність організаційних і економічних форм і методів функціонування, регулювання і взаємодії всіх складових ланок (елементів) господарської системи, спрямовану на досягнення кінцевого результату підприємницької діяльності. Відповідно до цього організаційно-економічний механізм ефективного господарювання сільськогосподарського підприємства являє собою сукупність організаційно-технологічних та економічних принципів і методів побудови, функціонування, регулювання і взаємодії всіх елементів господарської системи сільськогосподарського підприємства на засадах економічного зростання, яка б відповідала його внутрішнім можливостям виробляти конкурентоспроможну рослинницьку і тваринницьку продукцію згідно вимог ринку, реалізовувати її за максимальними цінами, отримувати необхідний для розширеного відтворення прибуток.