Економічна суть офшорів та їх класифікація

Податковими гаванями фахівці  називають країни, в яких максимально  спрощена процедура реєстрації юридичних  осіб та значно знижені або й зовсім немає податків на прибуток, отриманий поза межами країни — місця реєстрації. Вимоги до ведення справ, оформлення документів — мінімальні. Переваги роботи в податковій гавані:

- податок на прибуток  майже відсутній або не перевищує  1-2%. Часто з фірм, що зареєстровані у цих країнах (але діють в іншому місці), не стягують жодних інших податків, окрім разового річного збору, що не залежить від доходу, отриманого компанією, від 150 до 1000 дол. США;

- процедура реєстрації спрощена  до мінімуму. Часто взагалі умовна  й здійснюється за дорученням. Розмір статутного фонду офшорної фірми здебільшого не обумовлюється. Повна конфіденційність особи власника тощо;

- кількість валюти, що репатріюється,  необмежена. Зареєстровані фірми  вільно відкривають депозити  у будь-якій валюті, у будь-якому банку, здійснюють та отримують платежі без жодних валютних обмежень;

- „м’яке” місцеве законодавство  стосовно порушень податкових  та митних правил.

Найбільше податкових гаваней  у країнах „третього світу”. Це — Панама, Коста-Рика, Бермудські, Кайманові, Віргінські, Багамські острови, Барбадос, Ліберія, Науру тощо. У Європі до податкових гаваней належать острови Ла-Маншу: Мен, Джерсі, Гібралтар; карликові країни – Мальта, Ліхтенштейн, Андорра, Монако.

Негативні моменти роботи в податковій гавані: податкова і митна служба розвинутих західних країн пильніше перевіряє фінансові та комерційні операції офшорних фірм. Досить складно отримати кредит у банках та знайти ділових партнерів на Заході.

Поряд з пільговим режимом господарювання, перш за все податковим, є ряд інших специфічних умова, без якої не можна говорити про традиційні (класичні) офшори. Цією умовою є обов'язковість отримання доходів, зареєстрованих на даній території компаній, поза даною територією. При цьому в більшості офшорних юрисдикцій податкові пільги надаються тільки нерезидентам, проте в деяких з них - іноземним і національним компаніям, але тільки за доходами, отриманими від їхнього зарубіжної діяльності.

Досить важливим фактором привабливості  офшора є стабільність цього режиму. Звичайно протягом 15–25 років з моменту реєстрації офшорної компанії інвестор гарантується від несприятливих для нього змін в офшорній зоні. Тут найбільш характерний приклад — Гонконг, що є досі офшорною юрисдикцією, незважаючи на перехід в 1997 році під юрисдикцію Китаю.

Хоча формування підприємств в  офшорних зонах асоціюється з  відмиванням тіньового капіталу, однак створення дочірніх компаній іноземними інвесторами в офшорних зонах є ефективним механізмом залучення  значних іноземних інвестицій, створенням нових робочих місць, що сприяє розвитку національної економіки.

Залежно від місцеположення органів  адміністративно-фінансового управління фірмою щодо території реєстрації офшорні  компанії можуть бути резидентними (resident) і нерезидентними (non-resident). Резидентом в податковому праві вважається юридична або фізична особа (whether legal or natural person), що має постійне місцеперебування в даній країні; по британському праву (Великобританії належить цілий ряд офшорних зон) - особа, що живе в країні постійно або значний період часу або постійне житло, що має в ній.

Компанії-резиденти мають  менші пільги, чим нерезиденти: резидентні фірми, як правило, повинні платити  податки на прибуток (income tax), на корпорацію (corporation tax), на статутні капітали (stock capital), капітали що вивозяться (export capital), і т.п. Нерезидентні компанії часто звільняються від всіх або частини таких податків і можуть обмежитися щорічними фіксованими виплатами до місцевого бюджету (local budget) зони [32] .

Неспівпадання поняття «резидент» в різних країнах може призводити до того, що одна і та ж особа отримує цей статус в двох або більше країнах. В деяких випадках разом з цим поняттям уживається термін доміціль, або доміцілій (domicile), який можна визначити як «поняття податкового права деяких країн, що означає основне місце мешкання фізичної особи». Це дещо трактуваня терміну, що дуже наближає його до поняття «резидентства». Насправді резидентство зв'язане, перш за все, з податковим законодавством, а доміціль має набагато ширші правові наслідки. Крім того, доміціль може відноситися і до юридичної особи.

На відміну від резидентства, фізична особа, як правило, може мати доміціль тільки в одній країні. Компанія може бути доміцільована в тій країні, де вона зареєстрована, але її резидентство, що важливе для оподаткування, регулюється країною, де знаходиться центр контролю і управління компанії. Так або інакше, вирішення спірних ситуацій здійснюється на основі норм внутрішнього права кожної країни або на умовах, відповідних міжнародним податковим угодам (international tax agreements).

Офшори виступають досить ефективним інструментом продажу авторських прав, оплати валютних контрактів, передачі устаткування в лізинг, наймання персоналу, постачання давальницької сировини, операцій з нерухомістю (у тому числі покупки нерухомості за кордоном), ведення інвестиційної та спекулятивної діяльності на світових фінансових ринках і просто банківським сейфом. У зв'язку з розвитком всесвітньої мережі Інтернет практикується офшорне програмування, відкриття на території офшорних зон специфічних бізнес-одиниць, наприклад віртуальних казино.

Компанії створюються  у вигляді торгових і посередницьких фірм, фінансових центрів і банків, які керують холдингами різних структур, інвестиційних центрів, внутрішньофірмових страхових компаній, трастових компаній, компаній для володіння нерухомістю.

Досліджуючи дану тему необхідно розглянути класифікацію офшорних компаній за різними  ознаками.

Загалом офшорні юрисдикції можна поділити на три види: стовідсоткові  офшорні зони, країни з пільговим оподатковуванням і адміністративно-територіальні утворення з низьким рівнем оподаткування.

Стовідсоткові офшорні  зони найчастіше відомі як «податкові гавані» або «податкові укриття» (tax haven). Невеликі держави, острови з  невисоким рівнем розвитку власної економіки, однак з досить високою політичною стабільністю (Багамські, Британські Віргінські, Кайманові острови, острови Джерсі та Гернсі, Ліберія, Панама тощо). Як правило, ці держави не ставлять жодних вимог до звітності, єдина вимога — внести щорічний фіксований збір.

До другого виду офшорних юрисдикцій належать країни з пільговим  режимом оподатковування окремих  видів діяльності. Крім офшорних компаній там існують і звичайні, що здійснюють діяльність на території реєстрації. Для того щоб довести, що компанія не вела офшорної діяльності, звичайно слід щороку проходити аудит і здавати звіти. З боку урядів цих держав контроль здійснюється більш жорсткий, ніж у випадку з податковими гаванями, ведеться реєстр директорів і акціонерів, проте і престиж компаній набагато вище. Прикладом таких зон є Кіпр, Гібралтар, Люксембург, Швейцарія, Ліхтенштейн тощо.

Третій вид офшорних юрисдикцій — це адміністративно-територіальні  утворення, в яких діє офшорний режим. Характерний для країн з федеральним устроєм (США, Велика Британія, Канада, Російська Федерація тощо).

Виділяють градацію офшорів за рівнем надійності, тобто репутацією ділового центру. Значення фактора репутації має настільки значне, що керівник фінансової служби ОЕСР Дж. Оуена вважає за необхідне виділяти добре і погано регульовані фінансових центри, а не говорити про офшори і неофшори. Добре керовані фінансові центри співпрацюють з іноземними податковими та іншими органами і мають високий рівень нагляду. Погано регульовані ж центри ховаються за секретністю. Низький рівень або нульові податки ще не є шкідливою податковою практикою. У той же час, чим вище репутація, тим, як правило, обходиться дорожче обслуговування компанії в цій юрисдикції (необхідність ведення бухгалтерського обліку за міжнародними стандартами, обов'язковий аудит, ведення документообігу тощо). Проте вкладення в більш респектабельні юрисдикції зазвичай дають високу фінансову віддачу.

Для оцінки респектабельності і  благонадійності офшорних юрисдикцій можна використовувати деякі інші характеристики, такі як входження в «чорні списки» ФАТФ та ОЕСР, рівень нагляду та регулювання фінансової діяльності, а також присвоєні відомими рейтинговими агентствами кредитні рейтинги.

Інвестиційна привабливість різних офшорних зон залежить від умов реєстрації й оподатковування. Крім того, Форумом фінансової стабільності розвинутих країн, створеним колишнім президентом «Бундесбанка», встановлено рейтинг офшорних зон за ступенем їхньої надійності:

Перша група — Гонконг, Сінгапур, Люксембург, Швейцарія, Дублін, Гернсі, острів Мен і Джерсі.

Друга група — Андорра, Бахрейн, Барбадос, Бермуди, Гибралтар, Лабуан, Макао, Мальта, Монако.

Третя група — Ангілля, Антигуа і Барбуда, Аруба. Беліз, Британські Віргінські острова, Кайманові острова, острова Кука, Коста-Рика. Кіпр, Ліван, Ліхтенштейн, Панама, Багами й ін.

Слід зазначити, що фактор сприятливого інвестиційного клімату  країн другої і третьої групи  грає важливу роль у виборі об'єктів  інвестування українськими господарськими суб'єктами [10, с.44]

1.2. Множинність використання офшорних зон

Офшори - зручна форма володіння приватними активами. Як правило, великі активи належать не бізнесменам особисто, а підконтрольним їм компаніям, часто офшорним. Самі бізнесмени володіють лише акціями і частками цих компаній, знову ж таки часто за посередництва номінальних власників і трастових фондів.

Офшорні банки. З офшорами як такими тісно пов'язане поняття  «банківського раю», який забезпечують офшорні банки. Основними їх перевагами є не тільки зниження рівня оподаткування, але і жорстке дотримання банківської таємниці, сприятливе правове середовище, що прискорює проведення банківських операцій за рахунок відсутності жорсткої регламентації звітності, валютного регулювання та прямого контролю з боку місцевої влади. Крім того, в деяких офшорах було полегшена прискорена реєстрація банків, і досить складно проводити розслідування відносно їхніх операцій. У той же час відсутність контролю за операціями офшорних банків є однією із серйозних проблем, так як це може сприяти різного роду зловживань.

Виникнення юрисдикції «банківського раю», або банківських  офшорів, після Другої світової війни  було пов'язане, перш за все, з жорсткими  валютними обмеженнями та валютним законодавством. Це обмежувало можливості банків по транснаціоналізації їх діяльності.

Перший банківський  офшор з'явився на Багамських островах у 1965 р., що знаходилися під юрисдикцією  Британської корони, для яких Банк Англії розробив спеціальне законодавство, що дозволило багамським банкам обслуговувати  нерезидентів в іноземних валютах. Ця практика згодом була застосована і в інших офшорних юрисдикціях [26,c.79].

Створені в офшорах  банки часто представляли собою  «банки без персоналу», оскільки не мали права надавати банківські послуги  на території юрисдикції реєстрації. На практиці операції здійснювалися основним суспільством («патронуючим банком»), а діяльність офшорного банку зводилася до секретарським функцій. Однак офшорні банки могли бути і реальними установами, що надають банківські послуги (через філіальну мережу або електронні системи).

Для здійснення своєї  діяльності офшорні банки повинні  отримати банківську ліцензію, які  бувають трьох категорій: «А», «В»  і «С».

Ліцензія типу «А»  доступна невеликому числу найбільш авторитетних і великих міжнародних банків. Вона дозволяє здійснювати операції як з нерезидентами, так і резидентами офшорної юрисдикції в будь-яких іноземних валютах.

Найбільш поширена ліцензія типу «В», за якою працює більшість офшорних банків. Розрізняють такі різновиди цієї ліцензії:

1) офшорні банки з повною ліцензією типу «В» («необмежені» банки). Вони отримують ліцензію від приймаючої країни, що дозволяє їм займатися банківськими та / або трастовими операціями поза приймаючою країною. Ці банки мають право обслуговувати клієнтів за межами країни, в якій вони розташовані;

2) офшорні банки з  обмеженою ліцензією типу «В»  («обмежені» банки) отримують  ліцензію, подібну ліцензії «необмеженого»  банку, за винятком того, що  вони можуть мати справу тільки  з тими іноземними особами  або корпораціями, які вказані в їх ліцензії. Як правило, байки цього типу створити простіше всього;

3) офшорні керовані (administered) банки (банки «без персоналу»). Вони функціонують на базі  банку з генеральною ліцензією,  на основі особливого договору  між ним і власником офшорного банку. Для створення такого банку потрібна відповідна ліцензія.

У ліцензії типу «С» існує  ряд обмежень по видах іноземних  валют і типами нерезидентів, з  якими можна проводити операції офшорному банку.

Зазвичай адміністративні функції  по управлінню і забезпеченню роботи патронованого офшорного банку здійснює базовий банк, розташований за межами офшорної юрисдикції. Офшорний банк забезпечується окремим зв'язком із зареєстрованим офісом. На додаток до цих адміністративних функцій по договору може здійснюватися управління власне банківською діяльністю: використовуються банківські комунікації, випускаються мультивалютні платіжні документи, депозитні сертифікати та банківські референції, проводиться документування та оформлення валютних операцій.

Однією з поширених форм офшорних компаній є офшорні фінансові та інвестиційні компанії. Вони можуть виконувати різні функції:

1) фінансове управління  активами конкретної групи компаній (але безпосередньо не входять  до її складу). У цих компаніях  концентрується прибуток групи, тому використання офшорної компанії може призвести до виграшу через економію з податків;

2) акумулювання дивідендів, що надходять  від своїх дочірніх компаній, і отримання максимальної вигоди  від податкових кредитів;