Державне регулювання інвестиційної діяльності в Україні

     Основною  ціллю інвестиційної діяльності є забезпечення найбільше ефективних шляхів реалізації інвестиційної стратегії  на окремих етапах її розвитку.

     Усі задачі інвестиційної діяльності сильно пов’язані одна з одною. Так, забезпечення високих темпів розвитку компанії може бути досягнуте, з одного боку, за рахунок  прискорення реалізації інвестиційних  програм, передбачених на тому або іншому етапі її розвитку. У свою чергу, максимізація прибутків від інвестицій, як правило, супроводжується значним підвищенням рівня інвестиційних ризиків, отже, ці показники повинні бути оптимальними між собою. Мінімізація інвестиційних ризиків є одночасно найважливішою умовою забезпечення фінансової стійкості і платоспроможності.

     Виходячи  з цього, серед розглянутих задач  інвестиційної діяльності пріоритетною є не максимізація прибутку від інвестиційної  діяльності, як це стверджується в  багатьох публікаціях, а забезпечення високих темпів економічного розвитку компанії при достатній її фінансовій стійкості в процесі цього розвитку. 

            1.2. Роль держави в інвестиційній діяльності 

     Важлива роль в організації інвестиційної  діяльності належить державі. Державна інвестиційна політика — це комплекс правових, адміністративних та економічних заходів держави, спрямованих на поширення та активізацію інвестиційних процесів. Аналіз світової практики інвестиційних процесів дає можливість виділити два типи державної інвестиційної політики: пасивну та активну. Пасивна державна інвестиційна політика полягає в тому, що держава застосовує методи переважно правового та економічного характеру, обмежуючи безпосереднє адміністративне втручання в інвестиційні процеси до мінімуму. У разі активної державної інвестиційної політики держава широко застосовує всі види методів і часто сама стає інвестором.

     Інвестиції  є основою перебудови сектору  матеріального виробництва, а тому держава повинна застосовувати  весь комплекс економічних, правових та адміністративних засобів. Усі методи державного регулювання інвестиційної діяльності є взаємозв’язаними, а тому застосування їх не може бути довільним. Відповідність організаційних форм і методів державного регулювання інвестиційної діяльності залежить від стану розвитку ринкових відносин, структури економіки та конкретної економічної ситуації. Увесь комплекс засобів, котрі застосовуються з метою впливу на інвестиційні процеси, можна розподілити за кількома основними напрямами (рис. 1.).

Рис. 1. Основні напрями державного регулювання інвестиційної діяльності

     Головним  питанням державної інвестиційної  політики є визначення пріоритетних сфер та об’єктів інвестування, які  мають відповідати як довготривалим  національним інтересам держави.

     Державне  регулювання інвестиційної діяльності поділяється на: податкове, бюджетне та грошово-кредитне, амортизаційне, та ін.                   [див. Додаток Б].

     Податкове регулювання інвестиційної діяльності забезпечує спрямування інвестицій у пріоритетні сфери економіки  встановленням відповідних податкових ставок та податкових пільг.

     До  методів податкового стимулювання інвестиційних процесів насамперед належить пільгове оподаткування прибутку. Методи податкового регулювання  інвестиційних процесів можна поділити на чотири групи:

     - запровадження диференційованих ставок оподаткування;

     - звільнення від сплати податку на певний строк;

     - зменшення бази оподаткування;

     - усунення подвійного оподаткування.

     Ефективним  методом податкового регулювання  інвестиційної діяльності є запровадження механізму уникнення подвійного оподаткування прибутку та дивідендів акціонерних товариств. Зменшення бази оподаткування передбачає виключення зі складу прибутку та доходу, що підлягає оподаткуванню, тих його частин, які спрямовуються на інвестування. Таке зменшення доцільно проводити після здійснення операцій вкладання коштів у сфери та об’єкти інвестування, що їх визнано пріоритетними.

     Бюджетні  методи регулювання мають особливе значення тоді, коли ринок інвестиційних ресурсів в країні недостатньо сформований, існує гіпертрофована структура економіки, надмірна диференціація технічного рівня виробництв, високий рівень монополізації, незамкненість на внутрішній ринок виробничих циклів, банки майже не здійснюють довгострокового кредитування, а власних інвестиційних коштів підприємствам бракує.

     Істотним  чинником активізації інвестиційних  процесів є грошово-кредитна державна політика. Така політика впливає на інвестиційні умови, регулюючи грошовий обіг та роботу банківської системи, яка мультиплікативно створює грошові кошти. Національний банк залежно від стану економіки здійснює кредитну експансію чи кредитну рестрикцію. Кредитна експансія проводиться в період економічного спаду для стимулювання економічного розвитку. Політика кредитної рестрикції проводиться з метою стримання інвестиційної активності. Подорожчання кредитних ресурсів примушує інвесторів вкладати кошти в найбільш ефективні, прибуткові проекти.

     Національний  банк справляє істотний вплив на інвестиційний  процес через регулювання норми  обов’язкових або мінімальних резервів. Норми обов’язкових резервів для комерційних банків встановлюються у вигляді певного процента від суми депозитів, які в Національному банку зберігаються на їхніх рахунках. За збільшення кредитних ресурсів комерційні банки розширюють кредитні операції, збільшують частку довгострокових кредитів.

     Держава через Національний банк проводить  операції на фондовому ринку, тобто  здійснює емісію, продаж, купівлю державних  цінних паперів. Встановлюючи вигідні  для покупця умови (ціна або дивіденди) щодо своїх цінних паперів, держава стимулює купівлю їх юридичними та фізичними особами, зменшуючи кількість вільних грошей, що можуть бути використані для кредитування інвестицій через банківську систему. Навпаки, зменшуючи вигідність цінових та дивідендних умов державних цінних паперів, держава стимулює продаж їх юридичними та фізичними особами. Відтак у останніх з’являються додаткові кошти, які через банківську систему або безпосередньо використовуються для фінансування інвестицій.

     Амортизаційна політика є одним з головних важелів, що дають можливість державі на макрорівні впливати на інвестиційну сферу. У промислово розвинутих країнах серед джерел інвестиційних ресурсів кошти амортизаційного фонду, який є часткою власних коштів підприємств, найбільш вагомі. [21, розділ 4.4].

РОЗДІЛ ІІ

     ДЕРЖАВНЕ  РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ  ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ 

     2.1. Адміністративно-правове забезпечення державного регулювання інвестиційної діяльності 

     Положення щодо державного регулювання, інвестиційної  діяльності містяться в низці  нормативних актів. Насамперед слід назвати Конституцію України. З метою захисту суспільних інтересів в процесі здійснення інвестиційної діяльності як різновиду господарської діяльності Конституцією України передбачається забезпечення державою соціальної орієнтації економіки України, в яку запроваджуються елементи господарювання [1].

    В Україні діє більш ста законів  і інших нормативних актів, що регулюють інвестиційну діяльність. Серед них необхідно особливо виділити Закон України «Про інвестиційну діяльність [6] і Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» [13], що складають основу правового регулювання інвестиційної діяльності.

    У Законі України «Про інвестиційну діяльність» зафіксовані державні гарантії прав інвесторів. Насамперед, передбачена стабільність умов діяльності інвесторів незалежно від змін у законодавстві протягом десяти років, відшкодування збитків, нанесених інвестору державними організаціями. Цей закон є основою для інвестиційної діяльності.

      Сьогодні  в Україні створені певні правові  умови, що стосується діяльності суб'єктів з іноземним капіталом. Правове регулювання діяльності підприємств за участю іноземного капіталу регулюється Законом України: «Про режим іноземного інвестування» [10].

     Господарський кодекс України спрямований на забезпечення вільного економічного самовизначення юридичних і фізичних осіб та декларує право на приватну власність, на використання найманої праці, обмежується втручання держави  в підприємницьку діяльність. Він гарантує рівні права власності інвесторам: приватному, колективному та державному [2].

     Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» визначає  рівність суб'єктів інвестиційної діяльності (вітчизняних і іноземних), гарантії прав власності, реєстраційний порядок діяльності організацій. Передбачено податкові, митні норми регулювання, експортно-імпортні квоти. [5].

     Розрахунки  між суб'єктами інвестиційної діяльності здійснюється згідно з Закону «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» [9].

     Закон України «Про систему оподатковування» визначає для інвестора види податків і зборів, основними з який є податок на додаткову вартість, податок із прибутку, відрахування в позабюджетні фонди [11].

     Закон України «Про банки і банківську діяльність» визначає види операцій, пов'язаних з інвестиційною діяльністю: фінансування реальних інвестицій  за дорученнями їхніх власників або розпорядників; випуск, покупка і продаж цінних паперів, лізингові, факторингові і довірчі операції. Забороняється діяльність банку як інвестора у виробничі сфери, торгівлі матеріальними цінностями [3].

       Закон України «Про цінні папери і фондовий ринок» обумовлює майнові права інвесторів, їхній захист і державний контроль за випуском і обігом цінних паперів [13].

     В Україні порядок державного управління інвестиційною діяльністю та іноземним  інвестуванням, як її складовою частиною, визначається у Концепції регулювання інвестиційної діяльності в умовах ринкової трансформації економіки [14].

     Відповідно  до Концепції державна інвестиційна підтримка має надаватися переважно  для розвитку пріоритетних напрямів у економіці. Такими напрямами пріоритетного інвестування є розвиток паливно-енергетичного комплексу і впровадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій; соціальна сфера, розширення і нарощування обсягів виробництва товарів широкого вжитку та послуг для населення, а також конкурентноспроможної продукції, що поставляється на експорт; розвиток агропромислового комплексу; прискорення розвитку медичної та мікробіологічної промисловості; подолання наслідків Чорнобильської катастрофи.

     Таким чином, Концепція стала першим документом, де йдеться про державне управління іноземним інвестуванням в контексті державного управління інвестиційною діяльністю взагалі.

     Закон України «Про оренду землі» дозволяє оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення, у тому числі іноземними фізичними і юридичними особами. Цим законом регулюються відносини між орендарем і орендодавцем, визначається порядок державної реєстрації договору оренди [8].

     При визначенні правового середовища іноземного інвестування в Україні не потрібно забувати про те, що крім внутрішнього українського законодавства існує група міжнародних договорів України з окремими країнами, що сприяють захисту іноземних інвестицій, що здійснюють вплив на інвестиційний клімат в Україні [22, с.10].

     А згідно Закону України «Про міжнародні договори України» укладені і ратифіковані Україною міжнародні договори складають невід’ємну частину національного законодавства [7].

     Крім  двосторонніх договорів, існує велика кількість багатосторонніх: універсальна Вашингтонська конвенція 1965 р. «Про вирішення інвестиційних суперечок між державою, що приймає, і іноземними інвесторами» (до цієї конвенції приєдналося більш 90 країн), Сеульська конвенція 1985 р. про створення Міжнародного Агентства по справах іноземних страхувань при міжнародному банку реконструкції і розвитку.

     В даний час Україна підписала  більше 30 договорів по захисту іноземних  інвестицій: з Данією, Німеччиною, Росією, Латвією Грецією, США, Литвою, КНР, Румунією, Чехією, США, Францією й іншими країнами. Згідно Закону України “Про міжнародні договори України” такі договори після їхнього підписання підлягають обов'язковій ратифікації Верховною Радою України. [7]