Дефіцит бюджету

     Отже, аналіз обсягів запозичень порівняно  з обсягами погашення боргу дозволяє оцінити дійсний внесок позичкових коштів у фінансування дефіциту бюджету з допомогою показників чистого боргового фінансування та коефіцієнта покриття запозичень. Про тенденції розвитку цих показників у часі можна судити за коефіцієнтом прискорення боргового фінансування трактувати адміністративну заборгованість як фінансову й навпаки виникають розбіжності у статистичних даних щодо обсягу державного боргу й боргових платежів [19, c.101]. Це нерідко веде до неконтрольованого зростання й методично неправильного планування відповідних бюджетних показників та, у свою чергу, до труднощів із адекватним управлінням борговою ситуацією.

   2.2. Зарубіжний досвід  фінансування дефіциту  бюджету

   Найефективнішим рішенням цієї проблеми у світовій практиці стало чітке розмежування зазначених видів заборгованості з  урахуванням принципово різного характеру відносин їх утворення, подальшої сплати тощо. Набув поширення підхід, за яким державний борг прирівнюється до фінансового боргу, що виник унаслідок кредитних операцій. Зауважимо, що метою такого розмежування понять «державний борг» і «державна (адміністративна) заборгованість» є не спрощення першого, як закидається багатьма критиками такого підходу, а навпаки, створення реального механізму подальшого управління борговими зобов'язаннями [19, c.101].

   Окресливши  принципові моменти щодо характеру  зобов'язань, які формують державний  борг, коротко зупинимося на природі його виникнення. Загальновідомо, що здійснення державних видатків означає використання бюджетних ресурсів, основним джерелом поповнення яких є податки. Але державні видатки, як правило, перевищують величину доходів бюджету, що зумовлює бюджетний дефіцит. Наявність бюджетного дефіциту — не випадкове або одиничне явище в економіці. Реалії фінансово-економічного життя свідчать про значне зростання видатків держави порівняно з її доходами, що робить дефіцитність бюджету практично для всіх країн світу звичайною практикою.

   Для порівняння з наведеними в табл. 2.2. даними: частка бюджетного дефіциту (профіциту) у ВВП деяких країн із перехідною економікою на кінець 2008 року (за попередніми оцінками) повинна становити +2,0 % в Болгарії, - 3,3 % в Польщі, - 2,8 % у Словаччині, - 1,5 % у Словенії, - 3 % в Чехії, - 4,9 % в Угорщині.

   Таблиця 2.2. 2.

   Частка  бюджетного дефіциту (профіциту) у ВВП країн Великої сімки, %

   Джерело: [19, c.101]. 

   В умовах дефіциту бюджету, як правило, існують два традиційних шляхи його фінансування: емісійний (залучення коштів за рахунок паперово-грошової чи кредитної емісії) та борговий, коли уряд вдається до державного запозичення.

   Саме  державне запозичення зумовлює появу  й накопичення державного боргу, який виникає внаслідок проведення незбалансованої в розрізі доходів і видатків бюджету фіскальної політики. Як неодноразово підкреслюється у фінансовій літературі, перевагою методу боргового фінансування над емісійним є те, що його використання безпосередньо не веде до широкого розвитку інфляційних процесів, оскільки гроші лише переходять від одного економічного агента до іншого.

   Державне  запозичення, таким чином, є безпосередньою реалізацією кредитних відносин, участь у яких беруть держава як позичальник і зовнішні (внутрішні) кредитори — фізичні або юридичні особи (приватні особи, фінансово-кредитні установи, корпорації, іноземні уряди держав, міжнародні фінансово-кредитні організації тощо). Кредитори на добровільній основі надають тимчасово вільні кошти для фінансування державних видатків країни-позичальника на умовах повернення запозичених коштів, терміновості та платності. Джерела державного запозичення, залежно від ринків, на яких залучаються позики, валюти запозичення та низки інших критеріїв, можуть бути внутрішніми чи зовнішніми. Зазначимо, що питання методологічно правильного поділу державних боргів на внутрішню й зовнішню частини (переважно за валютою чи резидентністю кредиторів) через свою неоднозначність є предметом запеклої полеміки серед науковців і практиків.

   Традиційними  шляхами державного запозичення  виступають пряме запозичення державою (урядом) та запозичення під державні гарантії. Пряме запозичення здебільшого реалізується у формі випуску державних цінних паперів та укладання угод про позику. Зауважимо, що прямі боргові зобов'язання беруться державою як безпосереднім позичальником. На відміну від них у відносинах державного гарантування реальна фінансова відповідальність держави виникає тільки в разі неплатоспроможності безпосереднього позичальника таких гарантованих кредитів (крім держави). Чимало економістів вказують на існування у структурі гарантованих зобов'язань їх явної й неявної складових. Прикладом явних зобов'язань є гарантії за кредитами, наданими під державні гарантії. Неявними зобов'язаннями можуть виступати гарантії за зобов'язаннями підпорядкованих бюджетних утворень, інші види заборгованості державних компаній.

   Попри досить умовний характер гарантованих зобов'язань вони здатні викликати загострення боргової ситуації, пов'язане зі збільшенням державного боргу й боргових виплат із держбюджету внаслідок вступу в силу державних гарантій та сплати за рахунок державних коштів неурядових боргових зобов'язань. Це також нерідко відбувається в ході управління державним боргом. Досвід багатьох країн, у тому числі України, підтверджує великі негативні наслідки для економіки неконтрольованого взяття від імені держави значних за обсягом умовних боргових зобов'язань (явних і неявних).

РОЗДІЛ  ІІІ. РЕГУЛЮВАННЯ  БЮДЖЕТНОГО ДЕФІЦИТУ В УКРАЇНІ: КОНЦЕПЦІЇ ТА НАПРЯМКИ ПОДАЛАННЯ

3.1. Сучасні концепції  подолання дефіциту  бюджету

     Як  уже зазначалося, бюджетний дефіцит  в Україні був зумовлений такими негативними явищами, різким зниженням  ефективності виробництва, що супроводжувалося скороченням обсягів валового внутрішнього продукту; значним зростанням та нераціональною структурою бюджетних видатків; наявністю значного тіньового сектора в економіці і низькою податковою дисципліною; недосконалістю і частими змінами законодавства. Ці та ряд інших причин сприяли дестабілізації економіки, зниженню реальних доходів бюджету, нарощуванню інфляційних процесів, зростанню цін на товари та послуги, що в свою чергу призвело до суттєвого зниження матеріального добробуту населення на початку 90-х рр.

        Рівень бюджетного дефіциту належить до найважливіших  індикаторів фінансової безпеки  будь-якої держави. Існують різні  оцінки його граничного розміру. Наприклад, Маастрихтський договір серед інших умов потенційним учасникам валютного союзу ставить і таку, як межа дефіциту державного бюджету (3% від ВВП). Згідно з даними міжнародної статистики «нормальна» величина бюджетного дефіциту в індустріально розвинутих країнах коливається в межах 3-4 %. Існує тенденція до стабілізації бюджетного дефіциту у середньосвітовому вимірі 4-5% ВВП [13, c.175].

        Існує три основні концепції регулювання державного бюджету стосовно бюджетного дефіциту.

     1. Збалансування бюджету на щорічній основі. Це означає, що державні витрати повинні вирівнюватися з доходами в межах кожного року. Але така концепція вступає в суперечність зі стабілізаційною функцією фіскальної політики. Припустимо, що економіка увійшла в фазу падіння. ВВП скорочується, тому автоматично зменшуються чисті податки, що спрямовує державний бюджет до дефіциту. Тепер припустимо, що нам потрібно збалансувати державний бюджет на щорічній основі. Для нього потрібно дискреційно підвищити чисті податки або зменшити державні закупки. Але ці заходи є стримуючими для еконо¬міки. Вони викличуть ще більше падіння виробництва, тоді як його потрібно збільшувати.

  2. Збалансування бюджету на циклічній  основі. Згідно з цією концепцією  бюджет повинен балансуватися  не щорічно, а в межах економічного  циклу. Під час падін¬ня виробництва  держава, щоб стимулювати економіку,  дискреційно зменшує чисті податки і збільшує державні закупки, що спрямовує бюджет до дефіциту. Під час інфляційного зростання, щоб стримати економіку, держава дискреційно підвищує чисті податки і скорочує дер¬жавні закупки, що спрямовує бюджет до надлишку. Бюджетний надлишок під час інфляційного зростання повинен покривати бюджетний дефіцит під час падіння виробництва і тому в межах економічного циклу бюджет повинен балансуватися. Але досвід показує, що зростання та падіння нееквівалентні між собою за глибиною й тривалістю. Тому в межах економічною циклу гармонії між надлишками і дефіцитами не досягається, що не за¬безпечує збалансованості державного бюджету. Отже, одночасне дотримання стабілізаційної функції і збалансованого бюджету є для фіскальної політики несумісним. Тому вона змушена вибирати, що є більш пріоритетним – стабілізація економіки чи збалансування державного бюджету. Як показує світовий досвід, при вирішенні цієї альтернативи перевага надається стабілізаційній функції. Це означає, що в основі фіскальної політики повинна лежати концепція функціональних фінансів.

3. Концепція  функціональних фінансів. Згідно  з даною концепцією бюджетна  функція фіскальної політики  повинна бути підпорядкована  стабілізаційній. Таке співвідношення  між стабілізаційною і бюджетною функціями обумовлено тим, що макроекономічна стабілізація є метою фіскальної політики, а державний бюджет – це інструмент її досягнення. Спираючись на концепцію функціональних фінансів, сучасна фіскальна політика припускає можливість застосування незбалансованого бюджету. Насамперед це стосується дефіцитного бюджету. Якщо бюджетний дефіцит є необхідною умовою для стабілізації економіки, то, з одного боку, держава свідомо йде на його створення; з іншого – вона передбачає певні джерела його фінансування.

   Як  відзначалося, бюджетний процес в Україні характеризується стійким дефіцитом бюджету. У цьому зв'язку важливо насамперед встановити основні причини дефіциту бюджету в Україні і визначити конкретні напрямки його подолання.

     Варто підкреслити, що дефіцит бюджету в Україні має свої особливості, викликані специфікою переходу до ринкових методів господарювання. Звернемося, до початку 90-х рр. коли, бюджетний дефіцит був у відсотках до ВВП одним із найбільших. Однієї з найбільш істотних причин є розірвання господарсько-економічних зв'язків країн, що входять у СНД. Як відомо, наслідком розірвання економічного простору явилася структурна деформація економіки України, стійке падіння обсягів виробництва у всіх галузях народного господарства.

     Так, у 1994 р. економічний спад виробництва досяг високих цифр: промислове виробництво скоротилося в порівнянні з 1990 р. більш, ніж у 2 разу. За 1994 р. обсяг виробництва зменшився на 28%, у тому числі виробництво непродовольчих споживчих товарів - на 40,4%. Закономірним результатом структурної деформації, скорочення обсягів виробництва послужило зниження національного доходу країни, що є матеріальною основою формування дохідної частини бюджету. В Україні за 1991-1993 р. національний доход, розрахований у незмінних цінах, знизився на 42%. До однієї з причин дефіциту бюджету варто віднести зростання цін і високі темпи інфляції. Оптові ціни на промислову продукцію зросли в 2,1 разу. Найважливішою причиною дефіциту бюджету в Україні, на той час, є також розлад фінансово-кредитної системи, викликаний виходом із рублевої зони і відсутність стійкої національної грошової одиниці.

     Сюди  ж варто віднести зростання внутрішнього і зовнішнього боргу держави. Дефіцит бюджету багато в чому пов'язаний із проведенням донедавна в Україні податкової політики. Так, зокрема, жорсткість податкової політики і збільшення податкових ставок у 1992-1994 р. не дало очікуваних результатів і не призвело до збільшення податкових надходжень у бюджет (у розрахунку на одиницю валового внутрішнього продукту). Суб'єкти оподатковування на жорсткість податкових ставок відреагували переходом до бартерних операцій, ухиленням від сплати податків, переливом одержуваних прибутків за межі України. Розглядаючи причини дефіциту бюджету, варто зазначити, що донедавна була надмірно збільшена видаткова частина бюджету. Її збільшення відбувалося за рахунок дотацій, наданих державою таким галузям, як металургійна, енергетична, вугільна; шляхом поповнення за рахунок бюджету ряду матеріальних резервів і запасів на покриття зростаючих цін на енергоносії; за допомогою збільшення заробітної плати робітників матеріального виробництва, не підкріпленого зростанням продуктивності праці в цих галузях і ін.