Натуральна та товарна форми організації суспільного виробництва

      Проте в Україні комбінування  ще недостатньо розвивається  на базі, наприклад, комплексного  використання окремих видів сировини та утилізації відходів виробництва.

      Раціональні форми та схеми  комбінування виробництва забезпечують  істотну економію затрат суспільної  праці. Зокрема, в процесі комбінування  хімічних виробництв економія  капітальних вкладень становить  20—30%, зростання продуктивності праці — 15— 35%, зниження собівартості продукції— 15—30% як порівняти з виготовленням відповідних видів продуктів на окремих (автономних) підприємствах [11, c. 97-100]

       Диверсифікація будь-якого виробництва  є однією з поширених форм його організації за умов розвиненої ринкової економіки і гострої конкуренції продуцентів на ринку. Сутність диверсифікації полягає в одночасному розвитку багатьох технологічно не зв'язаних між собою видів виробництва, у значному розширенні номенклатури та асортименту виробів, що їх виготовляє підприємство. Вочевидь диверсифікацію можна вважати своєрідним видом стратегії маркетингу того чи того підприємства, стратегії, спрямованої на розширення сфер діяльності на ринку нових продуктів, виготовлення яких не зв'язане з основним виробництвом.

      Така господарська діяльність  підприємства дає йому можливість  ліпше маневрувати своїми матеріальними  й людськими ресурсами, істотно  зменшувати економічний ризик,  зв'язаний з виробництвом і  реалізацією на ринку нових видів власної продукції, підтри­мувати на належному рівні свою фінансову стабільність [13, c. 61].

           2.2. Проблеми товарного виробництва в аграрній сфері України

    Агропромисловий комплекс України – це сукупність галузей народного господарства об’єднаних спільною метою: забезпечити країну продовольством і сировиною.

    Надійне забезпечення країни продовольством та сільськогосподарською сировиною  важлива соціально-економічна проблема. Ця проблема багатопланова. Її виконання  пов’язано з рішенням багатьох проблем. Але головним залишається всебічна інтенсифікація виробництва. А це припускає рішучу перебудову усіх боків виробництва – його техніки, технології, всього господарського механізму. Не тільки техніка, технологія, але і механізм господарювання повинен бути ресурсозберігаючим [13, с. 85].

    Аграрний  ринок є важливою складовою вітчизняної  економіки, яка здійснює фундаментальний  вплив на перебіг суспільно-економічних  процесів, базисно опосередковує  добробут нації і досягнення стратегічних цілей національного державотворення, зокрема створення високоефективного аграрного сектору як запоруки продовольчої безпеки та продовольчої незалежності [1, c. 55].

    Розкриваючи науково-методологічні засади функціонування аграрного ринку в Україні, потрібно виокремити дві фундаментальні проблеми, які залишаються невирішеними при формуванні “правил гри” на ринку, в основі яких, по-перше, лежить економічний інтерес селянина, а, по-друге, створення ефективної системи управління аграрним ринком та його структурної перебудови. Ці дві фундаментально-невирішені проблеми потрібно вважати головними інституціональними обмеженнями на шляху формування ефективного аграрного ринку в Україні. Проте і стосовно цих питань вченими проводяться дослідження з удосконалення науково-методологічного забезпечення функціонування аграрного ринку і опрацьовано пропозиції в частині ціноутворення й формування ринкової інфраструктури як пріоритетних завдань аграрної економічної науки.

    Існує також проблема удосконалення аграрного  ринку України з метою якомога повнішого виконання ним своїх функцій яку слід розглядати як системну, вирішення (розв'язання) якої надасть державотворенню соціальної спрямованості, забезпечить сільгоспвиробникам вищий рівень доходів, сприятиме підвищенню конкурентоспроможності аграрного сектору в цілому [2, с. 42].

    Перехід до ринку вимагає розробки наукових основ ефективного господарювання на засадах підприємства, конкуренції.

    Актуального значення набуває питання пошуку оптимальних форм господарювання в  народногосподарському комплексі  і зокрема, в АПК. Від його рішення прямо залежить розвиток внутрішнього і зовнішнього ринків.

    Проблема ця багатопланова, така, що стосується з одного боку, як суб’єктів господарювання, так і органів державної виконавчої влади, які виконують функції реалізації аграрної політики на місцях, а з другого,- потребує нового підходу до створення, функціонування та вдосконалення різних форм господарювання.

    В агропромисловому комплексі можливі  такі основні види конкуренції:

• Конкуренція між різними формами власності в тому числі і приватної колективної, державної і змішаної. Ринок покликаний визначити рівень соціально-економічні умови кожної із них.
• Конкуренція між різними формами господарювання, стосовно яких повинен реалізовуватися принцип самостійності і самозабезпеченості і відповідальності за якісні показники товарної продукції.
• Конкуренція між виробниками однорідної продукції. Сільськогосподарські підприємства можуть стати конкурентами у виробництві у виробництві тих чи інших видів продукції рослинництва і тваринництва та продуктів їх переробки.

     - Конкуренція між виробниками і посередниками, оскільки суспільний поділ праці створює умови для експлуатації партнерів, які знаходяться в одному ланцюгу: виробник - посередник і споживач. Конкуренція виступає як спроможність товаровиробників створювати для себе певні переваги в конкурентному ринковому середовищі на основі максимального використання досягнень агротехнічного прогресу організації праці, виробництва і управління, товаровиробники, які домагаються високої продуктивності праці, низької собівартості продукції підвищення її якості і споживної вартості стають конкурентноздатними на ринку.

    Отже, конкуренція вносить деякі конструктивні  зміни у можливості раціонального  використання в сучасних кризових умовах та розмірах агропромислового виробництва при значній взаємозалежності окремих його частин. Стихійні ринкові зв'язки породжують досить значні диспропорції у розвитку АПК і можуть дестабілізувати не тільки його одного, але і всю національну економіку [9, c. 125].

    Істотно зменшилися і якісно погіршилися основні фонди сільського господарства. Річні темпи скорочення основних засобів у цілому, в тому числі обладнання і транспортних засобів, досягли 8 - 10%. Рівень оновлення техніки становить менше 3%, а вибуває її майже в 4 рази більше, ніж надходить нової. Якщо не виправити становище, то існує серйозна загроза, що найближчим часом більшість господарств припинить виробництво продукції на основі сучасних машинних технологій, впаде родючість ґрунтів.

    Втрата  поживних речовин внаслідок одержання врожаю в цілому по Україні приблизно в 4 рази перевищує їх внесення у ґрунти. Різко знижується генетичний потенціал поголів’я худоби. Разом з цим погіршується кадровий склад працюючих у сільському господарстві. На селі зростає безробіття. Його рівень практично в два рази перевищує критичний, розвиваються депопуляційні процеси, населення стає біднішим, зменшується споживання продовольства.     Відбувається руйнація міжрегіональних продовольчих зв'язків, регіони вдаються до не завжди раціонального самозабезпечення всупереч вимогам раціональної спеціалізації і розміщення агропромислового виробництва [16,    с. 93].

    Позначається  і застарілий підхід до формування структури суб’єктів ринку.      

    Передусім слід зазначити:  існуючі в сільському господарстві України проблеми не є винятково результатом його реформування. Причини цих проблем лежать значно глибше - в колективізації і командно-адміністративній системі економіки, яка проіснувала в країні понад 70 років.      

    В окрему проблему слід виділити рівень фахової підготовки українських управлінців та економістів в аграрній сфері, не вина, а біда котрих у тому, що освіту й досвід вони здобували в умовах планової економіки. Часто їм досить складно зрозуміти процеси, які відбуваються в економіці, і виробити рекомендації для подолання проблем з урахуванням реалій ринкової економіки та світового досвіду. У більшості випадків такі управлінці або “винаходять велосипед”, або намагаються застосувати методи планової економіки до ринкових умов. У результаті проблеми лише поглиблюються, тоді як час упущено. У той час існує низка проблем, які необхідні розв’язати для забезпечення діяльності ринкової інфраструктури агропромислового комплексу з урахуванням трансформаційних процесів у даному ринковому сегменті розвинутих країн.

    Викликає  занепокоєння і товарна структура  біржової торгівлі, предметом якої найчастіше є зерно, олія, цукор, тоді як суттєвою проблемою у розвитку агропромислового комплексу залишається  занепад тваринницької галузі.     

    Основою ефективного розвитку агропромислового виробництва в ринкових умовах є не стільки інституціальні зміни, скільки рівень та масштаби використання досягнень науково-технічного прогресу, якість виробничого потенціалу, кваліфікація працюючих, їх заінтересованість в досягненні високих кінцевих результатів. Через недооцінку цих положень практично зупинено інвестиційну діяльність, не відновлюються виробничі потужності, особливо техніка та обладнання. Знижується родючість грунтів та продуктивність праці. Тому і при ринкових відносинах потрібне визначення пріоритетів на кожному етапі розвитку агропромислового виробництва, матеріальне і фінансове забезпечення їх реалізації [11, c. 89].

    Особливо  необхідно наголосити на проблемі організації  й управлінні аграрним ринком, на вирішення якої розроблено і передано директивним органам проекти Законів України “Про організацію та управління аграрним ринком”, “Про професійні та міжпрофесійні об’єднання в аграрній сфері”, змін і доповнень до Законів України “Про кооперацію”, “Про сільськогосподарську кооперацію” та інші, які через незалежні від науки причини використовуються на практиці повільно, а окремі пропозиції ігноруються. Є всі підстави підкреслити, що науково-методологічне забезпечення вирішення проблем функціонування аграрного ринку, у створенні якого бере участь аграрна економічна наука, знаходиться на достатньому рівні і завжди здійснювалося у контексті аграрної реформи, ставлячи за мету формування дієвої інституціональної бази розбудови ефективного аграрного ринку і слугують орієнтиром в окресленому напрямі аграрних перетворень.

    Загальні  й специфічні проблеми виробничої інфраструктури агропромислового комплексу необхідності розв’язувати в процесі реалізації напряму формування конкурентоспроможного  агропромислового комплексу, як такого, що забезпечує продовольчу безпеку держави.

     РОЗДІЛ 3.  ФОРМИ  ОРГАНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНОГО  ВИРОБНИЦТВА В  УКРАЇНІ

      Шляхи вирішення  проблем товарного виробництва в аграрній сфері    України

    Важливими проблемами агропромислового комплексу  України залишаються його ефективність та рівень конкурентоспроможності як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Розв’язання даних проблем зумовлюється можливістю національних підприємств раціонально використовувати економічні ресурси (природні, матеріальні, фінансові, трудові). Невід’ємною складовою збільшення таких можливостей є розвиток усіх видів інфраструктури комплексу – виробничої, ринкової, соціалістичної - синергетичний вплив яких на кількісні та якісні параметри агропромислового комплексу переоцінити неможливо.

    Проблему  удосконалення аграрного ринку  України з метою якомога повнішого виконання ним своїх функцій слід розглядати як системну, вирішення (розв’язання) якої надасть державотворенню соціальної спрямованості, забезпечить сільгоспвиробникам вищий рівень доходів, сприятиме підвищенню конкурентоспроможності аграрного сектору в цілому. Цю проблему слід вирішувати за такими основними напрямами:

    - Узагальнити світовий досвід організації й управління національним аграрним ринком шляхом ознайомлення зі спеціальною літературою та реальною практикою інших країн у цій справі.

    - Провести суцільне обстеження сільгосптоваровиробників України з метою виявлення господарських одиниць, які здатні вести агробізнес на сучасних засадах.

    - За матеріалами узагальнення світового досвіду та власної практики підготувати національну програму розвитку вітчизняного аграрного ринку на 5-7 років [11, c. 86].

    На  ринок повинні виходити вільні товаровиробники, які мають право власності  на землю, основні засоби виробництва  і вироблену продукцію. Але продовольчий ринок може розвиватися при умові ринку промислових засобів виробництва і предметів праці. Поки що Україна не має досить розвиненого сільськогосподарського машинобудування, комбікормової мікробіологічної та інших галузей промисловості. Отже перехід від планової до ринкової економіки мусить бути довготривалим, складним і регульованим [9, c. 127-129].