Зайнятість робочої сили та безробіття в Україні

   При повній і ефективній зайнятості вирішуються два завдання: створюється достатня кількість робочих місць і забезпечуються необхідною кількістю робочої сили підприємства і організації. Перше завдання відповідає інтересам населення, яке проживає на певній території, друге - інтересам галузі, підприємства. співвідношення повної та ефективної зайнятості дає змогу визначити раціональну зайнятість.

   Отже, повна зайнятість працездатного  населення, як концепція, передбачає максимальне використання робочої сили для досягнення повного обсягу суспільного виробництва. Вона тривалий час використовувалась країнами з соціалістичним шляхом розвитку і тими, які розвивались на основі капіталістичного способу виробництва до середини 70-х років і базувалась на стимулюванні державою попиту на робочу силу. Але суттєва структурна перебудова виробництва, безперервне оновлення матеріальної бази, а також зниження темпів зростання виробництва за умов панування концепції повної зайнятості зробили незворотним процес витіснення живої праці й загострили проблему безробіття. Це зумовило перехід до нового підходу до розв'язання проблем зайнятості. Відповідно до визначення МОП, цей новий підхід названо концепцією глобальної зайнятості, яка враховує всі види економічної та суспільно корисної діяльності й формулюється як залучення всіх осіб працездатного віку до розширеної сфери економічно і суспільно корисної трудової діяльності.

   Фундаментом концепції глобальної зайнятості стало врахування всіх видів корисної діяльності як у суспільному виробництві, так і поза ним: тимчасова зайнятість, робота домогосподарок і пенсіонерів у себе вдома або в підсобному господарстві і т.п.

   Концепція глобальної зайнятості передбачає послаблення зв'язку трудової діяльності з традиційними методами оплати праці. Тому мінімум оплати (як точка відліку) має витіснятися поняттям гарантованого мінімального доходу, який не може регулюватись умовами роботи за наймом.

   Для реалізації цих методів необхідна індивідуалізація форм найму, режимів та умов зайнятості, структури життєдіяльності людини: більш рівномірний розподіл навчання, трудового навантаження та дозвілля на весь життєвий цикл. Узагальнюючи, зауважимо, що концепція глобальної зайнятості передбачає:

• урахування всіх видів економічно корисної для суспільства трудової діяльності людини, включаючи нетрадиційні ринки праці (підпільна економіка, робота домогосподарок, робота пенсіонерів у себе вдома і т. п.);
• розподіл сукупного обсягу робіт між усім дорослим населенням країни. Це нормування роботи, яке має на увазі її перерозподіл через зменшення індивідуального трудового навантаження, збільшення тривалості шкільного навчання, використання прогресивної шкали виходу на пенсію, поділ робочих місць, часткова зайнятість, збільшення тривалості відпусток тощо;
• встановлення річного гарантованого мінімального доходу для кожного дорослого громадянина. Встановлення мінімального річного доходу передбачає фінансування з коштів, які виділяються на допомогу по безробіттю, з прибутку підприємств і недержавних дотацій;
• індивідуалізація структури життєдіяльності людини, диверсифікація режиму і форм її роботи означає обов'язкове використання часткової зайнятості, поєднання молоддю навчання з роботою, перерив в роботі для підвищення рівня освіти.

   Деякі автори розрізняють глобальну (загальну) та економічну зайнятість. На їхню думку, економічна зайнятість передбачає участь усього працездатного населення в суспільному виробництві, включаючи сферу послуг. Глобальна зайнятість поряд з цим передбачає навчання в загальноосвітніх, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах, ведення домашнього господарства, виховання дітей, догляд за людьми похилого віку та інвалідами, участь у державних органах і громадських організаціях, службу в збройних силах. Усе це деякою мірою відповідає уявленням про повну та глобальну зайнятість.

   Економічна  зайнятість у такому трактуванні  характеризується ефективністю та повнотою. Ефективність зайнятості передбачає має бути високопродуктивною, збалансованою, гуманною тощо. Головним показником ефективної зайнятості є продуктивність суспільної праці (ПСП), яка в наукових роботах соціалістичного періоду визначалась як співвідношення величини створеного в суспільстві національного доходу (НД) до кількості зайнятих у матеріальному виробництві (Т ):

   ПСП = НД/Т * 100%.

   3/4 працездатного населення було  зайнято в галузях матеріального  виробництва. Соціальна ж сфера, в тому числі сфера послуг, трактувалась як невиробнича. Водночас у сфері послуг в Японії в 1986 р. було зайнято 55 % працездатного населення, і в ній створювалось 63,5 % валового внутрішнього продукту, а частка матеріального виробництва становила відповідно 45 і 36,5 %.

   Тепер показник продуктивності праці визначається за формулою, %,

   ПСП = ВВП/(Т +Т₂)*100,

   де  ВВП - вироблений валовий внутрішній продукт; Т₂ - кількість працівників, зайнятих у нематеріальному виробництві, зокрема у сфері послуг. Таку методологію розрахунку продуктивності праці було прийнято в Україні лише в 1988 р.

   Примусова зайнятість населення спостерігалася в різних країнах з різними способами виробництва. В соціалістичних країнах конституційно було закріплено не тільки право, а й обов'язок трудитись. Кожен працездатний громадянин мусив трудитися «від дзвоника до дзвоника» протягом робочого дня й тижня, з ранньої юності до пенсійного віку. Під правом на працю розуміли гарантію надання кожній людині оплачуваної роботи з одночасним її обов'язком трудитись в обраній нею сфері суспільно корисної діяльності. Примусовість праці підкріплялась також системою стимулів (черга на квартиру, машину, дачу, меблі, дитячі садки, ясла, путівки і т.п.).

   Тепер право на працю суттєво доповнене  необхідністю надання кожній людині підходящої для неї роботи з одночасною відміною будь-яких форм примусу до праці. Кожен громадянин має право розпоряджатись своєю здатністю до праці. Це право доповнюється правом здійснювати або не здійснювати будь-яку, не заборонену законом, діяльність. При цьому допускається добровільна зайнятість громадян, яка не може бути підставою для їхнього притягнення до адміністративної, карної та іншої відповідальності.

   Безперервна робота є благом і для підприємців, і для працівників. Тільки потреба в гарантованих доходах має примусити людей входити до сфери праці.

   В умовах добровільної зайнятості людина має право обрати навіть такі види діяльності: догляд за хворим членом сім'ї або родичами, виховання дітей у сім’ї, ремонт квартир, облаштування дачної ділянки, тривалу подорож, покращення здоров’я, саморозвиток особистості і т.п.  

   Основні форми зайнятості

   Класифікація  форм зайнятості за різними критеріями

   Розрізняється зайнятість за формами господарювання. Наприклад, праця на орендних підприємствах, що базуються на державній, колективній і приватній власності.

   В організаційно-економічному аспекті також застосовуються різні категорії форм зайнятості: тривалість і режим робочого часу, характер зайнятості (повна чи тимчасова й ін.).

   Повна і часткова (чи неповна) зайнятість

   Вододілом служить тривалість робочого тижня. Якщо вона нижча за нормальну тривалість, то це часткова зайнятість. У багатьох країнах (США. Японії, Великобританії, Швеції й ін.) законодавче встановлено поріг тривалості робочого тижня. У ФРН і Італії, наприклад, до часткової зайнятості відносять тих, хто працює менше нормальної тривалості. У Франції вважаються частково зайнятими ті, хто працює на 1/5 менше нормативного робочого часу (тобто менше 39-ти годин на тиждень). У статистичній практиці багатьох країн чітко встановлені межі часткової зайнятості. Часткова зайнятість, у свою чергу, підрозділяється:

   1. На «примусову», що обумовлено  економічними причинами (скорочення виробництва, циклічний розвиток економіки, реконструкція підприємства);

   2. «Добровільну», пов'язану соціальними  факторами - виховання дітей, необхідністю поєднання роботи з навчанням, станом здоров'я і т. д.

   У ринковій економіці необхідно в  першу чергу забезпечити повну  зайнятість таким категоріям населення, як глави родини, головні її годувальники, самотні матері і жінки, молоді люди (16-30 років) та ін. Частково зайнятими можуть бути жінки-домогосподарки, студенти, пенсіонери.

   У сучасних умовах важливою тенденцією є підвищення ролі і значення гнучких форм зайнятості у всіх розвинутих країнах Заходу. До гнучких форм зайнятості відносять такий режим роботи, при якому робочий час виходить за межі нормального восьмигодинного робочого дня, або 40-годинного робочого тижня. До осіб, які користуються гнучкою формою зайнятості, можна віднести таких: працюючих у нестандартних режимах робочого дня чи тижня, самостійних працівників і неоплачуваних членів родини, зайнятих на нестандартних робочих місцях і в нестандартній організації праці (надомники, працівники за викликами), тимчасових працівників (сезонники, за контрактами). Нестандартні форми зайнятості (праця найманців, сезонників, робота самостійних працівників-хазяїв) функціонують здавна. Але з'явилися й нові види (робота за контрактами при гнучкому графіку робочого дня й ін.).

   Широке  застосування гнучких форм зайнятості, особливо нових, обумовлено економічними і соціальними факторами. Серед нових гнучких форм зайнятості надають перевагу роботі за тимчасовими контрактами при частковій зайнятості, робочий тиждень стиснутий тобто робота виконується за гнучким графіком.

   Перехід до гнучких нестандартних форм зайнятості вимагає великої підготовчої роботи. Це стосується сфер праці і професії, на яких економічно і соціальне доцільне застосування таких форм зайнятості; забезпечення підприємств і організацій засобами реєстрації відпрацьованого часу, контролю виконаної роботи, обладнання масового виробництва спеціальними реєстраційними приладами, як це зроблено в країнах Заходу.

   При переході на гнучкі графіки робочого часу необхідно створювати на робочих місцях заділи на 1,5-2 години роботи з метою забезпечення її безперервності для суміжних працівників.

   Незважаючи  на переваги, гнучкі форми зайнятості в Україні застосовуються обмежено. Так, на умовах неповного робочого дня чи неповного робочого тижня працює лише близько 4% робітників та службовців, тим часом в умовах ринкової економіки, коли масових масштабів набуває вивільнення зайнятого населення і загроза безробіття, засобом їхнього істотного зм'якшення і збереження на виробництві кваліфікованих кадрів фахівців і робітників є широке застосування часткової зайнятості, гнучких її форм.

   Основна і додаткова зайнятість - розходження форм

   В економічному аспекті основна зайнятість є головним джерелом доходу для працівника, а додаткова - допоміжним.

   З юридичної точки  зору, якщо людина працює в двох і більше місцях, місцем основної роботи вважається те підприємство (чи установа, організація), де знаходиться трудова книжка. На практиці може бути розбіжність між формальною стороною справи і її суттю. Наприклад, громадянин А. працює вахтером. Але основне джерело доходу в нього - це вирощування квітів у теплицях, від чого одержує щорічно стійкий доход, що перевершує його зарплату вахтера. У даному прикладі юридично основну зайнятість складає робота вахтера, а економічно - робота в теплиці.

   Раніш у нас додаткова зайнятість не заохочувалась, хоча відігравала важливу соціально-економічну роль і була серйозним джерелом доходу (ведення особистого підсобного господарства селянами, робітниками та службовцями).

   Додаткова зайнятість - один із важливих шляхів підвищення трудової активності людей, рівня використання трудових ресурсів.

   У трудодефіцитних районах широке використання різних форм вторинної зайнятості дозволяє пом'якшити напруженість із трудовими ресурсами.

   З поширенням малих форм підприємництва, кооперативів, індивідуальної трудової діяльності зростає потреба додаткової зайнятості таких категорій працівників, як бухгалтери, економісти, юристи, інженери-дизайнери, викладачі.

   Згідно  з КЗпП України, працівник має  право реалізувати свої здібності до праці на основі трудового договору на одному чи одночасно на декількох підприємствах, в установах чи організаціях.

   Форми додаткової зайнятості дуже своєрідні  і весь час поповнюються новими. Це сумісництво, робота на умовах погодинної оплати, за тимчасовими контрактами, це поєднання основної роботи на держпідприємстві з діяльністю в кооперативах, малих підприємствах; основна зайнятість на держпідприємстві чи кооперативі плюс індивідуальна трудова діяльність на особистому підсобному господарстві, дачній ділянці і т. д.

   Найрозповсюдженішою формою додаткової зайнятості для мешканців міст є сумісництво. Дозволено сумісництво зовнішнє (на інших підприємствах) і внутрішнє (за місцем основної роботи). Сумісники зараховуються як правило на 1/4, 1/2 і 3/4 ставки. Найбільше воно поширене серед таких фахівців: учителів, викладачів, лікарів і медсестер, юристів, економістів та ін.