Вільні економічні зони

     Історія створення ВЕЗ знає два концептуальних підходи – територіальний і функціональний. Незважаючи на те, що в їхній основі лежить єдиний принцип надання преференційного режиму господарювання, між ними є істотні відмінності, що визначають вибір одного з них. Відповідно до першого підходу пільговим режимом користуються підприємства й організації, розташовані на відокремленій території. При другому підході преференції застосовуються до визначених видів підприємницької діяльності незалежно від місця їх розміщення.

     Прикладом реалізації першого підходу є вільні економічні зони Китаю, зона «Манаус» (Бразилія), багато експортно-виробничих зон у країнах, що розвиваються. Результатом другого підходу є «точкові» зони, представлені окремими підприємствами (оффшорні фірми).

     Вибір одного з двох зазначених підходів залежить від конкретних задач, що повинні бути вирішені в результаті організації вільних економічних зон. Так, територіальний підхід у більшій мірі застосовуємо при вирішенні проблеми розвитку певного регіону, а функціональний – при великій перебудові структури економіки в цілому чи її окремих сфер. Функціональний підхід більш гнучкий, тому що він дає можливість створити так звані точкові зони, представлені окремими підприємствами. У силу цього він більш зручний для інвесторів, у тому числі й іноземних. Однак у реальному житті переважає територіальний підхід. 
 

1.3 Цілі створення ВЕЗ 

     Світова практика організації і функціонування спеціальних економічних зон  свідчить, що вони створюються для  досягнення різноманітних цілей.

     По-перше, головною метою створення ВЕЗ є більш глибоке включення країн у процес розвитку міжнародного поділу праці. Мова йде про збільшення випуску конкурентноздатної продукції на експорт і забезпечення таким шляхом росту їхніх валютних надходжень. І ця логіка цілком зрозуміла. Якщо країна з якихось причин не може забезпечити широке відкриття економіки для іноземного підприємницького капіталу чи удатися до стимулювання експортної експансії, то вона в стані це зробити в рамках вільних економічних зон, коли її уряд має можливість створити більш сприятливий інвестиційний клімат для іноземних вкладників.

     По-друге, ВЕЗ потрібні також для насичення  внутрішнього ринку зацікавленої країни високоякісною продукцією, у першу  чергу імортозамінюючими товарами. Для досягнення цієї мети на анклавній території за допомогою іноземного капіталу організується імпортозамінююче виробництво.

     По-третє, організація спеціальних економічних  зон передбачає більш глибоке  включення в міжнародний поділ праці не тільки по виробничій лінії, але й в області туризму, культури і санаторно-курортної сфери, що, утім, також веде до збільшення валютних надходжень.

     По-четверте, ВЕЗ покликані забезпечити прискорене впровадження у виробництво вітчизняних  і іноземних науково-технічних  розробок з подальшим використанням їхніх результатів у всій національній економіці країни.

     По-п'яте, однією з цілей створення спеціальних  економічних зон для країн, що розвиваються, є навчання і підготовка кваліфікованих робітників, інженерів, господарських і управлінських  кадрів.

     По-шосте, важлива мета організації ВЕЗ  – стимулювання економічного розвитку певної території чи конкретної галузі виробництва. Наприклад, у США і Великобританії спеціальні економічні зони створювалися на початку 80-х рр. для пожвавлення дрібного і середнього бізнесу в депресивних районах. На цих територіях підприємцям надавалося більша, ніж в інших місцях країни, воля господарської діяльності і помітні фінансові пільги. Ці програми стимулювання не мали спеціальної орієнтації на залучення іноземного капіталу.

     З тією ж метою перетворення раніше відсталих регіонів у динамічно розвинуті проходила організація вільних економічних зон у слаборозвинених державах. Але тут на відміну від промислово розвитих країн при формуванні таких зон акцент робився на ввіз іноземного капіталу.

     Нарешті, по-сьоме, в окремих країнах ВЕЗ  розглядаються як регіональний метод  модернізації економіки в умовах її переходу від адміністративних принципів  функціонування до ринкових. Приміром, у Китаї спеціальні економічні зони носять експериментальний соціальний характер. У цій країні перехід за принципом «усі разом» від адміністративної системи до ринкової визнаний неприйнятним, бо це може стати потрясіннями для народу й економіки в цілому. Тому тут ефективність ринкової економіки перевіряється на прикладі ВЕЗ. Досвід їхнього функціонування показує, що ринкові принципи витісняють відносини, засновані на державній власності, вони більш ефективні, динамічні.

     Слід  зазначити, що при створенні вільних  економічних утворень число цілей  повинне бути чітко визначено. Виконання цієї вимоги визначає вибір системи пільг, наданих суб'єктам господарської діяльності. Велика чисельність цілей веде до невиправданого розподілу пільг на всі сфери економіки - від сільського господарства до банківських операцій, і на діяльність різних суб'єктів ВЕЗ – від вхідних у спецзону приватних осіб до філій транснаціональних корпорацій.  
 

1.4 Пільги, які використовуються  у ВЕЗ 

     Загальною характерною рисою різних видів  вільних економічних зон є  наявність сприятливого інвестиційного клімату, що включає в себе митні, фінансові, податкові пільги і переваги в порівнянні з загальним режимом для підприємців, що існують у тій чи іншій країні.

     Наявний досвід створення спеціальних економічних  зон показує, що кожному їхньому  типу відповідає свій специфічний набір пільг і стимулів. В економічній літературі звичайно виділяють 4 основні групи пільг: 

•  зовнішньоторговельні  пільги, що передбачають введення  спрощеного порядку здійснення  зовнішньоторговельних операцій  і зниження чи скасування експортно-імпортних мит;
• фінансові пільги у виді встановлення низьких цін на комунальні послуги, зниження орендної плати за користування землею і виробничими приміщеннями, а також надання різних форм субсидій за рахунок бюджетних засобів і преференційних державних кредитів;
• фіскальні пільги, що пов'язані з податковим стимулюванням визначених видів підприємницької діяльності; ці пільги можуть відноситись до податків на прибуток, доход, майно, рівня податкових ставок, питання постійного чи тимчасового звільнення від оподатковування;
• адміністративні пільги, що надаються адміністрацією даної ВЕЗ для спрощення режиму в'їзду і виїзду іноземних громадян, процедур реєстрації підприємств, а також надання різних послуг.

     Специфічний набір пільг і стимулів, що застосовується в окремих зонах, доповнюється спеціальними формами заохочень, спрямованих на прискорення розвитку чи транспортної інфраструктури, чи на стимулювання переробки місцевої сировини на експорт, або на залучення в зону визначеного типу інвесторів (дрібних чи великих), або на рішення інших конкретних задач.

     Усі згадані пільги можуть застосовуватися  у всіляких комбінаціях. Однак весь їхній набір повинен служити інструментом реалізації порівняльних переваг даної території, а не засобом відшкодування відсутніх тут факторів розвитку. Важливо також мати на увазі, що податкові пільги не є вирішальним стимулом залучення іноземного капіталу. При сучасних масштабах поширення вільних економічних зон більш важливими факторами в цьому відношенні можуть виявитися інвестиційні гарантії, якість інфраструктури і кваліфікація робочої сили, можливість одержання на внутрішньому ринку дешевих кредитів і простота адміністративних процедур. Головним же фактором для залучення іноземних капіталів, як показує світова практика, залишається політична стабільність у країні розміщення ВЕЗ.

     Організація спеціальних економічних зон  – справа заморочлива з адміністративної точки зору і вимагає значних  фінансових засобів. Так, за даними Інституту сходознавства Російської Академії Наук, що проводив обстеження 26 країн, їхні відповідні витрати по залученню іноземних капіталовкладень склали 4 долари на 1 долар закордонних інвестицій. А в Китаї власні вкладення в чотири ВЕЗ до кінця 80-х рр. перевищили 22 млрд. дол., а іноземні інвестиції склали тільки 4 млрд. доларів. У зв'язку з цим експлуатацією вільних економічних зон займаються або спеціально створені урядами адміністративні структури, або державні компанії. Тільки таким шляхом забезпечуються необхідні для облаштованості інвестиції.

     Спеціальні економічні зони довели свою ефективність у багатьох країнах світу. Однак у ряді місць вони чи взагалі не змогли діяти, чи довгий час залишалися збитковими. Подібні явища відбувалися з політичних, економічних і організаційних причин. Загострення політичної ситуації, перехід політичної кризи у військову стадію дестабілізують обстановку в країні і не сприяють припливу і нормальному функціонуванню іноземного капіталу. Навпаки, він іде із цих країн. Так було в Ліберії, Гватемалі і деяких інших країнах. До економічних обставин можна віднести відсутність достатніх матеріальних умов, необхідних для функціонування вільної зони. Так сталося на Філіппінах, де зону створили в регіоні, у якому не було необхідного числа робітників, і який не мав у своєму розпорядженні розвинуту інфраструктуру. Не меншим гальмом у розвитку економічних зон є і всякого роду організаційні безладдя: складні процедури реєстрації іноземного капіталу, відсутність кваліфікованої реклами і деякі інші деструктивні фактори.

Розділ 2. Основні види вільних економічних зон

        По своїй загальній меті спеціальні економічні зони, як правило, подібні, але їхні функції досить різноманітні. У науковій літературі виділяються до 30 різновидів ВЕЗ. Велика розмаїтість спеціальних економічних зон визначає безліч факторів впливу на їхнє виникнення і розвиток. Хоча зони з’явилися давно, проте, загальноприйнятої типології цього розповсюдженого економічного феномена дотепер немає.

     Однак російськими фахівцями була розроблена зразкова класифікація по ознаці господарської спеціалізації – за профілем  діяльності більшості фірм, що господарюють у зоні.  
 

2.1 Торгові вільні  економічні зони 

     Однією  з форм спеціальних економічних  зон є вільні торгові зони (ВТЗ) чи зони вільної торгівлі (ЗВТ). Це обмежені ділянки території морського порту чи аеропорту,  розташовані в безпосередній близькості від тих, що виведені за межі національного митного простору. Тут можуть здійснюватися операції по складуванню, збереженню, сортуванню, упакуванню, маркуванню та ін. У ВТЗ передбачається також можливість демонстрації товарів у виставочних центрах з метою подальшого їхнього продажу. При цьому товари можуть бути реалізовані тільки оптом. Роздрібна торгівля допускається лише для екіпажів і пасажирів морських і повітряних судів, а в інших випадках забороняється. Ці зони не вимагають значних інвестицій і швидко окупають витрачені засоби.

     Відповідно  до існуючого законодавства США вільні торгові зони, що діють на території країни, підрозділяються на зони загального призначення і спеціалізовані (субзони). Зони загального призначення займають невеликий простір національної митної території. У них здійснюються операції по складуванню і переробці завезених товарів (упакування, сортування, маркування, доробка і т.п.). Субзони створюються для окремих великих компаній, діяльність яких виходить за рамки зон загального призначення. У субзонах виробляється експортна чи імпортозаміщуюча продукція. Субзони є результатом використання комбінації режимів зон вільної торгівлі і імпортозаміщуючих виробничих зон. До середини 90-х років у США нараховувалося близько 500 зон вільної торгівлі.

     До  числа найпростіших зон вільної торгівлі можна віднести спеціальні магазини «дьюті фрі» у великих міжнародних аеропортах, портах.  Сюди відносяться також і традиційні вільні гавані (порти) з пільговим торговим режимом.

     Одним із варіантів вільних торгових зон  є широко розповсюджені в США так звані зони зовнішньої торгівлі (ЗЗТ – Foreign Trade Zones). Вони були створені відповідно до закону 1934 р. для активізації зовнішньої торгівлі США. Це був час глибокої економічної кризи, і за допомогою створення ЗЗТ передбачалося значно знизити рівень безробіття в країні. Компанії, що діють у зонах зовнішньої торгівлі, можуть відстрочувати виплати, знижувати тарифи на минаючі через зону товари і т.д. Ці товари не виступають об'єктами митного контролю, однак у випадку їхнього переміщення з зони на митну територію США підлягають проходженню всіх передбачених митних процедур. Доставка товарів через вільну торгову зону може відбуватися у різних напрямках. Наприклад, одні товари імпортуються в зону і потім доставляються в третю країну чи в США, а товари вітчизняного виробництва направляються в зону для їхньої доробки перед остаточним вивозом за рубіж.