Вільні економічні зони

                             Міністерство освіти і науки  України                      

                         Національний транспортний університет 
 
 
 
 

                                             КУРСОВА РОБОТА 

               на тему:             «ВІЛЬНІ ЕКОНОМІЧНІ ЗОНИ» 
 
 
 
 

                                                                       Виконала: студентка групи ТМ-І-3

                   Шелковська Наталія

Перевірила: Кривошеєва С.В. 

                    
 

                                                м. Київ

                                                   2009 

                                                  План

Вступ……………………………………………………………………………….3

Розділ 1. Сутність поняття «вільні економічні зони» (ВЕЗ)…………………..4

1. Історичні аспекти створення ВЕЗ………………………………………...4
2. Загальні відомості про ВЕЗ……………………………………………….6
3. Цілі створення ВЕЗ………………………………………………………..7
4. Пільги, що використовуються у ВЕЗ…………………………………….9

Розділ 2. Основні види ВЕЗ……………………………………………………..11

1. Торгові ВЕЗ……………………………………………………………….11
2. Промислово-виробничі  ВЕЗ…………………………………………….12
3. Техніко-впроваджувальні ВЕЗ…………………………………………..15
4. Сервісні ВЕЗ……………………………………………………………...17

Розділ 3. «Оффшори»……………………………………………………………18

1. Поняття про «податкові гавані» та центр «оффшор»……………....…18
2. Оффшорна компанія …………………………………………………….20
3. Оффшорні операції…………………………………………….…….…...21

Розділ 4. Вільні економічні зони в Україні…………………………………….24

Висновки…………………………………………………………………………30

Список використаної літератури……………………………………………….32 

     Вступ 
 

     Багато які країни зверталися і звертаються до нетрадиційних методів активізації своєї участі у міжнародному розподілу праці. Одним з напрямів стимулювання розвитку виробництва, зростання валютних надходжень, покращання платіжного балансу та одержання доступу до нових і новітніх технологій є утворення вільних економічних зон (ВЕЗ) з особливим юридичним та митним статусом, які створюють сприятливі умови для залучення іноземного капіталу. Ці умови охоплюють різноманітні податкові, митні, валютно-фінансові та інші преференції, які надають право іноземним фірмам безмитно ввозити машини і устаткування, технології, сировину і матеріали, напівфабрикати, створювати експортні виробництва, переводити значну частину одержаного прибутку за межу митного кордону ВЕЗ.

     Економіка ВЕЗ має високий ступінь відкритості зовнішньому світу, а митний, податковий і інвестиційний режим сприятливий для зовнішніх і внутрішніх інвестицій.

     Крім  залучення іноземного капіталу для  активізації економічних процесів усередині країни, створення виробничих вільних економічних зон погоджують із трьома основними задачами:

• стимулювання промислового експорту й одержання на цій основі валютних коштів;
• ріст зайнятості;

перетворення зон у полігон по випробуванню нових методів господарювання, полюса росту національного господарства.

     Важливою  причиною утворення вільних економічних  зон є те, що часто країна не бажає  цілком відкривати свою економіку для  припливу іноземного капіталу і тому використовує часткову, локальну відкритість  у виді спецзони. 

           
 

       
 
 
 

 

Розділ 1. Сутність поняття «вільні економічні зони» 

1.1 Історичні аспекти  створення ВЕЗ

     Історично склалося так, що вихідною ознакою ВЕЗ  є особливий режим митного  оподаткування. Це пояснюється тим, що основною формою міжнародного економічного співробітництва тривалий час була міжнародна торгівля. Майже 2000 років тому (у 166 р. до н. е.) з метою сприяння торгівлі влада грецької держави острова Делос проголосила першу документально відому вільну зону. На острові приїжджі купці звільнялися від податків, мита та виконання адміністративних формальностей. Делос відігравав помітну посередницьку роль у торгівлі між Заходом та Сходом протягом 80 років.

     Уже в середні віки міжнародний товарообмін  потерпав від жорсткого митного  режиму, якого дотримувалася більшість  європейських держав. Митна процедура була дуже громіздкою та пов’язаною із значними додатковими витратами на оплату мита. На цей час припадає виникнення перших районів «порто-франко» в портових містах – Гамбурзі, Бремені, Марселі, Ліворно та ін.

     Територія «порто-франко» відмежовувалася від решти території спеціальним митним кордоном. Рух товарів між «порто-франко» та закордонними державами здійснювався без митних формальностей та сплати мита. У межах «порто-франко» допускалася різноманітна промислова та торговельна діяльність. Цей режим вводився не тільки для розвитку зовнішньої торгівлі, але й для економічного підйому тієї чи іншої області. У таких районах інтенсивніше розвивалась промисловість, транзитні перевезення, забезпечувалося стабільне постачання населення товарами, які не вироблялися в даній країні. На початку ХХ століття «порто-франко» існували в Гібралтарі, на Мальті, в Суліні, Сінгапурі, Адені. Першим праобразом ВЕЗ стало отримання статусу «вільного порту» в 1595 р. містом Генуя (Італія).

     У ХХ ст. на зміну «порто-франко» приходять нові інструменти, покликані послабити несприятливий вплив протекціонізму на світову торгівлю: створюються вільні склади в портах для зберігання транзитних вантажів чи привезених та ще не проданих товарів. Експорт-імпорт товарів із цих складів був вільним від митних зборів та формальностей. Склади були громадськими (знаходилися у підпорядкуванні митниці) та приватними (належали приватним особам). Склади були спільними для зберігання будь-яких товарів до п’яти років або обмеженими для зберігання певних товарів до шести місяців. На складах допускалися сортування, роботи щодо запобігання товарів від псування та їх реалізація.

     Одночасно почало практикуватися повернення мита з імпортованого товару у випадку  його переробки та реекспорту в установлений термін, а також безмитне ввезення та вивезення товару з обов’язковим здійсненням зворотної операції протягом певного часу. Однак спочатку повністю перебороти недоліки протекціоністської системи не вдалося через труднощі контролю за збереженням та рухом товарів, розрахунків при поверненні мита тощо.

     Тому  в кінці ХІХ – на початку  ХХ ст. з’являються «вільні гавані» – спеціально відведені місця в портових містах, куди дозволялося привозити іноземні товари без мита та дотримання митних формальностей, зберігати їх без обмеження терміну, обробляти аж до промислової переробки та проводити торгові операції. На відміну від «порто-франко», на території «вільної гавані» не дозволялося проживання осіб, які не мали відношення до експлуатації та охорони гаваней, заборонялася роздрібна торгівля, споживання неоплачених митом товарів.

     У квітні 1817 року для стимулювання розвитку місцевої промисловості приймається  рішення про створення зони «порто-франко»  в Одесі. Відкриття відбулося 15 серпня 1819 року після завершення робіт із створення митних огорож у вигляді ровів, валів і т. ін. У «порто-франко» діяли наступні правила. В Одесу дозволялося вільне (без митного огляду, подання декларації та сплати мита) ввезення будь-яких іноземних товарів, включаючи товари, що були заборонені для ввезення в Росію. Вивезення із Одеси іноземних товарів для продажу всередині країни допускалося тільки через митні кордони за правилами загального тарифу із сплатою мита та на основі положень, що регулювали ввезення в Росію іноземних товарів. Тому всі товари, що надходили в Одесу і ввезення яких у Росію заборонялося тарифом, могли пропускатися через «порто-франко» лише транзитом для наступного вивезення за кордон. За такої системи мито сплачували не одеські підприємці, а покупці іноземних товарів всередині країни.

     Експорт товарів із Одеси за кордон проводиться  відповідно до загального порядку. Тому заборонені тарифом до експорту з  Росії товари не могли вивозитися із одеського порту. Завезені в Одесу  із Росії товари не обкладалися митом. Останнє стягувалося лише з товарів, які експортувалися, при їх завантаженні на кораблі в порту відповідно до правил загального тарифу.

     Економічний механізм «порто-франко» є досить гнучким та удосконалювався у  міру досягнення поставлених початкових цілей, насиченості внутрішнього ринку, розвитку місцевої промисловості та ін.

     Так, у 1822 році було вирішено скоротити території  вільної зони та перенести її межу безпосередньо до міської околиці  для обмеження можливостей контрабандного ввезення товарів у країну. Крім того, з усіх іноземних товарів почали стягуватися збори в розмірі 20 % встановленого тарифом мита з метою здійснення контролю за кількістю товарів, які завозилися до Одеси. Цей збір надходив у розпорядження міської влади та використовувався на утримання складів зберігання безмитних товарів, ровів, валів, застав на кордоні «порто-франко». При продажу всередині країни раніше завезених в Одесу з-за кордону товарів доплачувалася митна різниця. Жителі Одеси мали право провозити в країну безмитно тільки одягнене на них імпортне взуття та одяг. Ввезення із країни в Одесу національних товарів та вивезення їх назад у країну дозволялося без митного оподаткування.

     Успіх «порто-франко» в місті був  обмежений. Початкові цілі були досягнуті  не повністю. Одеса в період існування «порто-франко» мала значення лише національного порту зовнішньої торгівлі (в основному транзитної) і не стала великим портом міжнародної торгівлі. «Порто-франко» в Одесі припинив існування в серпні 1857 р.

     Промисловість в Одесі розвивалася повільно через відсутність водних та лісових ресурсів, високу вартість робочої сили. Негативним аспектом діяльності «порто-франко» став широкий розвиток контрабандного ввезення безмитних товарів всередину країни, а також недоотримання бюджетом 15 млн. руб. у вигляді мита.

     У ХХ ст. в умовах зростання вивозу капіталу, монополістичного розподілу  світу, міжнародного розподілу праці  процес інтернаціоналізації виробництва  набув загального характеру. Відповідно ускладнився набір інструментів державного регулювання участі національної економіки у світових зв’язках.

     Це  не могло не вплинути на риси вільних  економічних зон. Вони стали більш  різноманітними за своїм призначенням. Розширення господарських функцій  зон вимагало ускладнення їх механізму, в результаті чого особливий митний режим доповнився податковим та фінансовими інструментами регулювання. Розвиток комунікацій дозволив створювати зони не тільки в портових районах. З часом термін «вільна зона» почав застосовуватися до районів, де діє та чи інша системи фінансових та інших пільг щодо підприємця і які, як наслідок, є дещо економічно відокремленими від решти території країни. 
 

1.2 Загальні відомості  про ВЕЗ

         

     Ні  у вітчизняній, ні в закордонній літературі поки не існує єдиної оцінки і навіть загальноприйнятого визначення вільної економічної зони. У самій загальній формі можна затверджувати, що вільна економічна зона – це територія, що володіє вигідним географічним положенням, наділена своїм політичним центром, більш пільговим у порівнянні з загальноприйнятим для даної держави режимом господарської діяльності. Іншими словами, вона являє собою анклав, де здійснюється вибіркове скорочення державного втручання в економічні процеси, тобто складає відособлену частину національного економічного простору, на якій застосовується визначена система пільг, не використовувана на інших територіях даної держави.

     Вперше  офіційне конкретне визначення вільної  економічної зони було дано в Кіотській  конвенції від 18 травня 1973 року. У  ній говорилося, що під вільною  економічною зоною варто розуміти частину території держави, на якій завезені товари звичайно розглядаються як товари, що знаходяться за межами митної території стосовно права імпорту і відповідним податкам і не піддаються звичайному митному контролю. З цього визначення видно, що воля відособленої частини державного простору є не абсолютною, а відносною. Вільною ця територія є лише в тім значенні, що завезені на неї товари звільняються від митних зборів, податків на імпорт і інші види контролю за імпортом, що відповідно до митного законодавства країни застосовується у відношенні імпортованих товарів на інші території цієї країни. Це означає, що товари, ввезені у вільну економічну зону через границю, не декларуються як ввіз на територію приймаючої країни. Але в той же час закони не звільняють товаровласників і інвесторів від існуючого економічного правопорядку, а лише полегшують його. У зв'язку з цим вільні економічні зони варто було б іменувати не вільними, а спеціальними економічними зонами.