Становлення та розвиток теорії інновації

НТП — це більш широке поняття, ніж інноваційний процес (інколи називають його інноваційним розвитком). Під останнім розуміють сукупність прогресивних, якісно нових змін, що безперервно виникають у часі та просторі. Таке трактування інноваційного процесу, по суті, не відрізняється від поняття НТП. Обгрунтованіше розглядати інноваційний процес (інноваційний розвиток) як важливу змістовну складову НТП. Результатом цього процесу є інновації, втілені в кардинально нові або істотно вдосконалені продукти, технології, соціальні послуги, організаційно-економічні рішення, що призводять до істотних змін у виробничій і/або в соціальній сферах. Особливістю інноваційного процесу є те, що ця складова НТП на відміну від інших, де не створюються інновації, охоплює фундаментальні і прикладні дослідження, розробку і проектування, а також виробництво (безпосереднє створення) нового продукту, технології тощо. Як бачимо, суть інноваційного процесу зводиться до створення інновацій і доведення їх до стану, придатного для практичного використання. [2 ст.234 ]

Отже, інновації — це обов’язково новини, але, як бачимо, не всі новини є інноваціями. Адже результат НТП — це не лише ті новини, що призводять до значних змін у виробництві та соціальній сфері і якими є інновації, але й ті вдосконалення, що справляють менш істотний вплив на кінцеві результати виробництва і соціальну практику. Такі новини називають локальними. Скажімо, раціоналізаторські пропозиції є результатом НТП, але їх не можна розглядати як інновації, оскільки вони не в змозі істотно змінити виробничий процес і кардинально вплинути на його результати. До локальних новин відносять, наприклад, поліпшення окремих техніко експлуатаційних параметрів техніки, часткові прогресивні зміни в технології виробництва, вдосконалення організації виробництва тощо. Вони зумовлюють еволюційні перетворення в діяльності підприємств. Для ефективного функціонування економіки потрібно, щоб новини запроваджувалися на макрорівні шляхом прогресивних міжгалузевих структурних зрушень і якісних змін у стані продуктивних сил. На мікрорівні завдяки нововведенням підприємства за необхідності істотно збільшують виробництво продукції, поліпшують її якість, досягають необхідної стабільності в результаті пом’якшення впливу несприятливих природних умов, істотно підвищують продуктивність праці, забезпечують економію ресурсів і, насамперед, енергоносіїв, а також охороняють довкілля, успішно вирішують соціальні питання, пов’язані з докорінною зміною умов праці, життя і побуту людей на селі. В умовах ринкової економіки немало підприємств самі продукують нові ідеї, виступаючи одночасно рушійною силою НТП і суб’єктом доведення цих ідей до стадії практичного впровадження. Як правило, такі підприємства є власниками «ноу-хау», завдяки чому досягають міцного становища на ринку. [16 ст.34 ]

3.2 Проблеми інноваційного розвитку та шляхи їх вирішення.

 Активізація інвестиційно-інноваційної діяльності є одним із основних факторів зростання економіки. Але, зважаючи на умови економічної кризи, розлад фінансово-кредитної системи, гостру напруженість суспільного життя та враховуючи брак вільних фінансових ресурсів, дослідження проблем такого напряму діяльності і пошук шляхів їх вирішення є дуже актуальними. Інвестиційно-інноваційна діяльність, в порівнянні з інноваціями, є привабливішою для зовнішніх інвесторів і має більший потенціал розвитку. В результаті її здійснення підприємство на якісно новому рівні оновлює основні виробничі фонди, створює додаткові фінансові ресурси для подальшого розвитку, має можливість економити трудові та матеріально-сировинні ресурси і виробляє продукцію з якіснішими характеристиками. Все це є передумовою для формування інноваційного потенціалу підприємства, що в майбутньому забезпечить гарантований високий дохід інвестору. Для того, щоб створити і ефективно використовувати потенціал інвестиційно-інноваційного розвитку економіки України, необхідно сформувати систему ефективного стимулювання інвестиційно-інноваційної діяльності підприємств, а саме:

1. забезпечити стабільну законодавчу базу;
2. відновити кредитування як основних галузей економіки України, так і тих секторів, що орієнтовані переважно на національний ринок і ефективність діяльності яких суттєво залежить від обсягів кредитування;  
3. розробити систему мотивацій для національного та іноземного інвестора, в тому числі і за рахунок податкових пільг;

комплексно задіяти  всі можливі державні механізми  регулювання, які пов’язані податковою, бюджетною, грошово-кредитною, амортизаційною та митною політикою, вдосконалюючи  правове регулювання у кожній з цих сфер Важливою складовою розвитку національної інвестиційно-інноваційної системи є сприятливе інвестиційне середовище. Щоб уникнути «розпорошення» інвестицій необхідні виважені державні інвестиційно-виробничі програми і проекти, впровадження яких стане вирішальним для покращення фінансово-економічної ситуації в Україні. Однією із причин неефективності системи регулювання інвестиційної активності є нечіткість і невизначеність щодо управлінських функцій між центральними органами виконавчої влади. Вирішення питання інвестиційного наповнення національної економіки повинно забезпечити економічне зростання, що дасть змогу поступово перейти і до збільшення обсягів державного фінансування освіти, науки, НДДКР. Для забезпечення сталого соціального та економічного зростання через залучення інвестиційних ресурсів у пріоритетні сфери реального сектора економіки необхідно активізувати співробітництво з міжнародними фінансовими інституціями. Вирішення проблеми інвестиційно-інноваційної діяльності на сьогодні можна розділити на три окремих сектори, які все ж таки потребують комплексного розв’язку  

1. нарощування обсягу  інвестицій

2. підвищення ефективності  використання інвестицій;

3. визначення пріоритетних  напрямів інвестування

Вирішення проблем щодо розвитку інвестиційно-інноваційної діяльності створить умови для розширення нових робочих місць та підвищення технологічного рівня існуючих, зміни галузевої структури господарства на користь інноваційних виробництв, забезпечення стабільного економічного зростання та перехід до інвестиційно-інноваційної моделі розвитку. [3 ст.23 ]

3.3 Сутність і  основні методи інноваційної  політики держави

Створення умов для оптимального розвитку науково-технічного потенціалу національної економіки  стає одним з найважливіших принципів  формування системи і механізму управління інноваційної політики. При всій різноманітності національних підходів до економіки всі країни прагнуть до розробки і реалізації державної інноваційної політики. Механізм створення і поширення нововведень, маючи суттєві національні особливості, передбачає три загальні складові: систему державної підтримки фундаментальних і пошукових досліджень; різноманітні форми та джерела фінансування і непрямого стимулювання досліджень; максимальне стимулювання малого інноваційного підприємства та підтримку його. Держава, створюючи умови для реалізації інноваційної політики, впливає на розвиток не лише державного, а й приватного сектора інноваційної діяльності. Сучасне високо розвинуте суспільство стимулює розвиток технологій, що ґрунтуються на новітніх досягненнях науки. Найважливішим завданням є вироблення стратегії, яка забезпечує можливість гнучкої зміни пропорцій між темпами розвитку наукового, технічного і виробничого потенціалів. Створення такої системи взаємодії всіх учасників циклу, що забезпечує науково-технічний прогрес, є головним завданням інноваційної політики держави. Остання подана комплексом народногосподарських підходів і рішень, що визначають головні напрями діяльності щодо нововведень, яка пов'язана з науково-технічним прогресом, оновленням основних фондів, удосконаленням управління, організації виробництва і праці, економіки тощо. Інноваційна політика держави спрямована на господарське використання науково-технічного потенціалу, на зміцнення внутрішніх зв'язків у науково-технічному комплексі. Формування інноваційної політики пов'язане насамперед з переорієнтацією системи державного регулювання на всебічне заохочення підприємництва, приватної ініціативи. [12 ст.234 ]

Набір методів  і засобів державної інноваційної політики досить широкий. Це різні державні заходи, які стимулюють інноваційну активність бізнесу; коригування податкового, патентно-ліцензійного законодавства; амортизаційних відрахувань; регулювання передавання технології; система контрактних взаємовідносин; зняття ряду обмежень щодо охорони навколишнього середовища, антитрестівського законодавства; різні форми підтримки міжорганізаційної кооперації та малого інноваційного бізнесу.

Традиційним методом  впливу на розвиток інновацій у промисловості, особливо в періоди економічних  піднесень, є податкові пільги. Так, Конгрес США ще в 1954 р. ухвалив 174-й розділ "Кодексу прибуткового оподаткування", відповідно до якого витрати на науково-дослідні і експериментально-конструкторські розробки (НДЕКР) дозволялось відносити до поточних витрат на виробництво. Їх вираховували з оподатковуваного прибутку. Проведенню НДЕКР у промислових фірмах побічно сприяють всі податкові заходи, спрямовані на стимулювання приватних інвестицій, оскільки зростання вкладень в основний капітал супроводжується оновленням його на новій технічній основі. У 60-х роках уряд США прийняв ряд заходів, спрямованих на скорочення строків використання науково-дослідного обладнання приватними корпораціями, запровадив податкові знижки на інвестиції в обладнання і будівництво споруд для проведення НДЕКР. Однак найзначніші урядові акції, пов'язані з податковими пільгами НДЕКР, відбулися у 80-х роках. [21 ст.43 ]

У законі про  податки з метою оздоровлення економіки в 1981 р. було впроваджено  податкову знижку для витрат на дослідження і розробки. З 1 липня 1981 р. по 1 січня 1986 р. ця знижка становила 25 відсотків зростання власних витрат корпорацій на НДЕКР у поточному році порівняно із середнім рівнем витрат корпорації на НДЕКР за три попередніх роки. Інакше кажучи, ці 25 % приросту витрат корпорації вираховувалися не від її прибутку, що підлягав оподаткуванню, а з суми податку. З 1 січня 1986 р. цю знижку було зменшено до 20 відсотків. Її надавали корпораціям, що розробляють тільки принципово нові або значно вдосконалені види продукції та технології. Однак практика показала, що великі корпорації нерідко провадять обережну науково-технічну політику і не завжди вкладають кошти в інноваційну діяльність. Причинами цього є інфляційні явища в економіці, можливість отримання прибутку шляхом фінансових махінацій, монопольне становище великих виробників тощо.

Відомий американський  економіст Е. Менсфілд вважає, що зростання  витрат на НДЕКР за рахунок податкової знижки не перевищувало 1-2 відсотки.З  другої половини 80-х років багато податкових пільг було скасовано через їхню недостатню ефективність. З 1 січня 1987 р. знято інвестиційний податковий кредит, а податкову знижку на збільшення витрат НДЕКР було не тільки зменшено до 20 відсотків, а й подовжено лише до 1990 р. Податкові пільги в рамках інноваційної політики все ж відіграли свою роль, хоча і виявились практично корисними лише для тих корпорацій, які здійснювали НДЕКР. Використовувати амортизаційні пільги для активізації інноваційної діяльності в США було дозволено з 50-х років. Спочатку це були деякі воєнні корпорації, що виробляли продукцію для збройних сил. В 1954 р. "Кодекс прибуткового оподаткування" дозволив корпораціям застосовувати прискорені методи амортизації, а в 1962р. "Правила і норми амортизації" знизили нормативні строки служби приблизно на 30-40 % порівняно з існуючими. [ 19 ст.32]

 Інтервальна  система строків служби основного  капіталу, прийнята в 1971 р., забезпечила  корпораціям право зменшувати  нормативні строки служби основного  капіталу ще до 20%. Амортизаційна реформа Р. Рейгана запровадила нові строки амортизації - 3 роки - для легкових автомобілів, легких вантажних автомобілів, спеціального обладнання; 10-15 років - для будівель і споруд, що в середньому на 2 роки менше, ніж раніше, Згідно з законом про справедливе оподаткування і фінансову відповідальність було послідовно зменшено строки амортизації матеріальних активів НДЕКР. Пільги активізували процес оновлення техніки в промисловості.

Більшість з  них, однак, як і податкові, були спрямовані не лише і не стільки на оновлення основного капіталу, скільки на зростання прибутків великих корпорацій, адже розміри амортизаційних відрахувань безпосередньо впливають на розмір оподатковуваного чистого прибутку. Законодавство 1986 р. знову збільшило норми амортизації. Недостатність податкових та амортизаційних пільг для прискорення НТП у промислових фірмах, а також те, що ці заходи не впливали на початкові етапи інноваційних процесів, примусили державу застосувати інші форми впливу на інноваційну діяльність у промисловості. Насамперед це стосується стимулювання державою фінансування корпораціями різних форм кооперативних досліджень у міжкорпораційних науково-технічних і університетсько-промислових дослідних центрах. Розглянемо деякі питання коригування антитрестівського законодавства США. Тут встановлено ряд обмежень щодо об'єднання капіталів приватних корпорацій для зменшення можливості монополізації. Це призвело до того, що можливості промисловості вирішувати великомасштабні науково-технічні завдання міжгалузевого характеру, які потребують об'єднання великих обсягів економічних ресурсів, виявилися ослабленими.

На початку 70-х  років, наприклад, Агентство з охорони  навколишнього середовища зажадало від автомобілебудівних корпорацій створення вихлопної системи, яка  б не забруднювала навколишнє середовище. Однак антитрестівське законодавство забороняло чотирьом пануючим на ринку автомобілів фірмам працювати у сфері НДЕКР. Водночас у більшості розвинених індустріальних країн антитрестівське законодавство на кооперацію у сфері НДЕКР не поширювалося. У першій половині 80-х років у США було прийнято ряд законів, що заохочували кооперацію приватних корпорацій при проведенні НДЕКР. Ці закони встановлювали процедури об'єднання капіталів, структури органів управління тощо. [ 15 ст.43]

Передбачався порядок розповсюдження інформації, згідно з яким корпорації-учасниці мають право на результати НДЕКР протягом трьох років, після чого вони можуть використовуватися на всій території США. Прийнятий у 1984 р. закон про кооперативні дослідження дозволяв об'єднувати капітали для спільного проведення НДЕКР. Крім того, закон звільнив органи місцевої влади від повноважень переслідування фірм за антитрестівським законодавством, зберігши, однак, контроль з боку міністерства юстиції США. Однак велика кількість бюрократичних формальностей при оформленні кооперативних підприємств, а також розкриття відомостей, які є комерційною таємницею приватних фірм, не сприяло прагненню корпорацій до об'єднання зусиль щодо НДЕКР. [ 4 ст.45]