План

Вступ……………………………………………………………………………………

Розділ 1.    Становлення підприємництва

Становлення підприємництва

Підприємництво  безпосередньо пов'язане з діяльністю підприємця, тому для з'ясування сутності та визначення поняття підприємництва треба спочатку визначити сутність і поняття підприємця. Поняття "підприємець" виникло ще у XVIII ст. і має неоднозначні тлумачення. Економісти характеризують підприємця як власника, що йде на економічний ризик заради реалізації комерційної ідеї та отримання прибутку. Підприємець сам організовує господарську діяльність, планує її і розпоряджається результатами цієї діяльності. 
Для соціолога підприємець  особливий соціально-психологічний тип господарника, характерними рисами якого є здатність до аналізу різноманітних ринкових ситуацій, до вироблення найприйнятніших рішень і швидкого втілення новаторських ідей. 
Політик дивиться на підприємця або як на союзника існуючої державної системи або як на ворожий елемент, що протистоїть їй і перебуває поза законом. 
За сучасним визначенням, підприємець є суб'єктом пошуку і реалізації нових можливостей у генеруванні та освоєнні новаторських ідей, розробці якісних продуктів і технологій, здійсненні нововведень і опануванні перспективних факторів розвитку. 
Звідси підприємництво - це вміння заснувати і вести справу, генерувати і використовувати ініціативу, зважуватися на ризик, долати протидію середовища тощо. Підприємництво є переважно виявом економічної організаційної творчості та новаторства. У Конституції України визначено, що "кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом". 
У Законі України "Про підприємництво" зазначено, що це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність, спрямована на виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг та здійснення торгівлі з метою отримання прибутку. Залеж-но від форми власності виділяють: приватне, колективне і державне підприємництво. 
Підприємницьке господарювання передбачає наявність у суб'єкта певної сукупності свобод і прав щодо вибору виду та планування господарської діяльності, джерел фінансування, доступу до ресурсів, організації й управління, збуту продукції, тобто економічну автономію підприємства. Держава через систему законодавства, фінансово-кредитні важелі може здійснювати лише економічне регулювання, а не втручатися в повсякденну діяльність підприємств. 
Підприємництво означає наявність у господарника прав власності на засоби виробництва, продукт і доход. Отримання прибутку для підприємця є важливою метою, але не самоціллю. Найважливіше для підприємця - це мотивація використання прибутку (розширення, модернізація, структурна перебудова виробництва). В умовах підприємництва змінюється співвідношення між матеріальною зацікавленістю і мотивацією трудової діяльності: для підприємця на перший план висувається мотивація діяльності, оскільки все, що виробляється, - це його власність. 
Обов'язковою умовою розвитку підприємницької діяльності є певне економічне середовище і клімат, які б реально забезпечували, а не просто декларували самоуправління, свободу господарського вибору, можливість інвестиціювання доходу. Іншими словами, потрібний ринково-конкурентний режим господарювання. Конституція України констатує, що "держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності". 
Перелічені умови підприємницької діяльності передбачені Законом України "Про підприємництво". У ньому, зокрема, зазначається, що підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Тут же сформульовані принципи підприємництва: 
вільний вибір видів діяльності; 
залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян; 
самостійне формування програм діяльності та вибір постачальників і споживачів виробленої продукції, встановлення цін відповідно до законодавства; 
вільне наймання працівників; 
залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонене або не обмежене законодавством; 
вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством; 
самостійне здійснення підприємцем - юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частини валютної виручки на свій розсуд. 
Досвід розвинених країн переконливо доводить, що сьогодні підприємництво є найпрогресивнішою системою ведення господарства незалежно від соціально-економічного устрою суспільства. 
Розглянемо функції підприємництва в соціальне орієнтованій ринковій економіці. 
По-перше, як найгнучкіша форма організації виробництва підприємництво оперативно реагує на потреби ринку, на найновіші досягнення науки і техніки, сприяє своєчасним структурним зрушенням в економіці. Наприклад, вважалося, що науково-технічні досягнення найповніше реалізуються у великих фірмах. Це в основному було характерним для першої половини XX ст. Сучасна практика передових країн переконливо доводить, що сам науково-технічний прогрес та ефективна реалізація його досягнень неможливі без широкої підприємницької діяльності, без використання найрізноманітніших форм організації виробництва. 
По-друге, підприємництво як ділова організаційно-господарська творчість, як уміння вести справу сприяє вільному розвитку працівників, вихованню у них чесності, порядності, сумлінності, впровадженню демократичних засад суспільного і економічного життя, самоуправління тощо. 
Підприємництво - це така форма господарювання, за якої кожний учасник суспільного виробництва реально відчуває себе господарем; причому поняття "господар" стосується не лише великого власника, а й дрібного (в тому числі селянина), керівника підприємства, кооператора, орендаря, кваліфікованого спеціаліста, робітника, що є співвласником підприємства, коли воно належить трудовому колективу, власне, кожної ділової людини. 
По-третє, широкий розвиток підприємництва застерігає від виявів суб'єктивізму і волюнтаризму, найповніше відповідає вимогам природно-історичного процесу суспільного розвитку. Він зумовлений рівнем продуктивних сил і відповідним характером відносин власності. Це виявляється, зокрема, в неоднаковому рівні усуспільнення виробництва в різних галузях, що неминуче передбачає наявність різних форм власності та необхідність різноманітних методів підприємницької діяльності. 
Отже, розвиток підприємництва збагачує економічну діяльність суспільства, урізноманітнює її форми, підвищує економічну і соціальну ефективність суспільного виробництва. 
Командно-адміністративна система управління в Україні ставила непереборні перепони для підприємництва. Для відповіді на запитання, чому ця система стояла на шляху розвитку істинної діловитості, відродження як почуття, так і прав господаря, розглянемо найхарактерніші особливості адміністративно-командної економічної системи, які зумовлюють блокування підприємництва, 
В умовах командної економіки держава монополізувала фактично всю господарську діяльність. Заходи щодо централізації господарських рішень обґрунтовувались орієнтацією на будівництво нового суспільства, у якому державна власність вважалася найбільш зрілою формою, та логікою розвитку великого машинного виробництва. У певних межах останнє об'єктивно потребує посилення одержавлення, регламентації господарського життя, що тією чи іншою мірою і виявилося фактично в усіх нині індустріальне розвинених країнах: аж до "неоконсервативної хвилі" на межі 70-80-х років вони йшли таким шляхом, державна централізація не досягала гігантських, абсурдних розмірів і тривала недовго. 
Концентрація державної влади у верхніх ешелонах організацій-но-управлінської піраміди гальмувала розвиток вільного господарювання, пошук, ініціативу. Починання були, але вони мали переважно ідеологічний характер і виступали у формі специфічного змагання. Підприємницьке господарювання, в якій би формі воно не мислилось: чи то сімейна ферма, чи кооператив, чи акціонерна компанія або оренда засобів виробництва, не говорячи вже про повний перехід останніх у власність трудового колективу, -- заперечувалось. 
Безумовний пріоритет загальнодержавного інтересу, низький престиж інноваційної професійності та організаційно-економічного новаторства, негативне ставлення до конкуренції, ринку, товар-но-грошових регуляторів, жорстка залежність від політичної та ідеологічної стратегії та кон'юнктури - все це породило не лише анти - підприємницьку, а й анти інноваційну, бюрократичну, консервативну господарську культуру. 
Адміністративно-командна система зумовила неефективну господарську структуру: відомчий монополізм і фондову систему розподілу ресурсів, що не давало змоги навіть великим господарствам повністю виявити свою підприємливість; неефективну кредитно-фінансову систему, відсутність комерційних банків, ринку капіталу; недорозвинену ділову інфраструктуру (підготовка кадрів, інформаційні банки, система консультування тощо). 
Розглянуті особливості командно-адміністративної економічної системи становлять сутність проблем, які мають бути вирішені в умовах переходу до соціальне орієнтованого ринкового господарства. Першочерговим завданням є формування корпусу підприємців (із складу спеціалістів, кооператорів, орендарів, селян), а також необхідних компонентів підприємницької інфраструктури за умови подальшої демократизації, урізноманітнення економічного життя та форм власності. Треба подолати недоторканість принципу обов'язкового підпорядкування нижчих економічних структур вищим. Не менш важливими є формування повноцінного конкурентного ринку, забезпечення законних прав господарств. 
Можливості розвитку підприємництва відкриваються на основі Конституції України, Законів України "Про власність", "Про підприємства в Україні", "Про підприємництво України", "Про форми власності на землю" тощо. Законодавчими актами в Україні передбачені такі форми підприємництва: індивідуальне дрібне підприємництво; система колективних підприємств (колективне, акціонерне товариство, кооператив тощо); державні підприємства. 
Створення індивідуального дрібного підприємства здійснюється на основі права кожної людини займатись будь-якою економічною діяльністю у межах законів. Нині це право забезпечується законодавче установленою приватною власністю громадян на певні засоби виробництва. 
Важливим елементом дрібної підприємницької діяльності є визначення її сфери, яка має щонайповніше відповідати здібностям, знанням особи. Для цього потрібні надійна інформація про майбутній предмет діяльності, чітке знання відповідних законів, що регламентують підприємницьку діяльність. 
Для того щоб запобігти банкрутству, підприємець повинен навіть за нормального стану справ постійно поліпшувати економічну діяльність. А для цього треба бути не лише кваліфікованим спеціалістом у певній галузі виробництва, а й економістом, щоб уміти розподіляти прибуток, враховуючи як поточні, так і перспективні потреби, оскільки для підприємця будь-якого рангу головною метою має бути прибуток не сам по собі, а його примноження. Для чіткого визначення перспективи потрібні відповідні попередні розрахунки, маркетингові дослідження тощо. 
У Законі України "Про підприємства в Україні" визначено, що до категорії малих може бути віднесене підприємство у промисловості й будівництві з чисельністю працюючих до 200 чол.; в інших галузях виробничої сфери - до 50; у науці й науковому обслуговуванні - до 100; у галузях невиробничої сфери - до 25; у роздрібній торгівлі - до 15 чол. 
Згідно з чинним законодавством для малих підприємств визначені окремі пільги, наприклад щодо оподаткування залежно від напрямів використання прибутку, від числа працюючих пенсіонерів та інвалідів. Малі підприємства з виробництва і переробки сільськогосподарської продукції, випуску товарів народного споживання, будівельних матеріалів у перші два роки звільняються від податку. Малим державним підприємствам дозволяється здійснювати прискорену амортизацію активної частини виробничих фондів. 
Важливою формою підприємництва є розвиток кооперативного господарювання. Майно кооперативу формується за рахунок грошових або матеріальних внесків його членів, за рахунок доходів від виробничої діяльності, продажу акцій. 
Організація кооперативу здійснюється виключно на добровільних засадах з чисельністю працюючих не менше ніж. З чол. За законом членом кооперативу може бути кожний громадянин без будь-яких обмежень. До кооперативу приймаються особи на умовах як первинної, так і вторинної зайнятості (у вільний від основної роботи час). 
Вступ до кооперативу і робота в ньому за трудовою угодою здійснюються без погодження з адміністрацією за місцем основної роботи, але працівники державних або громадських підприємств можуть бути членами лише одного виробничого кооперативу. 
Існують кооперативи двох типів: виробничі та споживчі. Перші виробляють продукцію, виконують певні роботи, а також надають платні послуги підприємствам, організаціям і громадянам; другі задовольняють потреби своїх членів та інших громадян у торговому і побутовому обслуговуванні, а також членів кооперативу у житлі, дачах і городніх ділянках, гаражах, соціально-культурних та інших послугах. 
Крім виконання розглянутих функцій кооперативи мають сприяти поліпшенню використання трудових ресурсів, оскільки вони залучають до громадського господарства ті соціально-демографічні групи населення, праця яких використовується недостатньо. Крім того, вони, як і малі підприємства, здатні забезпечити роботою значну частину трудових ресурсів, що вивільняються з державних та інших підприємств. 
Важливою формою розвитку підприємництва є організація акціонерних підприємств. Їхньою головною метою є залучення до господарського обороту вільних коштів, матеріальних і трудових ресурсів для виконання певних господарських завдань. 
Акціонерна форма господарювання посилює демократизацію управління виробництвом шляхом залучення членів товариства до безпосередньої участі в управлінні. 
Акціонерні товариства випускають і реалізують акції, які підтверджують право акціонера брати участь в управлінні цим підприємством, у розподілі його прибутків, а також залишків майна у разі його ліквідації. Кожний власник акції отримує доход, який називається дивідендом і виплачується з прибутку за підсумками господарської діяльності за рік після виплати відповідних податків на підставі рішення загальних зборів акціонерів. 
Загальні збори акціонерів є найвищим органом управління акціонерного товариства. Рада акціонерного товариства здійснює контроль за діяльністю виконавчого органу. Виконавчим органом акціонерного товариства є його правління, яке організовує поточну діяльність. Контроль за фінансовою діяльністю акціонерного товариства здійснює ревізійна комісія, яку обирають з числа акціонерів і представників трудового колективу підприємства. 
Особливе місце в підприємницькій діяльності належить державним підприємствам. Державне підприємство  це самостійна господарська одиниця з правами юридичної особи, яка на основі державної форми власності здійснює свою діяльність у промисловості, сільському господарстві, будівництві, комунальному господарстві", на транспорті, у зв'язку, науці та науковому обслуговуванні, торгівлі, матеріально-технічному постачанні, сфері послуг. 
Діяльність державного підприємства ґрунтується на контрольних цифрах, державних замовленнях, замовленнях споживачів, довгострокових економічних нормативах та лімітах. Воно самостійно розробляє і затверджує свої плани, укладає угоди. 
В умовах переходу до ринкових відносин мають створюватися можливості для розвитку всіх форм підприємницької діяльності та свободи у виборі методів господарювання, напрямів використання доходу і здійснення інвестицій. Такі можливості мають заохочувати конкуренцію та усувати монополізм державних підприємств у виробництві товарів і наданні послуг. Держава не відповідає за зобов'язання підприємства. Підприємство не відповідає за зобов'язання держави, а також інших підприємств, організацій, установ. 
Робота державних підприємств в умовах ринку передбачає реалізацію таких основних принципів життєдіяльності:

         1) право власності або повного господарського ведення; продавати, передавати, надавати в позику, безплатно, обмінювати, здавати в оренду засоби виробництва і матеріальні цінності іншим підприємствам, установам, організаціям, громадянам (у тому числі іноземним), випускати і реалізовувати цінні папери: акції, облігації та ін.;

         2) самоокупність витрат (беззбитковість) і доходність. Цей принцип вимагає точного обліку і зіставлення витрат і результатів, повного відшкодування собівартості продукції;

         3) самофінансування. Його сутність полягає у закріпленні частини отриманого прибутку за підприємством у його повне розпорядження. Джерелами фінансування підприємства є прибуток, амортизаційні відрахування, кошти, отримані від продажу цінних паперів, пайових та інших внесків громадян, трудового колективу;

         4) матеріальна заінтересованість у кінцевих результатах праці. Цей принцип забезпечує подолання все ще не здоланої зрівнялівки в оплаті праці, створення умов для заохочення ініціативи, підприємництва, досягнення найкращих результатів;

         5) фінансовий контроль за діяльністю підприємства. Банк здійснює всі види розрахунків підприємства, кредитні та касові операції. Підприємство застосовує у господарському обороті векселі. Якщо підприємство систематично не виконує свої зобов'язання за розрахунками, то може бути оголошене банком неплатоспроможним, тобто банкрутом;

         6) повна економічна відповідальність за кінцеві результати, виконання договорів. Головною формою реалізації принципу є економічні санкції вилучення незаконно отриманих доходів, відшкодування збитків, штрафи, неустойки, пені, зменшення або позбавлення премій;

         7) міжнародне співробітництво, право виходу на світовий економічний простір;

         8) законність діяльності, не входження ніякими сегментами в "тіньову економіку". 
Всі ці принципи застосовуються з метою забезпечення організаційних засад інтенсивного характеру індивідуального відтворення. Головне і найбільш складне завдання полягає в тому, щоб забезпечити їх взаємодію. Реалізація цих принципів в умовах ринкових відносин зумовлює необхідність розробки нової концепції державного (казенного) підприємства. Зокрема, йдеться про орієнтацію діяльності підприємства на покупця, на задоволення його потреб. На перший план висувається проблема поліпшення якості продукції та послуг з урахуванням запитів, що забезпечує конкурентоспроможність. Проте для того щоб у системах "виробництво - споживання", "пропозиція - попит" перейти від пріоритету першої складової до другої, треба мати відповідний рівень виробництва та організації всього економічного життя. Все це, як свідчить світовий досвід, потребує значного часу і надійного державного регулювання. 

Мале  підприємництва

     Важливим  напрямком економічних реформ в  Україні є створення сприятливого середовища для формування та функціонування суб’єктів малого підприємництва, які є одним з дійових засобів розв’язання таких першочергових соціально-економічних проблем, як: прискорення структурної перебудови економіки, забезпечення насиченості ринку товарами та послугами, створення конкурентного середовища, поповнення доходів місцевих бюджетів, створення додаткових робочих місць, вирішення питання зайнятості в кризових регіонах, які є потенціальними осередками високого рівня структурного безробіття, поліпшення загальних параметрів інвестиційного клімату, забезпечення ефективного використання місцевих сировинних ресурсів.

     У сучасних умовах кризових явищ в економіці  та обмеженості фінансових ресурсів найшвидше і найефективніше вирішуватимуть ці проблеми саме суб’єкти господарювання малого бізнесу - малі підприємства, які не потребують великого стартового капіталу і мають високу оборотність ресурсів.

     Перехід від централізовано керованої системи  господарства до ринкової зробив проблему підприємництва, у тому числі малого, предметом інтенсивних наукових досліджень і дискусій. З розвитком цього сектора економіки пов’язують перспективи виходу вітчизняної економіки з кризи, забезпечення стійких темпів економічного росту, формування цивілізованих ринкових відносин.

     Мале  підприємництво – це особливий сектор економіки, утворений сукупністю малих підприємств і виступає у якості специфічної соціально-економічної форми дрібного виробництва в умовах ринку. Мале підприємство існує об’єктивно і розвивається як деяка цілісність, як сектор економіки національного, місцевого масштабів. Мале підприємництво являє собою особливий тип діяльності, заснований на ініціативній, інноваційній, ризиковій основі з метою одержання підприємницького доходу.

Роль  та місце малого підприємництва в економіці держави

     Мале підприємництво (МП) є органічним структурним елементом ринкової економіки, її ведучим фактором, одним з найважливіших діючих факторів економічного розвитку суспільства, що спирається на ринкові методи господарювання.

     Малі  підприємства – досить поширена й ефективна форма господарювання. Вони мають багато таких рис, які не можуть бути притаманні великим підприємствам. Саме мале підприємство здатне найоперативніше реагувати на кон'юнктуру ринку і таким чином надавати ринковій економіці необхідної гнучкості. Ця властивість малого бізнесу набуває особливого значення в сучасних умовах, коли відбувається швидка індивідуалізація і диференціація споживацького попиту, прискорення науково-технічного прогресу, розширення номенклатури товарів та послуг.

     Крім  того, мале підприємництво мобілізує значні фінансові й виробничі ресурси населення, які за його відсутності не були б використані. На малий бізнес припадає до 90-95% усіх підприємств і до 20-60% валового національного продукту. Особливу роль відіграє мале підприємництво в сфері послуг і торгівлі. Розвиток малого бізнесу також виступає дійовим чинником, що пом'якшує соціальну напругу і сприяє демократизації ринкових відносин, тому що саме він є фундаментальною основою формування "середнього класу", а отже, й послаблення властивої ринковій економіці тенденції до соціальної диференціації.

     Істотний  внесок вносить мале підприємництво у формування конкурентного середовища, що для нашої високо монополізованої  економіки має першорядне значення. Малі підприємства також менше впливають і на екологічне становище.

     Отже, значення малого підприємництва в ринковій економіці дуже велике. Без малого бізнесу ринкова економіка ні функціонувати, ні розвиватися не в  змозі. Становлення та розвиток його є однією з основних проблем економічної політики в умовах переходу від адміністративно-командної економіки до нормальної ринкової економіки. Мале підприємництво у ринковій економіці – головний сектор, що визначає темпи економічного росту, структуру і якість валового національного продукту.

     Найважливішим компонентом ринкової економіки  є існування і взаємодія великих, середніх і малих підприємств, їхнє оптимальне співвідношення. Ефективність виробництва товарів і послуг, їхнє доведення до споживачів багато в чому залежать від взаємозв'язків  малого і великого бізнесу. Така кооперація в країнах з ринковою економікою визначається децентралізовано на основі пошуку підприємствами партнерів, здатних брати участь у спільній роботі з найменшими витратами і чітко виконувати договірні зобов'язання. При цьому успіх залежить від кількості потенційних партнерів, а отже, від ефективності антимонопольної політики і рівня розвитку малого бізнесу.

     Малі  підприємства найчастіше створюються  при великих фірмах чи співпрайюють з ними. Таким чином, формується принципово нова структура економіки. Для великого бізнесу необхідні ринок зі стабільним і тривалим попитом, продукція масового виробництва, акумулювання значних фінансових засобів, дешева робоча сила. Малі підприємства мають ряд переваг в управлінні: відсутність твердої ієрархії, простота комунікації, можливість швидкого коректування цілей. Тому собівартість виробництва продукції в малому бізнесі нижча, ніж у великому при високій якості виробленої продукції і послуг.

     Розвиток  інтеграції і партнерських відносин пов'язаний конкретною вигодою, що вимагає стійкої й ефективної системи кооперативних зв'язків. Великі підприємства створюють основу для стабільності і керованості ринкової економіки країни, відкривають шлях до широкомасштабної реалізації науково-технічних новацій, а малий бізнес забезпечує виробництву гнучкість й індивідуалізацію.

     В умовах дестабілізації економіки саме малі господарські структури не вимагають  великих стартових інвестицій, володіють  швидкою окупністю витрат, більш  активні в інноваційній діяльності, здатні при певній підтримці стимулювати структурну перебудову економіки, розвиток економічної конкуренції, сприяти ослабленню монополізму, створювати додаткові робочі місця, насичувати ринок товарами і послугами.

     Мале  підприємство оперативно реагує на зміни кон'юнктури. Ця гнучкість має особливе значення внаслідок швидкої індивідуалізації і диференціації споживчого попиту, розширення номенклатури промислових товарів і послуг. Сприяючи прискореній реалізації новітніх технічних і комерційних ідей, випуску наукомісткої продукції, мале підприємництво виступає провідником НТП.

     Важливу роль у ринковій економіці мале підприємництво відіграє в сфері інновацій. Завдяки  своїм потенційним можливостям  малі підприємства швидко міняють асортимент продукції, що випускається, і перелік послуг, що надаються, прагнуть отримати швидко прибуток, розширити експортні постачання, орієнтуються на нововведення. Це підтверджується історією створення багатьох високотехнологічних виробництв, великих фірм (наприклад Місrosoft), що починали як малі підприємства.

     У вирішенні проблем зайнятості населення  малий бізнес відіграє особливо важливу  роль. Рівень зайнятості населення  – синтетичний показник стану  економіки будь-якої країни. З одного боку, він характеризує ефективність використання трудового потенціалу, а з іншого боку – ступінь соціальної напруженості. Навіть у високорозвинених країнах, здатних забезпечити нормальний прожитковий мінімум для незайнятих громадян виникають серйозні проблеми. Це втрата кваліфікаційного потенціалу, ослаблення в незайнятого населення мотивації до праці і навчання.

     На  малих підприємствах наявні великі можливості для організації роботи за індивідуальним графіком, для неповного  робочого дня. Отже, створюються робочі місця для жінок, учнів, пенсіонерів, інвалідів. Оплата їхньої праці сприяє скороченню частки населення, що має доходи нижчі прожиткового рівня.