Стабілізаційна політика: суть та механізми реалізації

Продовження таблиці 2.1

Електроенергія	Австрія, Франція, Німеччина, Нідерланди, Велика Британія	Швеція	Японія, Іспанія, США
Газ	Австрія, Франція, Нідерланди, Італія, Іспанія, Швеція	Німеччина	Японія, Велика Британія, США
Автомобільна промисловість	Австрія	Франція, Нідерланди, Велика Британія	Німеччина, Італія, Японія, Іспанія, Швеція, СІЛА
Сталь	Австрія, Франція, Італія, Швеція, Велика Британія	Іспанія	Німеччина, Нідерланди, Японія, США

* Складено автором за даними [21]

 

Як бачимо, різні країни демонструють неоднакові підходи до визначення пріоритетних для державного підприємництва галузей.

Другою складовою діяльності держави як економічного суб'єкта в  ринковій системі є державне регулювання економіки — сукупність заходів державного впливу на об'єкти і процеси з метою певного спрямування господарської діяльності суб'єктів національної економіки, узгодження їхніх інтересів і дій для реалізації суспільних цілей. При цьому слід розрізняти державне регулювання економіки і державне регулювання діяльності підприємств державного сектора економіки, якому значною мірою притаманні риси підприємницької діяльності.

Нині склалося кілька моделей стабілізаційної політики держави:

американська — державне регулювання зводиться до використання правових та опосередкованих методів, насамперед податково-бюджетних, з метою створення сприятливих умов для розвитку конкуренції та підприємництва;

японська — система взаємодії державних органів та корпорацій, спрямована на досягнення стратегічних цілей в економіці;

шведська — активне втручання держави у процес розподілу та перерозподілу доходів з метою створення сильної системи соціального захисту населення;

німецька — система управління національною економікою з активним використанням ринкових регуляторів та створення на державному рівні ефективної системи соціального захисту громадян. Для Західної Європи взагалі характерне сполучення великої частки державних витрат у ВВП з наявністю значного державного сектора.

Основні напрями державного регулювання економіки відображають його функції (таблиця 2.2).

Зазначені напрями діяльності держави належать до постійних функцій  державного регулювання економіки. Крім них можливі й тимчасові  напрями державного регулювання  економіки, обумовлені особливостями певного періоду функціонування економічної системи.

Таблиця 2.2

Основні напрямки державного регулювання економіки

	Функція	Зміст функції
1	Цільова	Визначення цілей, пріоритетів  та основних напрямів розвитку національної економіки
2	Стимулююча	Формування регуляторів, здатних ефективно впливати на діяльність господарських суб'єктів і спрямовувати економічні процеси у бажаному для  суспільства напрямі
3	Нормативна	Держава за допомогою  законодавчих актів встановлює певні "правила гри" для суб'єктів економіки
4	Коригуюча	Коригування розподілу  ресурсів в економіці з метою  розвитку прогресивних процесів, усунення негативних зовнішніх ефектів тощо
5	Соціальна	Державне регулювання  соціально-економічних відносин, перерозподіл доходів, забезпечення соціального захисту та соціальних гарантій, збереження навколишнього середовища
6	Контролююча	Державний нагляд і контроль за виконанням встановлених "правил гри", економічних, екологічних, соціальних стандартів тощо.

* Складено автором за даними [15]

 

Наприклад, в умовах економіки перехідного типу тимчасовими є такі напрями державного регулювання, як роздержавлення та становлення ефективного власника, формування конкурентного середовища та інститутів ринкової інфраструктури, вихід з кризи та інші напрями, що сприяють формуванню ринку.

Рис. 2.1 Методи державного регулювання економіки в світі

 

Спрямованість та напрями  державного регулювання економіки  зумовлює певна економічна політика держави, яку можна визначити як поведінку держави стосовно економіки, яка складається з визначення цілей економічного розвитку країни та засобів їх досягнення. Економічна політика держави може бути макроекономічною політикою, об'єктом якої є національна економіка, регіональною політикою, спрямованою на розвиток окремих територій країни, виходячи з загальнодержавних та регіональних інтересів, галузевою, зовнішньоекономічною політикою та ін.

Державне регулювання  економіки має кілька основних форм. Перша — бюджетно-податкове регулювання, пов'язане з функціонуванням державних фінансів, формуванням державного бюджету та державними витратами. Друга форма — кредитно-грошове регулювання, спрямоване на забезпечення економіки повноцінною і стабільною національною валютою, підтримання рівноваги на грошовому ринку. Третя форма — цінове регулювання, яке відображає вплив держави на ринкове ціноутворення; четверта форма — адміністративно-економічне регулювання, яке передбачає заходи адміністративного та економічного характеру, спрямовані на створення умов для функціонування ринкової системи та реалізації соціальних цілей суспільства. Складовою зазначеної форми є правове регулювання економічних і соціальних процесів — держава встановлює на базі законодавства правові засади економічної діяльності, сприяє формуванню правового середовища підприємницької діяльності.

 

 

 

3. Стабілізаційна політика  в Україні за умов глобальної  фінансової кризи: проблеми і  перспективи

 

На сьогоднішній день фіскальна політика в Україні  переходить у якісно новий вимір  розвитку, що певним чином викликає труднощі у її реалізації. У першу чергу такі труднощі пов’язані з необхідністю гармонізації вітчизняного податкового законодавства із законодавством ЄС, виконання вимог МВФ, відновлення підприємницької та інвестиційної активності, недопущення погіршення рівня життя населення тощо, тобто назріла необхідність гармонізації фіскальних інтересів різних економічних суб’єктів, які мають різні цільові характеристики розвитку.

Одна з головних проблем, яка склалася на сьогоднішній день в суспільстві – це спротив будь-яким податковим реформам, які передбачають підвищення податкового навантаження. Така ситуація зумовлена у більшості випадків тим, що населення країни досить тривалий час жило в умовах радянського соціалізму, де держава виступала певним гарантом хоча б мінімального рівня забезпечення – безкоштовної освіти, охорони здоров’я, соціального житла, доступних за цінами продуктів харчування тощо. В той же час за умов тотального дефіциту практично нереально було придбати товари тривалого користування (меблі, побутову техніку, автомобілі тощо). На сьогоднішній день в умовах відкритості ринку, коли проблеми товарного дефіциту не існує, держава не в змозі забезпечити зростаючі потреби населення та і не повинна цього робити. Забезпечення високих соціальних стандартів вимагає значних витрат бюджету, які на разі не можливо покрити за рахунок податкових надходжень. Підвищення рівня оподаткування не призведе до очікуваного наповнення бюджету, а навпаки буде причиною згортання підприємницької та інвестиційної активності.

Друга проблема – поширення  практики виплати заробітної плати  «в конвертах», що, у свою чергу, спричиняє  недоотримання коштів Пенсійним  фондом та Фондами соціального страхування. Така ситуація спровокована високим  рівнем податкового навантаження на фонд заробітної плати, яке у сукупності формують внески до зазначених фондів. Ця проблема може поглибитися у зв’язку з реалізацією планів уряду щодо підвищення пенсійного віку населення.

Третя проблема реалізації фіскальної політики пов’язана з відсутністю фіскальних стимулів здійснення інноваційно-інвестиційної діяльності. Незважаючи на те, що податкова система України формувалася за зразком європейських, багато чого з їхнього досвіду не працює в Україні. Це пов’язано не тільки з особливостями становлення податкової системи, але і низькою віддачею з боку держави. Результативність діяльності Української держави у зазначених напрямах можна проілюструвати наступними показниками: питома вага доходів зведеного бюджету у ВВП зросла з 27,4% у 2002 році до 30,8% у 2007 році, тобто спостерігається розширення меж втручання держави у перерозподільні процеси. За рахунок податкових надходжень формувалося близько 73% доходів зведеного бюджету. При цьому спостерігалися щорічні коливання обсягів витрат бюджету, що спрямовувалися на фінансування економічної діяльності, які не можна логічно пояснити. За рахунок зведеного бюджету у 2005-2007 роках фінансувалося лише близько 10% інвестицій в основний капітал, що свідчить про низьку ефективність використання мобілізованих коштів [2]. Протягом 2008 – 2009 рр. ситуація ще більше погіршилася під впливом світової фінансової кризи.

Також реалізація ефективної фіскальної політики ускладнюється  через складність її узгодження з  монетарною політикою, яка спрямовуються  переважно на стримування темпів інфляції та підтримання курсу гривні. Основний фактор інфляції – незбалансованість попиту і пропозиції на внутрішньому ринку. Низка чинників впливає на інфляцію витрат. Серед них зростання цін на природний газ, нафту, підвищення зарплати працівників із перевищенням темпів зростання продуктивності праці. На істотне зростання споживчого попиту населення впливає прискорення зростання доходів населення. За січень-лютий 2008 року наявний доход, який може бути використаний населенням на придбання товарів та послуг, збільшився на 47,3%, а реальний наявний, визначений з урахуванням цінового фактора – на 22,1% [1, c. 7]. Інфляція попиту викликана також внаслідок значного зростання кредитування з боку банківської системи. Продовж 2007 року вимоги банків за кредитами наданими в економіку України зросли на 74%, у т. ч. кредити надані суб’єктам господарювання – на 62,8%, кредити надані фізичним особам – на 97% [1, c. 98-99]. Обсяги кредитування у січні-березні 2008 року зросли на 14,4%, а реальне зростання ВВП становило 6% [1, с. 1]. у 2009 р. обсяги кредитування скоротилися, однак виникла нова проблема – неповернення кредитів.

Індекс інфляції 2013 року в Україні (індекс споживчих цін) на підставі даних Міністерства статистики України наведений нижче в таблиці за кожний місяць.

Таблиця 3.1

Індекс інфляції за 2013 рік та за два попередні.

 

	2013	2012	2011
грудень		100,20	100,20
листопад		99,90	100,10
жовтень		100,00	100,00
вересень		100,10	100,10
серпень		99,70	99,60
липень		99,80	98,70
червень		99,70	100,40
травень		99,70	100,80
квітень		100,00	101,30
березень		100,30	101,40
лютий		100,20	100,90
січень	100,20	100,20	101,00

* Складено автором за даними [19]

Рис 3.1 Рівень інфляції в період з 2011 по 2013 роки

 

У ситуації, яка склалася, на наш погляд, запроваджувати стимулюючі заходи фіскальної політики недоцільно через наявність часового лагу між моментом їх впровадження та отриманням кінцевого результату. Тому на найближчу перспективу фіскальна політика в Україні має носити стабілізаційний характер, а будь-які радикальні зміни доцільно вносити після стабілізації економічної ситуації.

Таблиця 3.2

Індекси споживчих цін  за регіонами за січень у 2010-2012 рр.[4]

(до попереднього місяця; відсотків)

	2010	2011	2012
Україна	102,9	101,0	100,2
АР Крим	102,6	101,9	101,6
Вінницька	102,3	101,2	100,8
Волинська	101,8	101,2	100,6
Дніпропетровська	103,2	102,2	101,1
Донецька	103,3	102,1	101,1
Житомирська	101,9	101,4	101,2
Закарпатська	102,7	101,6	100,5
Запорізька	102,9	102,2	101,2
Івано-Франківська	103,1	101,9	101,5
Київська	101,5	101,7	100,4
Кіровоградська	102,1	102,1	101,4
Луганська	103,1	101,8	101,3
Львівська	103,8	102,0	101,0
Миколаївська	102,7	102,4	101,1
Одеська	103,0	102,4	101,2