Стабілізаційна політика: суть та механізми реалізації

Іншим чинником є очікування суб’єктів приватної економіки. Вони відіграють важливу роль у процесі  прийняття рішень економічними суб’єктами. Так, домогосподарства, визначаючи обсяг  споживання, виходять із очікувань  щодо своїх майбутніх доходів; інвестори спираються на свої очікування майбутньої прибутковості інвестиційних проектів. На ці очікування впливає багато чинників, у тому числі й заплановані заходи стабілізаційної політики. Традиційні методи обґрунтування стабілізаційної політики, до яких належать економетричні моделі, недостатньо враховують вплив очікувань на поведінку людей, що зменшує її ефективність.

У класичній моделі фіскальної політики приділяється другорядна роль у порівнянні з монетарною, тому що фіскальні заходи викликають ефект  витиснення і сприяють підвищенню рівня інфляції, що значно знижує їхній стимулювальний ефект.

У кейнсіанській моделі монетарна політика розглядається  як вторинна відносно фіскальної, тому що в кредитно-грошовій політиці дуже складний передавальний механізм: зміна  грошової маси приводить до зміни ВВП через механізм зміни інвестиційних витрат, що реагують на динаміку процентної ставки.

У класичній моделі передбачається, що зміна грошової пропозиції безпосередньо  впливає на сукупний попит і, отже, на номінальний ВНП.

У концепціях неокласичного напрямку таких, як теорія раціональних чекань, ціни і заробітна плата розглядаються як абсолютно гнучкі. Тому ринковий механізм може автоматично підтримувати економіку в стані рівноваги без якогось втручання уряду або Національного банку. Стабілізаційна політика може виявитися ефективною лише в тому випадку, якщо уряд і Національний банк краще поінформовані про шоки сукупного попиту і пропозиції, ніж рядові економічні агенти. Якщо ж цієї переваги в інформації немає, то фіскальна або монетарна політика не зможе поліпшити економічну ситуацію.

Макроекономічна стабілізаційна політика пов'язана з багатьма труднощами практичного характеру. До їх числа  відносяться:

а) тимчасові лаги фіскальної і монетарної політики;

б) недосконалість економічної інформації;

в) мінливість економічних  чекань;

г) неоднозначність історичних аналогій.

Внутрішній лаг –  проміжок часу між моментом економічного шоку і моментом прийняття відповідних  заходів економічної політики. Такі внутрішні лаги більш характерні для фіскальної політики: зміна курсу грошово-кредитної політики здійснюється за рішенням Національного банку, тоді як заходи бюджетно-податкової політики припускають тривале обговорення в парламенті.

Зовнішній лаг – проміжок часу між моментом прийняття якого-небудь заходу економічної політики і моментом появи результатів від цього заходу. Такі зовнішні лаги характерні для грошово-кредитної політики більшою мірою, ніж для фіскальної, тому що грошово-кредитні інструменти впливають на сукупний попит через певний передатний механізм.

Оскільки інвестиційні проекти плануються фірмами завчасно, то потрібен час від 6 до 12 місяців  щоб, наприклад, інвестиції в житлове  будівництво відреагували на зміну  ставки відсотка. Виробничі інвестиції мають ще більш тривалий лаг.

Так само відбувається і з чистим експортом. У відповідь на зміну грошової маси і процентної ставки змінюється валютний курс, що, у свою чергу, приводить до зміни обсягів експорту й імпорту і, відповідно, величини чистого експорту. Якщо, наприклад, у результаті зниження валютного курсу які-небудь товари відносно подешевіли, інші, навпаки, відносно подорожчали, то споживачі не переключаються негайно на товари, що подешевіли, навіть у тому випадку, коли вони дуже високої якості – потребується деякий час, щоб покупці виявили їхні переваги, змінили свої уподобання і т.д. Еластичність попиту на імпортні товари виявиться в цьому випадку одним із головних чинників, що визначають ефективність заходів монетарної політики.

У середньому лаги фіскальної і монетарної політики складають 1-2 роки. Якщо заходи були прийняті до початку циклічного спаду або під час спаду, то пік впливу може проявитися в протилежній фазі циклу (тобто в зростанні) і підсилити амплітуду коливань. Це ускладнює проведення активної стабілізаційної політики.

Автоматичні стабілізатори  економіки частково дозволяють вирішувати цю проблему в індустріальних країнах. Створення ефективних систем прогресивного  оподатковування і страхування  зайнятості є першочерговою задачею  і для перехідних економік, де об'єктивні складності стабілізаційної політики поєднуються з відсутністю адекватних податкових, кредитно-грошових та інших механізмів макроекономічного управління.        

Проведення стабілізаційної  політики також ускладнюється тим, що багато економічних подій практично непередбачувані. Ці складності макроекономічного прогнозування частково долаються за допомогою розширення й ускладнення макроекономічних моделей, що дозволяють передбачити динаміку основних показників економічного розвитку.

Вибір між активною і  пасивною моделями макроекономічної політики ускладнюється також мінливістю економічних чекань.

Визначаючи поведінку  споживачів, інвесторів й інших економічних  агентів, чекання відіграють в економіці  найважливішу роль. Проблема полягає  в тому, що, з одного боку, від чекань багато в чому залежать результати макроекономічного регулювання, але, з іншого боку, самі чекання визначаються заходами економічної політики.

Коли в політиці уряду  і Національного банку відбуваються зміни, то змінюються і чекання економічних агентів, і їхня економічна поведінка. Для того, щоб ефективно управляти економікою, необхідно прогнозувати ці зміни, використовуючи для розрахунків достатньо складні економічні моделі. Рівняння моделей повинні змінюватися відповідно до змін у політиці.

Проте обернений вплив політики на формування чекань дуже складно формалізувати і “прорахувати”. Тому будь-які макроекономічні моделі у відомій мірі недосконалі, і Р. Лукас критично оцінює їхнє використання для оцінки ефективності економічної політики. У зв'язку з цим у сучасній економічній теорії з'явився особливий термін – “критика Лукаса”. У самому загальному виді його зміст зводиться до того, що традиційні методи аналізу економічної політики не можуть адекватно відбити вплив політичних змін на економічні чекання.

Це особливо істотно  для розрахунків рівнів очікуваної інфляції і розробок стратегії антиінфляційної  політики. Адаптивний компонент очікуваної інфляції може бути розрахований як сума всіх темпів інфляції минулих років, причому коефіцієнт при кожному такому доданку, що характеризує видалення в минуле, менший, ніж у попереднього.

Зовнішніми змінними моделі є держвидатки G, податки T, грошова пропозиція М, ціновий шок. В результаті розв'язання моделі виводяться ймовірнісні значення рівнів зайнятості, випуску, безробіття, інфляції, що можуть послужити орієнтирами для розробки альтернативних стратегій макроекономічної стабілізації.

При тривалій інфляції економічні агенти перестають помилятися щодо наслідків  фіскальної і монетарної експансії, вони більше цікавляться економічною інформацією, швидко розпізнають цілі і прогнозують результати дій політиків, що дозволяє уникнути колишніх “помилок” при вироблення своїх рішень. Це означає, що інерційна складової очікуваної інфляції поступово зменшується і згодом зовсім зникає. Одночасно зростає раціональний компонент очікуваної інфляції, пов'язаний із змінами в макроекономічній політиці. Саме цей компонент найбільше важко кількісно оцінити, а це означає, що результати розв'язання моделі АD-АS не зможуть виявитися абсолютно достовірними, що ускладнює вибір заходів економічної стабілізації.

Вибір між активною і  пасивною економічною політикою  залежить і від того, як оцінюються уроки історії. Думка про стабілізаційну політику багато в чому грунтується  на уявленні про те, яку роль вона зіграла в історії: стабілізувальну або дестабілізувальну. Цей підхід є особливо поширеним у перехідних економіках, у тому числі й України, де постійно ведуться пошуки історичних аналогій сьогоднішньої ситуації й у цьому зв'язку обговорюється досвід НЕПу й інших історичних прецедентів.

Проте різноманітні оцінки історичних фактів нерідко суперечать один одному. Історія завжди припускає  не одне, а множину тлумачень, тому що виявити істинну причину макроекономічних коливань нелегко. Тому звернення до історії не може остаточно розв'язати питання про вибір моделі стабілізаційної політики.

Фіскальна політика має  дуже важливу рису: її вплив мультиплікується. Це означає, що зміна державних видатків або податків на певну величину викликає відмінну за величиною (зазвичай, більшу за обсягом) ВВП. Як видно з визначень, фіскальна політика має дві складові:

1. податки
2. державні видатки

Податки – частина  доходу, що сплачується фірмами і  домогосподарствами у розмірі, встановлені  законом. В вузькому розумінні до податків належать фіскальні вилучення, що утворюють дохід державного і місцевих бюджетів. В широкому розумінні податками вважаються всі фіскальні вилучення, встановлені державою, в тому числі відрахування до цільових не бюджетних фондів – пенсійного, фондів соціального страхування на випадок втрати працездатності, безробіття та нещасних випадків на виробництві. Податки бувають прямими і непрямими.

Прямі податки призводять до зменшення доходів, що оподатковуються. Держава встановлює відсоток з цих  доходів, які вона конфіскує у вигляді податків. Ці податки використовуються в світі як основне джерело держаних доходів. До них належать податок з прибутку підприємств, податок з доходів громадян, подушний податок та ін.

Непрямі податки впливають  на ціну товару. Їх величина автоматично додається до обсягу ціни оподатковуваних товарів чи послуг. До цього виду податків належать ПДВ, акцизний збір і мито. Основною метою непрямих податків є безпосередній контроль за ціноутворенням.

Податки не є повноправною частиною ВВП – вони не враховуються в ВВП за видатками, і лише непрямі податки враховуються під час обчислення ВВП за доходами.

Податки мають значний  вплив на рівень виробництва –  через ефект мультиплікатора.

Нехай держава зменшила абсолютну величину податків на X гривень. Цей хід додає X гривень до величини використовуваного доходу. З них X*MPC йде на споживання – і саме це є початковою зміною сукупного попиту.

Після другої «хвилі»  загальна зміна споживання становить MPC *X+ MPC 2X. Третя «хвиля» збільшує зміну споживання до MPC*X+ MPC 2X+ MPC 3X. За нескінченної кількості хвиль споживання збільшується на MPC*X+ MPC 2X+ MPC 3X + MPC 4X+ MPC 5X+ MPC 6X+ … Це - ніщо інше, як нескінченна геометрична прогресія, сума якої легко визначається математично. Загальна зміна сукупного попиту, викликаного зменшенням абсолютної величини податків на X гривень, становить: X*MPC /(1- MPC). [12, с. 254; 14, с. 300]

Не слід забувати, що в  реальній ситуації частину збільшеного  доходу громадян держава збирає разом  з податками – що значно зменшує величину мультиплікатора.

Так, зміна сукупного  попиту не завжди дорівнює зміні ВВП, але завжди призводить до неї.

Найпростішою є ситуація в моделі кейнсіанського хреста: сукупний попит відображається прямою запланованих видатків, що призводить до рівності між початковою зміною сукупного попиту і зсувом кривої, кінцевою його зміною і зміною величини запланованих витрат. Зміна сукупного попиту дорівнює тут зміні величини ВВП.

Як видно, зміна податків викликає протилежну за знаком зміну  випуску. Коли рівень податків зменшується, то автоматично збільшується дохід громадян, що викликає збільшення споживання і ВВП. Коли обсяг податків збільшується, то дохід споживачів зменшується, що викликає зменшення споживання й сукупного попиту.

Державні видатки є витратами, що пов’язані з діяльністю держави – і як інституції, і як суб’єкта економіки. Деякі її видатки пов’язані зі створенням суспільних благ. Декотрі є прямими трансфертними платежами приватному сектору: вони не збільшують приватного споживання, але змінюють його структуру. Держава здійснює інвестиції, що також належать до її витрат. Вона змушена сплачувати відсотки з державного боргу.

Всі ці категорії формують державні видатки. Таким чином:

PE=CG + Tr + i*DG +IG,

де PE (public expenditures) – державні видатки, CG – державні витрати на споживання, Tr – трансферти, i* DG – відсотки, що нараховуються з державного боргу, IG – державні капіталовкладення.

Розглянемо суть кожного  з пунктів.

Витрати держави на споживання

До цієї категорії  видатків належать витрати на товари, послуги, заробітну плату і таке інше. Різниця між ними та іншими видами державних видатків буде розглянуто у відповідних підпунктах.

Зміна державних витрат на споживання впливає на сукупний попит у відповідний бік –  збільшення витрат викликає збільшення сукупного попиту і виробництва, зменшення відповідно зменшує обсяг сукупного попиту.

Збільшення сукупного  попиту викликає збільшення виробництва  або цін для його врівноваження  – збільшується номінальний ВВП.

Нехай держава збільшила споживчі витрати на X гривень. Розглянемо, яким стане результат такого ходу. Початкове збільшення сукупного попиту викликає збільшення виробництва для задоволення цього попиту – і, відповідно, збільшення доходів. Збільшення доходів розділяється між споживанням і заощадженнями – в пропорціях, визначених нормою заощадження. Після другої «хвилі» споживання змінилося на X+ MPC*X.