Рынок труда и тенденции его развития

         3.2 Світові центри міграції робочої сили

         Як показує практика, напрямки міжнародних міграційних потоків змінювалися і продовжують змінюватися. У першій третині XX ст. більше половини всіх емігрантів прямували до США. Решта мігрантів приблизно порівну ділилася між британськими домініонами (Канада, Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканський Союз) і країнами Латинської Америки (Аргентина, Бразилія та ін.). Після Другої світової війни збільшення масштабів міграції супроводжувалося істотною зміною її пріоритетних напрямків. Поряд із США і Канадою міграційні потоки почали спрямовуватися до Західної Європи і особливо до країн ЄЕС[13]. В останні десятиріччя сформувалися нові ринки робочої сили внаслідок не тільки міжконтинентальної, а й внутрішньоконтинентальної міграції населення.                                                                                                                                       Перший центр тяжіння мігрантів сформувався в Західній Європі. Загальна кількість зайнятих щорічно коливається в межах 4-7,5 млн. чоловік. Їх питома вага в загальній чисельності працюючих в деяких країнах становить: Люксембург – 33%; Швейцарія – 20%; Австрія – 9%; Бельгія – 9%; Німеччина – 8%; Франція – 8%; Нідерланди – 5%; Данія – 4%; Італія – 2%. За прогнозами європейських експертів, у зв'язку зі створенням єдиного ринку в міграційних потоках відбудуться деякі зміни. Погано організована масова імміграція працівників низької кваліфікації поступиться місцем колективним договорам цільового призначення.

   Другий центр тяжіння трудящих мігрантів сформувався у 70-ті роки XX ст. в регіоні Близького Сходу. Нафтовидобувні країни притягують на промисли величезну кількість людей з Індії, Бангладеш, Пакистану, Йорданії, Ємену, а також із Греції, Туреччини, Італії. В регіон щорічно прибуває близько 4 млн. іноземців. Питома вага іммігрантів: Катар – 95%; Саудівська Аравія – 48%; Бахрейн – 46%; Оман – 40%; ОАЕ – 37%.

   Третій центр сучасної імміграції робочої сили знаходиться у США. Історично трудові ресурси цієї країни склалися значною мірою за рахунок іммігрантів. Іноземці складають більше 7% від загальної чисельності, причому 75% від загальної чисельності іноземців-резидентів, які народжені за межами США (близько 26 млн. осіб), мешкають у семи штатах: Каліфорнії, Нью-Йорку, Техасі, Флориді, Нью-Джерсі, Іллінойсі, Массачусетсі. В Каліфорнії на них припадає 22% населення. Серед країн-експортерів робочої сили до США слід назвати Мексику, на яку припадає 12% прибулих, а також Китай, Філіппіни, В’єтнам, Індію, колишні республіки СРСР і Домініканську Республіку.

         Четвертий міжнародний регіон міграції сформувався в Австралії, де працює більше 200 тис. іноземних робітників. Країна стає все більш привабливою для іноземців. Сьогодні одна чверть населення Австралії – іммігранти з більше ніж 100 країн світу.

          П'ятим центром трудової міграції є країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР). Головними країнами-реципієнтами виступають Південна Корея, Японія, Бруней, Гонконг, Малайзія, Сінгапур, Тайвань, в які прибувають вихідці з Китаю, Таїланду, Лаосу, В’єтнаму, Індії та Філіппін.

          В Латинській Америці формується шостий центр тяжіння робочої сили, де іммігрантів приймають в основному Аргентина і Венесуела. Загальна чисельність прибулих дорівнює 7-8,5 млн. чоловік.

         Сьомий центр тяжіння знаходиться  в Північній Африці центром виступає Лівія, що приймає, насамперед, єгиптян, а на півдні – Південно-Африканська республіка, яка притягує вихідців з Мозамбіку та деяких інших сусідніх країн. Певну привабливість має також Нігерія, здебільшого для вихідців з Гани, Чаду та Беніну.

      Міграційні процеси останніх років характеризуються не тільки зростанням масштабів, а й формуванням нових явищ, яких не було в недалекому минулому. Так, ще недавно можна було чітко відмежувати країни, які приймають робочу силу, від країн, які її постачають. У сучасних умовах все більша кількість країн втягується у процес одночасної еміграції / імміграції населення. Крім того, якщо в галузі руху міжнародних потоків товарів і послуг пануючою тенденцією є лібералізація зовнішньоторговельних зв'язків, то щодо переміщення робочої сили діє система державного і міждержавного регулювання міграції, яка має тенденцію до посилення. В цьому полягає одна з відмінностей міграції робочої сили від зовнішньої торгівлі. [14] 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВИСНОВКИ

     Протягом  останніх десятиліть відбувається загальний  процес глобалізації ринку праці, формування єдиного механізму задоволення  пропозиції робочої сили поза залежністю від конкретного місця проживання тієї чи іншої людини (групи людей).

     Причинами цього принципово нового процесу, що докорінно змінює характер світової трудоресурсної ситуації, стали посилення  міжнародних зв’язків на фоні поглиблення  світового розподілу праці, зокрема, формування міжнародних об’єднань, які передбачають існування єдиних ринків праці (на зразок Європейського  співтовариства чи країн, що підписали  Шенгенську угоду); зростання рівня  мобільності населення, включаючи  просторову мобільність; розширення транспортних мереж та загальна динамічність економіки. За твердженням МОП, саме швидке зростання  обсягів міжнародного обміну товарами та послугами є ключовим аспектом глобалізації ринку праці. Під впливом  цих та деяких інших чинників формуються певні загальні підходи до регулювання  ринків праці, підходи, що спираються на інтеграцію всього того, що виявилося  найефективнішим в кожній окремій  моделі. Сьогодні можна говорити про  те, що в світі створюються передумови для формування інтегрованої моделі ринку праці.

     Проте, це, зрозуміло, не означає зникнення  національної специфіки ринків праці, національної специфіки стратегій  їх регулювання, які обумовлені соціально-економічною, соціо-політичною та історичною специфікою кожної окремої країни. Безумовно, свою роль відіграє також характер суто економічного розвитку кожної конкретної країни, та фаза економічного впливу, на якому вона в даний конкретний момент знаходиться.

     Окремою проблемою є формування політики ринку праці в країнах перехідної економіки, проблемою, пов’язаною насамперед з тим, що на відміну від інших  країн посткомуністичні держави  під тиском економічних обставин вимушені звужувати і коло соціальних гарантій, і коло їх реципієнтів, тобто  йти проти загальносвітового  процесу соціалізації. Якщо додати глибоку економічну кризу, переважно циклічний характер безробіття і відсутність належного досвіду як серед урядовців, так і серед широких верств населення, то відмінність стратегії ринку праці в країнах перехідної економіки видається беззаперечною.

     Сучасна політика ринку праці спрямовується  на забезпечення повної продуктивної зайнятості всього економічно активного  населення. Досягається ця мета активними  та пасивними методами, які поєднують  державні зусилля щодо зниження масштабів, рівня та тривалості безробіття і  забезпечення надійного захисту  безробітних та їх утримання від  зубожіння.

     Основною  рисою сучасних тенденцій розвитку ринку праці є формування єдиного  механізму задоволення пропозиції робочої сили поза залежністю від  конкретного місця проживання тієї чи іншої людини (групи людей) в  контексті загального процесу глобалізації ринку праці і формування єдиного  загальносвітового ринку.

     І таким чином, стає зрозуміло, що проблеми, котрі виникають на ринку праці будь-якої країни за умов глобалізації можуть бути успішно вирішені тільки спільними зусиллями світової спільноти.