Рынок как фактор рыночной трансформации

Загалом проблема регулювання, зокрема державного регулювання, не є «білою плямою» в економічній теорії. Аналіз літератури показує, що при її розгляді використовуються різноманітні підходи. Зокрема, як зарубіжні, так і вітчизняні науковці неодноразово зазначали факт надмірної ускладненості системи регулювання, виділяючи при цьому кілька його типів. Кожний з них віддзеркалює особливості внутрішнього і міжнародного становища окремої країни або груп країн. Наприклад, Ю. Ольсевич наголошує, що у США система економічного регулювання була зорієнтована на запобігання циклічним коливанням; у країнах Західної Європи акцент робився на націоналізацію у ключових галузях економіки, на програми модернізації, регулювання цін і прибутків (доходів), на підтримку кооперування дрібних підприємств; японська система економічного регулювання мала характер жорсткої структурної політики зростання, розрахованої на середню та довготривалу перспективу і на світовий ринок. Радянська система господарського регулювання створювалася за типом централізованого державного впливу на економіку [36].

Стосовно інструментів, за допомогою яких безпосередньо здійснюється державне регулювання, то вони можуть бути найрізноманітнішими. Найважливішими є економічні та адміністративні методи. Тобто, фактично методи чи ототожнюються з інструментами державного регулювання, чи розглядаються як різновид інструментарію. Поряд з цим О. Сатановська до інструментів державного регулювання економіки відносить державне планування. У іншому науковому джерелі планування розглядається як форма, як форма реалізації функцій держави.

Наочним прикладом унікального поєднання жорсткого державного планування та ринкового механізму є Південнокорейська модель державного регулювання. Але особливість регулювання полягає в тому, що держава взяла на себе ті галузі економіки, які є не під силу приватному бізнесу, і виробничу та соціальну інфраструктури, енергетику, транспорт, видобувну промисловість. Державний план носить індикативний характер, містить конкретні орієнтири для підприємств. У своїй практиці, починаючи з 60-х років, Корея запровадила імпортозамінюючу політику, а з 70-х років — застосовує більш ліберальні підходи до державного регулювання економіки. Ступінь адміністративного регулювання в Південній Кореї, як і в інших східно-азіатських державах, складає не більше 10%. Це дало можливість досягти надзвичайно високих темпів економічного зростання (приблизно 9% в 1967—1987 рр.). Державне регулювання економічного життя Республіки Корея включає планування макроекономічних показників, застосовування кредитних і податкових заходів стимулювання експорту і обмеження імпорту, жорсткий контроль за фінансовою сферою, банківське регулювання грошового обігу і безпосереднє управління державним сектором.

В Південній Кореї застосовують заходи адміністративного і фіскального характеру для стимулювання науково-дослідних і конструкторських робіт. З цією метою використовуються пільги, заходи фінансової підтримки, програми стимулювання зв'язку між наукою і виробництвом. Важливими функціями державного регулювання розвитку науки і техніки є створення розвинутої науково-технічної інфраструктури, підготовка національних кадрів, інформування підприємств про наявні види технологій і устаткування, надання допомоги в адаптації технологій тощо.

Результатом державного регулювання є продуманий вибір галузевих пріоритетів, формування ключових галузей, індустріалізація економіки, перехід від імпорторозміщення до експортної орієнтації, високих технологій і наукомісткого виробництва. Питання про успіх регульованої економіки в азіатських країнах залишається відкритим. Найбільш поширеними щодо цього серед економістів є три точки зору: уряди цих держав спрямували свою діяльність на забезпечення конкурентоспроможності на світовому ринку, не намагаються ігнорувати дію ринкових сил, якщо захід не досягає мети — відмовляються від нього; уряди намагалися подолати упередження проти експорту; торговельні режими залишаються зовнішньоорієнтованими.

Моделі азіатських країн Гонконгу, Тайваню, Сінгапуру, як і Південної Кореї, в значній мірі запозичені з Японської моделі державного регулювання, і хоча характеризуються вони різним ступенем втручання держави в економіку (втручання уряду в Сінгапурі, наприклад, вище, ніж у Гонконзі), в них деякі спільні риси. Спільним є відсутність абсолютизації ролі державного сектора. Державне регулювання проявляється в тому, що держава установлює правила розподілу ресурсів і принципи регулювання цін, ставок процента і валютних курсів, податків. Держава бере на себе функції посередника між суб’єктами економічних відносин, як здійснюють заощадження та інвестиції експортерами та імпортерами [26,С. 71 – 76].

3. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ РИНКОВИХ ВІДНОСИН

3.1. Кон’юнктурна політика державного регулювання економічних процесів в Україні та шляхи її реалізації

Для того, щоб запобігти виникненню та розвитку кризових явищ в економці України повинна проводитьсь кон’юнктурна політика. Вона спрямована на коливання економічної активності в економіці країни. Так як сьогодні економіці Україні притаманні певні кризові явища, тоді можна визначити наступні інструменти регулюючої політики держави:

                 для грошово-кредитної політики : збільшення облікової ставки; продаж державних цінних паперів на відкритому ринку; підвищення норми обов’язкових банківських резервів;

                 фіскальна політика передбачає скорочення витрат Держбюджету (профіцитний бюджет); збільшення податкових ставок

                 політика заробітної плати і тарифів передбачає зниження заробітної плати, хоча це є негативним інструментом соціальної політики.

                 політика державних інвестицій враховує скорочення за кошти держави будівництва.

Враховуючи, що основні прояви макрофінансової нестабільності спостерігаються в Україні насамперед у грошово-фінансовій сфері, цілком природним є те, що першочергові оперативні заходи антикризової політики мають концентруватися саме в цьому секторі економічної діяльності. Враховуючи об’єктивний і, ймовірно, довгостроковий характер глобальних кризових процесів, комплексний характер внутрішніх чинників інфляції, проблеми банківської системи, значне від’ємне сальдо торговельного балансу і несприятливі перспективи щодо стану фінансового рахунку, вагомі передумови для девальвації української валюти, що пов’язані з погіршенням фундаментальних показників та ситуацією на світових валютно-фінансових ринках, політичну кризу, ключовими завданнями в грошово-фінансовій сфері слід вважати максимально можливе пом’якшення впливу світової фінансової кризи на українську фінансову систему, підвищення стійкості останньої, посилення довіри до неї .

При цьому ключовими напрямами застосування державних заходів щодо підвищення стійкості фінансової сфери є:посилення нагляду за якістю капіталу фінансових установ, ліквідністю та ризиками; підвищення прозорості діяльності фінансових установ, підвищення оперативності реагування на ризики органів регулювання і нагляду; використання нових механізмів грошово-кредитного регулювання та діяльності центральних банків. Здійснені Національним банком України оперативні заходи відіграли важливу стабілізуючу роль. Проте в подальшому їх має бути конвертовано у розгалужену мережу інструментів та регуляцій, які спроможні модернізувати фінансову систему України в напрямку підвищення її антикризової стійкості.

Досягнення основних цілей в грошово-кредитній політиці потребує реалізації наступних заходів в кон’юнктурній перебудові: форсоване вдосконалення інституційного середовища (механізмів антикризової взаємодії НБУ і банків, зокрема оперативного антикризового втручання НБУ у діяльність банків); механізмів ризик-менеджменту у напрямі врахування взаємопов’язаних ризиків; механізмів корпоративного управління, що забезпечують прозорість і привабливість банків для зовнішніх інвесторів та прозорість фінансової політики підприємства-позичальника; механізмів розподілу і перерозподілу ліквідності;посилення банківського регулювання у спосіб доповнення його лібералізованих елементів нормами пруденційного нагляду і контролю, насамперед в сфері розрахунку показників адекватності капіталу, вдосконалення управління ліквідністю і пов’язаними ризиками; проведення диференційованого рейтингування установ та інструментів .

Особливо варто провести вдосконалення методів розкриття учасниками ринку інформації про ризики; вдосконалення методів оцінки й обліку активів за справедливою вартістю, розробка системи індикаторів, яка зможе сигналізувати про ймовірність виникнення кризи у фінансовому секторі економіки; напрацювання механізмів заміщення зовнішніх ресурсів внутрішніми: розвиток механізмів і розширення обсягів довгострокового рефінансування банківської системи, що дозволить не лише компенсувати потребу банків у зовнішніх запозиченнях, а й збільшити роль процентних чинників регулювання грошової пропозиції; створення спеціальних державних фондів для підтримки ліквідності банків та з метою подолання кризових ситуацій на ринку, зокрема для викупу цінних паперів; розбудова механізмів надання державних фінансових гарантій комерційним банкам, розвиток механізмів державної підтримки спрямування ресурсів банківської системи на довгострокове інвестиційне кредитування, формування механізмів залучення на інвестиційні цілі фінансових ресурсів із позабанківського обігу .

У сфері валютно-курсової політики варто запровадити наступні зміни:

                 перехід до нового сценарію регулювання НБУ валютного курсу, ключовими ознаками якого має стати концентрація зусиль на створенні належних інституційно-організаційних умов для розвитку ринкових засад курсоутворення; раціональнішого використання валютних коштів, посилення мотивації суб’єктів валютних відносин до підтримання збалансованих валютних позицій і страхування валютних ризиків;

                 вдосконалення політики валютних інтервенцій у напрямі підвищення її узгодженості з процентною політикою; прискорений розвиток строкового сегмента валютного ринку та системи інструментів страхування валютних ризиків; активніше використання гнучкого валютного курсу за призначенням – як компенсатора негативних зовнішніх шоків та засобу підтримки конкурентоспроможності товаровиробників;

                 перехід у валютному регулюванні до фактичної «прив’язки» курсу гривні до «кошика валют» .

Слід наголосити, що антикризові заходи монетарної політики будуть успішними лише за підтримки їх виваженою фіскальною політикою. Цьому сприятимуть, зокрема, коректна політика управління бюджетними коштами на єдиному Казначейському рахунку НБУ, узгодження заходів Мінфіну щодо розміщення тимчасово вільних коштів серед комерційних банків з діями НБУ та розробка механізмів використання їх для стабілізаційних цілей. Слід також підкреслити важливість коректної інформаційної політики, яка має знижувати рівень інфляційних і курсових очікувань, підвищувати довіру до банківської системи та дій НБУ.

Отже кон’юнктурна політика держави безпосередньо впливає на необхідність формування основних напрямків перебудови економіки країни.

3.2. Основні напрямки перебудови економіки України для забезпечення подальшого її економічного зростання

Системний характер передумов макроекономічної дестабілізації в Україні диктує потребу системності заходів антикризового спрямування, які мають включати в себе не лише оперативні заходи антикризової тактики, але й реалізацію стратегічних завдань, спрямованих на послаблення негативної дії системних чинників, що становитимуть основні напрямки перебудови економіки України.

Першочергова увага має надаватися:

1. Антиінфляційним заходам структурного характеру, які концентруються на розбудові внутрішнього ринку, зокрема:пріоритетному розвитку мережі засобів прямих поставок сільськогосподарської та продовольчої продукції споживачеві; концентрації цільової державної допомоги сільгосппідприємствам на розвитку мережі закупівлі та зберігання сільгосппродукції; підвищенні ефективності використання ресурсів, насамперед – енергетичних, як у виробничій сфері, так і в комунальному господарстві, а також побуті .

2. Має бути посилено увагу до регулювання доходів населення, зокрема – запроваджено прогресивну шкалу прибуткового оподаткування та запроваджено оподаткування нерухомості.

3. Необхідно удосконалити інструментарій регулювання ліквідності комерційних банків та структуризації збільшення грошової пропозиції, зокрема – через формування сегмента «довгих грошей» шляхом створення спеціалізованих інвестиційних банків та запровадження спеціальних правил інвестиційного кредитування. Слід впровадити заходи щодо стимулювання кредитування інвестиційних планів корпоративного сектору української економіки шляхом компенсації % за середньо- і довгостроковими кредитами, залученими у комерційних банків, зменшення ставки резервування під видачу подібних кредитів, розширення кредитної підтримки інвестиційної діяльності галузей промисловості за рахунок фінансових ресурсів державних банків, створення спеціалізованого банку з метою інвестиційного кредитування наукоємних галузей промисловості.

4. Враховуючи особливості фінансової ситуації, слід переглянути проект Державного бюджету на 2009 рік, передбачивши концентрацію видатків на завданнях, безпосередньо пов’язаних з напрямками, які можуть послабити вплив інфляційних чинників, підтримати внутрішній попит на товари вітчизняної переробної промисловості, втримати рівнень зайнятості тощо: підвищенні ефективності ресурсовикористання, зокрема – зменшенні енергоємності виробництва та побуту;збільшенні обсягів виробництва сільгосппродукції та підвищенні продуктивності галузі; реалізації інфраструктурних проектів локального та загальнодержавного значення; забезпеченні цільового характеру соціальних видатків з метою зменшення їх інфляційного впливу.