РПС та РЕ України

Світовий досвід показує доцільність формування відкритої економіки, яка має відповідати певним вимогам. Відкрита економіка повинна забезпечувати:

- розвинену зовнішню торгівлю;

-рух капіталів між державами;

-взаємообмін національних валют;

-високоефективний власний виробничий потенціал;

-потужний національний ринок;

-сприятливий інвестиційний клімат;

-національне зовнішньоекономічне законодавство, що відповідає світовим стандартам і нормам;

-сертифікацію продукції за європейськими і світовими нормами та стандартами.

Важливе значення має обґрунтування  основних принципів формування відкритої економіки, які повинні відображати особливості розвитку нашої країни. Слід дотримуватися кількох визначальних принципів, а саме:

-створення сучасного власного виробничого потенціалу конкурентоспроможної продукції для завоювання певних перспективних ніш на світовому ринку товарів;

-запровадження стабільної конвертованої національної валюти;

-створення сприятливого інвестиційного клімату і формування власного інвестиційного потенціалу;

-впровадження системи державного регулювання ступеня відкритості вітчизняної економіки;

-проведення цілеспрямованої протекціоністської політики та обґрунтування рівня вітчизняних і світових цін на власну експортовану продукцію з урахуванням внутрішніх витрат;

-послідовного і жорстокого валютного регулювання ринкових взаємовідносин між суб’єктами господарювання;

-обов’язкової сертифікації продукції за світовими стандартами [5 – c.205].

Для України варто  визнати доцільним селективний  підхід до вибору макроагентів міжнародної кооперації на основі створення полі функціональної моделі відкритої економіки з ефективним використанням виробничого потенціалу та інноваційно-інвестиційних переваг системи міжнародного поділу праці. Українське законодавство не допускає створення наднаціональних структур. Однак світові інтеграційні процеси, формування будь-яких міжнародних союзів ґрунтуються на компромісній політиці, узгодженні національних інтересів і міжнародних вимог. Досвід показує, що Україна на сучасному етапі віддає пріоритет двостороннім зв’язкам.

Розвиток інтеграційних  процесів на сучасному етапі потребує нових форм і підходів до дво- та багатостороннього економічного співробітництва  на основі поваги до суверенітету кожної держави та відсутності будь-яких видів економічного тиску у взаємовідносинах.

Отже, принципові підходи  до обґрунтування геоекономічних інтеграційних  пріоритетів України мають засновуватися  на розвитку двосторонніх зв’язків на засадах ринковості та рівноправності з іншими країнами, а також враховувати  позитивні й негативні наслідки міжнародної економічної інтеграції, узгодженість започаткованої глибокої реструктуризації національного господарства країн – учасниць інтеграційних процесів, селективний підхід до вибору макроагентів міжнародної економічної кооперації та реальні ресурсні можливості головних секторів національної економіки [4 – c.437].

 

3.3. Сучасні  особливості програмування регіонального  розвитку України

 

Регіональний розвиток будь-якої країни є ключовим фактором її значущості в міжнародних справах та добробуту власного народу. Свого часу колишній віце-президент США Уолтер Мондейл сказав, що у Сполучених Штатах Америки вся велика політика робиться в регіонах. Нині особливо значною стає роль регіонів як самостійних та самодостатніх суб'єктів глобальної економічної системи. Тому зацікавленість у регіональному розвитку не тільки не спадає, а дедалі більше посилюється. Практика довела, що будь-яка держава, яка прагне відігравати помітну роль у сучасному мінливому світі, гармонізує свою структуру за формулою «сильний центр плюс сильні регіони».

В Україні здійсненню активної державної регіональної політики приділяється першочергова увага. У  Посланні Президента України Л.Д. Кучми  до Верховної Ради України «Європейський  вибір. Концептуальні засади стратегії  економічного та соціального розвитку України на 2002—2011 роки» цьому напряму присвячено окремий розділ. У ньому визначено завдання щодо «вироблення та реалізації такої моделі взаємовідносин з регіонами й управління ними, яка б відповідала принципам регіональної політики Європейського Союзу, сприяла становленню нових форм співпраці у форматі «центр — регіони», загальновизнаній практиці внутрішнього міжрегіонального співробітництва та міжнародної співпраці територій». Одним із методів вирішення поставленого завдання повинно стати «удосконалення системи державного стратегічного програмування регіонального розвитку» [11 – c.412].

Iснуюча система державного  стратегічного програмування регіонального  розвитку України (далі в тексті  — «система»), що склалася за  період її державної незалежності, — це послідовна, взаємопов'язана, вертикально організована сукупність інтелектуально-адміністративних процедур, орієнтованих на найбільш раціональне використання ресурсів регіонів у межах єдиного соціально-економічного простору України. Система діє таким чином.

Один раз на п'ять  років на розвиток своєї передвиборчої  програми новообраний Президент  України видає стратегічну програму — Послання Президента України до Верховної Ради України — із розгорнутим  викладенням пріоритетів соціального та економічного розвитку країни на весь період його повноважень і зазначенням шляхів та методів реалізації цих пріоритетів.

Послання як стратегічну  програму Президент представляє  Верховній Раді України, після чого Кабінет Міністрів України розробляє програму своєї діяльності, яка затверджується парламентом. Відповідно до інноваційних пріоритетів, що містяться в Посланні, Уряд і Верховна Рада України видають законодавчо-нормативні документи, що регламентують порядок реалізації трансформаційних процесів в економіці та суспільстві. У разі затримки видання законодавчих актів, що викликана політичними або організаційними причинами та гальмує відповідні зміни, Президент своїми Указами регулює вирішення проблем, що виникають [3 – c.22].

Окрім того, починаючи з 1999 року, Президент видає щорічні Послання до Верховної Ради з аналізом виконання Стратегічної програми та завданнями на поточний рік.

Такий порядок стратегічного  програмування регіонального розвитку України застосовувався двічі: у 1994 р. («Шляхом радикальних економічних реформ». Доповідь Президента України Верховній Раді України про основні принципи економічної та соціальної політики) та 2000 р. (Послання Президента України до Верховної Ради України «Україна: поступ у ХХI століття. Стратегія економічного та соціального розвитку України на 2000—2004 роки»).

У 2002 р. на підставі та у  розвиток розпочатої в 1994 р. роботи з  наближення України до європейських стандартів суспільного та державного життя була висунута нова, більш  значна і довгострокова стратегічна ініціатива — європейського вибору України (Послання Президента України до Верховної Ради України «Європейський вибiр. Концептуальнi засади стратегії економiчного та соцiального розвитку України на 2002—2011 роки»).

Наступним етапом функціонування системи державного стратегічного програмування регіонального розвитку є вироблення програмних завдань регіонам (областям), на підставі яких з урахуванням місцевої специфіки розробляються та затверджуються обласними радами регіональні (обласні) програми соціального і економічного розвитку.

I, врешті, на базі обласних програм з урахуванням місцевої специфіки розробляються та затверджуються місцевими радами муніципальні програми соціального й економічного розвитку.

Механізмами реалізації затверджених інноваційних за своєю суттю та призначенням програм розвитку є, у кінцевому підсумку, традиційні виконавчі органи місцевої влади [18 – c.232].

Iснуюча система державного  стратегічного програмування регіонального  розвитку України сформувалася  на основі успадкованих механізмів перспективного управління регіональним розвитком УРСР і тому має всі родові ознаки адміністративної системи, що себе зжила.

Однак модернізована  за роки незалежності існуюча система  у найскладніших умовах внутрішнього та міжнародного становища попереднього десятиріччя відіграла важливу роль у ствердженні української держави, а саме:

- забезпечила непорушність територіальної цілісності України;

- дозволила зберегти фундаментальні засади української економіки в період демонтажу адміністративної системи управління народним господарством;

- підготувала грунт для висування перед економікою України нових, набагато складніших завдань щодо переходу на інноваційний шлях розвитку;

- сприяла підтримці та зростанню міжнародного авторитету України, виконанню попередніх умов для постановки питання про входження нашої країни до світового економічного співтовариства та займанню гідного місця у світовому політичному процесі;

- і, нарешті, завдяки досвіду, отриманому в існуючій системі державного стратегічного програмування регіонального розвитку України, були сформульовані цілі та завдання регіональної політики на підставі принципово нової стратегії європейського вибору України.

Узагалі, існуюча система  державного стратегічного програмування  регіонального розвитку України виявилася тим важливим фактором, який дозволив вижити новій незалежній державі в умовах соціально-економічної трансформації, яка не мала світового прецеденту.

Однак Україна повною мірою не змогла здобути переваги нової незалежної держави, і передусім через родові властивості системи, успадковані нею з минулого.

Таким чином, баланс властивостей системи, цілком достатній для нерівноважних  трансформаційних процесів і першого  етапу стабілізації, не може задовольняти вимоги стабільного, а тим більше — прискореного, інноваційного зростання країни. Тож стає очевидним, що існуюча система державного стратегічного програмування регіонального розвитку потребує кардинальних змін.

Удосконалена система  державного програмування регіонального  розвитку України дозволить одержувати передбачувані результати в ході трансформаційних процесів, збалансовувати та найбільш ефективно використовувати обмежені ресурси, що можуть бути виділені на вирішення проблем [12 – c.131].

 

Висновки до розділу

 

Важливою частиною системи зовнішньоекономічних відносин є її відрегульований і чітко функціонуючий фінансовий механізм. Під таким механізмом треба розуміти систему фінансових відносин, яка спираючись на світовий досвід, забезпечить реалізацію інтересів нашої держави у зовнішньекономічних стосунках.

Треба чітко усвідомити, що в капіталістичному світі, в який ми намагаємось інтегруватись, данний фінансовий механізм створювався і  вдосконалювався починаючи з  кінця 19 сторічча. Певно, що був досягнений певний успіх у цій сфері. Отже нашій країні не треба “ винаходити велосипеда“ і проходити той шлях, який вже був пройдений.

Нам надається можливість, спираючись на світовий досвід, уникнути тих помилок, які були зроблені до нас, і враховуючи їх будувати власний  фінансовий механізм зовнішньоекономічної діяльності.

Ефективність такої  схеми розвитку можна побачити на прикладі Японіі, яка після Другої Світової війни, застосовуючи найкращий  світовий досвід і своє прагнення  працювати створила на данний момент одну з наймогутніших фінансових систем світу.

В данному випадку  не йдеться про сліпе копіювання «західного зразка», а про його пристосування до наших специфічних умов на першому етапі і подальше самостійне формування вищезазначеного механізму . 
На даний момент вже зроблені певні кроки в цьому напрямку: сформована власна валютна система, система кредитно-фінансових установ. Але й досі лишається не вирішеною одна з найважливіших проблем - проблема стимулювання власного виробництва та заохочення українського виробника до иходу на світову арену.

 В данний час пред українськими фірмами постали наступні проблеми, які заважають ним повноцінно працювати, як ланкам системи міжнародного бізнесу:  
1) нестабільність податкового законодавства;

2) великий тягар податків, який несуть на собі підприємства; 
3) неможливість отримати довгострокові кредити на розвиток виробничої бази.

Держава повинна зрозуміти, що в світі нас ніхто не чекає  і навіть навпаки багато хто хотів  би, щоб Україна стала лише аграрно-сировинним додатком до европейського та світового ринку. Також треба усвідомити, що якщо ми зараз віддамо ті ринки які могли б обслуговувати, то потім у майбутньому їх буде дуже важко відвоювати, і здається немає сенсу нагадувати, що і зараз і в майбутньому це будуть втрачені кошти, і кошти дуже великі.  
Тому з боку держави негайно повинні бути прийняті законодавчі акти про надання підтримки суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності ; в першу чергу це повинно стосуватися українських виробників чия продукція йде на експорт. 
Приорітетність виробничого напрямку у наданні пільг суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності пояснюється також тим , що на данному етапі ефективність діяльності на українському ринку підчас не тільки не ефективна але й збиткова через тотальну неплатежеспроможність більшості українських замовників, продаючи ж свої товари на зовнішньому ринку ми залучаємо такі необхідні для ліквідації вже згаданої кризи наплатежів - нові, свіжі капітали.