РПС та РЕ України

2. Наявність регіональних  бюджетно-фінансових та інших  економічних джерел регулювання  ситуації. Це визначає можливості місцевих органів влади й управління щодо задоволення потреб регіону за рахунок власних коштів.

3. Наявність можливостей для використання трудових потенцій населення, тобто місць прикладання будь-якої праці, що відповідають уявленню місцевих жителів про їхні якость, різноманітність і привабливість. Ці параметри характеризують можливості самостійного задоволення індивідами відповідних потреб.

4. Функціонування інфраструктурно  забезпечених внутрішньо- і міжрегіональних  зв’язків. Показники цієї групи  покликані характеризувати ступінь  мобільності місцевих трудових  ресурсів, товарів і капіталів  усередині регіону та за його межами,  а також соціальну мобільність населення.

5. Наявність відповідного природного ресурсного й економічного потенціалу, стабільності суспільно-політичної ситуації, що в цілому відбиває можливості та умови еалізації всіх попередніх завдань [12 – c.263].

Сукупність перелічених  параметрів визначає регіональний аспект соціального і господарського життя, його реформування. Проведення певної господарської політики на території  конкретної адміністративно-територіальної одиниці, без сумніву,  має відповідати державним інтересам. Однак лише невелика частина регіональних інтересів автоматично реалізується через загальнодержавну політику.

Між інтересами держави  і регіону є істотні відміності. Так, держава як суб’єкт природокористування економічного зацікавлення в максимальній концентрації видобутку і переробки будь-якого виду ресурсів. У цьому є й інтерес регіону: він зацікавлений у виділенні інвестицій та матеріально-технічних ресурсів, створенні нових робочих місць, розвитку інфраструктури. Проте як суб’єкт природокористування регіон не менше зацікавлений у екологічних обмеженнях і навіть забороні збільшення видобутку і переробітки ресурсів у зв’язку зі зниженням технічно-екологічної безпеки і погіршенням якості навколишнього середовища.

Для того щоб комплексно вирішувати еколого-господарські ситуації на різних рівнях господарювання, потрібне подальше вдосконалення правової та нормативної бази екологічної політики на всіх рівнях. Важливо принципово змінювати масштаби, структуру та географію видобутку, переробки ресурсів та їхнього споживання [1 – c.212].

Висновки до розділу

Раціональна й ефективна  територіальна організація продуктивних сил країни має базуватися на науково  обгрантованому врахуванні не окремих  умов і чинників, а всієї їх сукупності. Важливого значення у  зв’язку з цим набуває організація служби відстеження за ріщними чинниками, що впливають на розміщення виробництва. Розміщення продуктивних сил має постійно коригуватися відповідно до зміфни умов і нових вимог практики.

Регіональні інтереси необхідно постійно фіксувати, враховувати і оцінювати, а результати цього врахування й оцінки – використовувати при визначенні конкретних форм і напрямів господарської політики на території певних регіонів та населених пунктів.

У цілому регіональні  інтереси як база оцінок і огрунтувань є первинними щодо цілей регіонального розвитку. Їх враховують при системному оцінюванні цілей регіонального розвитку, а також обгрантуванні напрямків їх реалізації.

3. Зовнішньоекономічні  зв’язки в забезпеченні розвитку  продуктивних сил

3.1. Становлення в ринкових умовах зовнішньоекономічної діяльності України

До моменту здобуття Україною незалежності вона була повністю інтегрована в економічну систему  колишнього Союзу РСР на залежній основі. Її економіка була не збалансованою за своєю структурою, а по суті – затратною за залученням імпортованих природних ресурсів  і водночас малоефективною за відтворенням інвестиційних ресурсів. Зокрема поставками з Росії покривалося більше як 90 відсотків потреб України в нафті та бизько 70 відсотків – у газі. При цьому розробка альтернативних власних джерел енергоносіїв практично не велося, хоча Україна сама могла забезпечити близько половини необхідних їй енергії та енергоносіїв. Непропорційно великою була частка в її відтворенні не кінцевого, а проміжного продукту і продукції, орієнтована на потреби військово-промислового комплексу СРСР. Українська економіка не була готова достатньою мірою задовольняти власні потреби у вихідних матеріалах і комплектуючих виробах, а потреби населення – в товарах і послугах. Вона виявилася неспроможною   забезпечити нормальне функціонування незалежної Української держави.

Розрив налагоджених економічних зв’язків, відсутність  організованого ринкутоаврів і послуг, втрата надійних торгових партнерів  створили в торгівлі нашої країни досить складну проблему – знайти нових торгових партнерів, постачальників і споживачів майже для кожного підприємства. Серед проблем, від вирішення яких залежить досягнення як поточних, так і стратегічних цілей проникнення України на світові ринки товарів, робіт і послуг, може бути названа адаптація її економіки до світового ринкового простору [2 – c.92].

У 1995 р. Світова організація  торгівлі (СОТ) оприлюднила дані, що характеризують світовий торговельний процес. Вони засвідчили, що зростання обсягів світової торгівлі традиційно випереджає зростання обсягів світового виробництва. Це відбувається за рахунок інтенсифікації міжнародного поділу праці, структура якого вже склалася. Відповідно і ринки основних світових товарів уже сформувалися.

Українська держава  ще тільки входить до системи світового  господарства. Від того, як цей процес відбуватиметься, залежить передусім  можливість подальшого соціально-економічного поступу нашої країни як організаційної підсистеми світової економіки.  Процес інтеграції України до світового економічного простору досить складний. Це зумовлено рядом причин:

в Україні ще не визначені  остаточно основні напрямки і  механізми структурної переорієнтації економіки з урахуванням особливостей розвитку світової системи господарювання;

дуже гостро стоять питання  у сфері зовнішньоекономічних відносин і взагалі економічної безпеки;

існують певні суперечності регіонального характеру з визначення глобальних національних пріоритетів;

спілкування та діалоги  з міжнародними фінансовими інстанціями поки що спричиняють неадекватну реакцію широких кіл української громадськості.

За таких умов Україна  шукає свою нішу в світовому господарському комплексі. Перспективними напрямками спеціалізації для України в  світовому поділі праці можуть стати наукомісткі сучасні галузі (літако-, машинобудування, хімічна переробка тощо). Саме їхня продукція є найціннішою на сучасному світовому ринку.

У сфері сучасного  світового господарства зовнішньоекономічні  зв’язки національних економік охоплюють більш, ніж раніше, спектр взаємодій: торговельний обмін переріс у науково-технічне та інвестиційне співробітництво. Склалася нова модель таких зв’язків – виробничо-інвестиційна. Співробітництво у цій галузі, в результаті інтернаціоналізації виробництва та капіталу, не підриває товарне виробництво, а модифікує, робить ефективнішим. Виробництво здійснюється на базі технологічного виробництва, що вийшло за межі національних кордонів. Обмін товарами здійснюється з урахуванням нових меж поділу праці у найновіших формах. Суб’єкти ринку виступають у транснаціональній формі.

Однак для України  притаманний «постачальницько-збутовий» і «посередницько-торговельний» менталітет входу до світової сфери. Побороти відсталість нашого виробництва можна з переходом до нової моделі взаємодії національного господарства з світовим [16 – c.291].

Як показує міжнародний  досвід, сьогодні прорив на світові  ринки забезпечується, як правило, не просто продуктом, і навіть не галуззю, а міжгалузевим комплексом, який складається  з певних відтворюваних і високо технологічних систем. Вияв і підтримка розвитку таких міжгалузевих комплексів в українській економіці – це актуальний і перспективний напрямок виходу на світовий ринок.

Розвиток наукомістких, високотехнологічних виробництв потребує створення нової ринкової за змістом інфраструктури для внесення зовнішньоекономічного бізнесу, причому не тільки на території Украни, а й за її межами. У зв’язку з цим завданням необхідно оволодіти арсеналом засобів ринкового регулювання, метою якого є створення у міжнародному вимірі конкурентоспроможної економіки. Саме високотехнологічна, наукомістка конкурентоспроможність з досить широким спектром продукції та виробництв є підґрунтям для реалізації всіх цілей країни у сфері зовнішньоекономічних відносин.

Пріоритетність державної підтримки саме високотехнологічних, наукомістких виробництв зумовлена тим, що до них іноземний капітал, іноземна фінансова допомога навряд чи прийдуть через побоювання сприяти країні у досягненні високого міжнародного рівня конкурентоспроможності. Навпаки, розвиток не наукомістких галузей і виробництв, зокрема сировинних, праце- і капіталомістких галузей і виробництв в окремих випадках доцільно було б зорієнтувати на приплив іноземного капіталу, який приніс би з собою нові для нас технології та досвід управління.

Досягнення високого ступеня міжнародної конкурентоспроможності в наукомістких, високотехнологічних  секторах економіки потребує не стільки  лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, скільки кардинальної мікроекономічної реструктуризації – для створення виробничих систем. А це означає, що слід шукати ефективні шляхи виходу на ринки високотехнологічних виробів, які обмежені не тільки формальними (методи експортного контролю), а й неформальними бар’єрами  (це передусім різні транснаціональні фінансово-промислові структури, союзи, відносно стійкі коопераційні преференції тих чи інших компаній тощо). Ці бар’єри зумовлені великими державними витратати на створення специфічних чинників розвитку високотехнологічних галузей – підготовку спеціалістів найвищої кваліфікації, формування потужних інформаційних систем і баз даних, сучасної інфраструктури науково-виробничої діяльності. А це, в свою чергу, потребує створення механізмів тимчасової підтримки процесу впровадження новітніх технологій і зразків техніки. І, нарешті, потрібний певний час, перш ніж відповідний продукт, навіть будучи технологічно сучасним, стане комерційно конкурентоспроможним [15 – c.305].

3.2. Геоекономічні пріоритети регіонального розвитку України

Включення України до системи світового господарства на сучасному етапі має свої особливості, зумовлені переважно здобуттям незалежності. Це знайшло відображення у певних політичних актах, відповідних нормативно-правових документах.

Головним економіко-правовим документом, що регламентує розвиток зовнішньоекономічної політики України і відповідно включення її до системи світового господарства, є Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність», прийнятий у квітні 1991 р. Він передбачає, що суб’єктами міжнародних економічних відносин можуть бути всі юридичні особи, місцезнаходженням яких є Україна. У Законі детально викладено принципи та види зовнішньоекономічної діяльності, права та обов’язки суб’єктів міжнародних економічних відносин, механізм управління зовнішньоекономічною діяльністю, питання використання товарно-грошових відносин при експертно-імпортних операціях тощо. Цей Закон та інші документи, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність України, спираються на об’єктивні можливості господарського розвитку нашої держави. Серед них є вагомі передумови: природні ресурси, виробничі потужності, науково-технічних потенціал, трудові ресурси, транспортне забезпечення тощо.

Напрямки ефективного  включення вітчизняної економіки  у європейську та світову господарську системи потребують взаємоузгодження стратегій структурної переорієнтації суспільного господарства та визначення інтеграційних пріоритетів, трансформації форм міжнародної спеціалізації виробництва [12 – c.164].

Для України в перехідний період до ринкових відносин існує начальна необхідність поетапного формування моделі конкурентоспроможної відкритої національної економіки з урахуванням переваг міжнародної регіональної інтеграції. Обґрунтування такої моделі розвитку економіки України має враховувати досвід багатьох, передусім європейських, країн і водночас бути адаптованим до національної специфіки розвитку ринкових відносин. Забезпечення умов усталеної конкурентоспроможної вітчизняної економіки безпосередньо пов’язане зі світовими тенденціями розвитку конкурентного середовища, економічної кон’юнктури, особливостями взаємодії з іншими країнами в процесі інтернаціоналізації господарства.

Визначення геоекономічних інтеграційних пріоритетів України  має ґрунтуватися на особливостях її зовнішньоекономічної політики з урахуванням системи зовнішньої торгівлі, впливу зовнішніх інвестицій, вітчизняного потенціалу експортно-імпортної диверсифікації, міжнародного руху капіталів і валютних взаємовідносин.

Україна перебуває на стадії початкової інтернаціоналізації  національної економіки. Це зумовлено традиційними формами міжнародних економічних відносин, в основному здійсненням міжнародної торгівлі. Україна практично знаходиться поза міжнародними потоками капіталу. Частка її в міжнародній діяльності незначна. Вона практично не включена до міжнародних валютних відносин. Її метою має бути перехід до більш високого ступеня умов для динамічного розвитку мікроінтеграції через зони преференційної та вільної торгівлі, митні союзи, участь у торговельних блоках [7 – c.231].