Ринок як форма організації суспільного виробництва

      Продавцями капіталу на фінансовому ринку за сучасних умов є комерційні та інвестиційні банки, страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії, ощадно-зберігальні асоціації, заможні верстви населення тощо. У багатьох країнах ними є також різні міжнародні фінансово-кредитні організації, транснаціональні банки та ін. Основні покупці капіталу на фінансовому ринку — промислові, торговельні компанії, держава і населення. Водночас вони самі здійснюють продаж цього особливого товару.

     Найбільшими продавцями капіталів є страхові компанії (із страхування життя) і пенсійні фонди, які стабільно акумулюють довготермінові грошові надходження від населення. Такої стабільності не мають комерційні банки, оскільки їх депозити формуються з ліквідних ресурсів підприємств і особистих заощаджень населення, а частину цих коштів вилучають ті самі суб'єкти.

     Розрізняють короткотерміновий (грошовий) і довготерміновий (ринок капіталів) фінансові ринки. Грошовий ринок, у свою чергу, поділяється на обліковий (об'єктами купівлі-продажу є векселі державної скарбниці та комерційні векселі, короткотермінові цінні папери, що мають високу ліквідність) та міжбанківський (на якому банки розміщують тимчасово вільні грошові кошти кредитних установ у формі міжбанківських депозитів на короткий термін). На ринку капіталів виділяють довготермінові позички й цінні папери. Тому довготерміновий фінансовий ринок поділяють на ринок довготермінового кредиту і ринок цінних паперів.

     Більшість короткотермінових і довготермінових кредитів надають великі комерційні банки. На фінансовому ринку існують різні рівні позичкового відсотка для певних категорій позичальників. Так, великі компанії переважно отримують кредит на тривалий термін, без забезпечення і за нижчим відсотком, ніж дрібні фірми, які повинні представити забезпечення, поручительство або гарантію. У багатьох країнах значну частину позичок надають у формі відкриття кредитної лінії — досягнення умови між банком і позичальником про максимальну суму заборгованості за кредитом і можливість упродовж певного періоду отримати позичку без додаткових переговорів з банком. Водночас відкриття кредитної лінії передбачає, що позичальник зберігає на своєму поточному рахунку не менше 20% загальної суми кредиту (компенсаційний залишок), яку він не може вилучити або перенести в інший банк. Ця умова «прив'язує» позичальника до банку.

      Якщо кредити надають під заставу, то банк отримує право розпоряджатися заставленим майном (нерухомістю, цінними паперами, депозитними сертифікатами та ін.).

      Найнижчою відсотковою ставкою за банківські кредити є базова ставка («прайм рейт») за незабезпечені короткотермінові кредити для першокласних позичальників. Інші ставки, наприклад в Англії, на 1—5% вищі від базової. Шкала цих ставок зростає, коли надають кредити під цінні папери, товари й устаткування, під боргові зобов'язання позичальників (тобто під дебіторську заборгованість). Ще вищі відсоткові ставки встановлюють при наданні сільськогосподарських кредитів (довготермінових — під заставу нерухомості й короткотермінових — під заставу майбутнього врожаю тощо) та споживчих кредитів (під заставу житла, товарів тривалого користування), відсоткові ставки за якими найвищі.

     Вагомий вплив на розвиток і функціонування фінансового ринку має держава через механізм проведення кредитної політики. Зокрема, держава впливає на величину облікової ставки, на співвідношення попиту і пропозиції на цьому ринку, є кредитором і позичальником, встановлює загальні правила функціонування й розвитку ринку, здійснює оперативний контроль за ним тощо.

     Для розвитку фінансового ринку в Україні необхідно насамперед повернути громадянам вилучені державою трудові заощадження, істотно підвищити реальні доходи населення, індексувати заробітну плату, пенсії, стипендії відповідно до зростання цін, забезпечити особисту фінансову безпеку, створити інвестиційні фонди тощо.

     Істотним недоліком фінансового ринку є випереджаючий розвиток грошового ринку порівняно з ринком капіталів, повільне формування платіжної системи та ін. Продаж робочої сили здійснюється у сфері обміну.

    Ринок робочої сили — сукупність економічних відносин з приводу організації, купівлі-продажу робочої сили та її використання між зайнятими і незайнятими найманими працівниками, з одного боку, підприємцями і біржами праці (державними і приватними) — з іншого.

    За сучасних умов результати цього продажу фіксують у колективних та індивідуальних контрактах, в яких зазначають обсяги й умови роботи, величину заробітної плати, тривалість оплачуваних відпусток та ін. Під час тривалої роботи на підприємстві виникають нові обставини, які не можуть повністю бути відображеними в контракті. Крім того, колективні договори через певний час переукладаються. Тому сферою продажу робочої сили для уже зайнятих працівників певною мірою стає і саме виробництво. Оскільки на зміст колективних договорів, умови їх укладання активно впливає держава, то суб'єкти ринку робочої сили — не лише підприємець і найманий працівник, а й опосередковано держава. Безпосереднім учасником такого ринку вона є на підприємствах і установах державного сектору економіки.

     Крім ринку робочої сили, виділяють ринок трудових ресурсів, на якому суб'єктами купівлі-продажу є не лише робоча сила економічно активного населення, а й випускники вищих, середніх спеціальних та інших навчальних закладів, а також частина зайнятих у домашньому господарстві.

     Основні ланки (важелі) ринку робочої сили — попит, пропозиція і заробітна плата (ціна вартості й певною мірою споживчої вартості робочої сили). Попит на робочу силу з боку індивідуального, колективного (підприємства акціонерного типу) капіталіста або держави залежить від попиту на товари і послуги, які виробляють підприємства відповідного типу, від рівня їх технічної оснащеності, інтенсивності та продуктивності праці, форм і методів організації виробництва, економічної кон'юнктури, ступеня лібералізації зовнішньоекономічної діяльності країни (зокрема, від можливості проникнення на національний ринок продукції іноземних компаній), якості робочої сили та якості праці, величини інвестицій, технічної будови капіталу та ін. Пропозиція робочої сили залежить від рівня народжуваності населення, тривалості освіти й набуття кваліфікації, демографічної політики держави, ринку житла, рівня заробітної плати, престижності праці та інших факторів.

     Залежно від співвідношення між попитом і пропозицією формуються дефіцитний, рівноважний і надлишковий ринки робочої сили. У першому разі пропозиція робочої сили недостатня (порівняно з попитом), у другому — попит і пропозиція збігаються, у третьому — пропозиція перевищує попит. Типовою ситуацією на ринку робочої сили у розвинутих країнах є перевищення пропозицією робочої сили її попиту (в масштабі окремої держави, про що свідчить певна кількість безробітних; у деяких країнах безробіття сягає 15% працездатного населення) у поєднанні з дефіцитом на окремі професії. Тому нерівновага на цьому ринку — загальноприйняте явище. Внаслідок перевищення пропозицією попиту заробітна плата відхиляється вниз від вартості товару робоча сила і навпаки.

     У межах загальнонаціонального ринку робочої сили виділяють окремі сегментні ринки або субринки: ринок робочої сили в передових наукомістких галузях промисловості та в «старих» традиційних галузях; ринок робочої сили у сферах матеріального і нематеріального виробництва та ін. Кожний із них, у свою чергу, поділяється на ринок робочої сили кваліфікованих, напівкваліфікованих і некваліфікованих працівників з відповідною диференціацією робіт і спеціальностей. Розрізняють також ринок переважно фізичної праці (представлений робітниками), переважно розумової праці (представлений службовцями) і здебільшого творчої праці (представлений інтелігенцією). За НТР спостерігається скорочення першого і зростання останніх двох ринків.

     Головними умовами формування ринку робочої сили є також створення стабільних і ефективних стимулів до праці, системи професійної переорієнтації, підготовки та перепідготовки кадрів, ринку житла, інтенсивний розвиток малого підприємництва (у розвинутих країнах Заходу дрібні та середні компанії забезпечують більшість робочих місць) тощо.

     Важливе значення має успішна діяльність ринку капіталу.

     Ринок засобів виробництва, або ринок капіталу (за термінологією економіко) — сукупність економічних відносин між різними суб'єктами підприємницької діяльності з приводу організації купівлі-продажу засобів і предметів праці та їх використання.

     Попит на цей тип капіталу залежить насамперед від величини відсотка (або ефективності вкладень грошей у цінні папери). Із зростанням відсотка попит на засоби виробництва (а отже, інвестиції й розширення виробництва) зменшується, і навпаки. На ринку засобів виробництва виділяють також ринок засобів праці та ринок предметів праці. Ринок засобів праці поділяють на ринок нового і використовуваного устаткування, а також ринок специфічного устаткування, яке виготовляють за індивідуальними замовленнями.

    Західні економісти стверджують, що продуктивними є не лише праця, а й виробничі фонди (капітальні блага), оскільки з їх допомогою можна отримати більшу кількість продукції або збільшити дохід. При цьому чистою продуктивністю капіталу називають різницю між сумою споживання благ, виготовлених з допомогою засобів виробництва, і величиною матеріальних благ, витрачених для створення цих засобів. Таку продуктивність, виражену у відсотках, називають «природною» нормою відсотка. Крім того, засоби виробництва вважають фактором, який є самостійним джерелом вартості. Насправді, при взаємодії праці та засобів виробництва виникає нова продуктивна сила, синергічний ефект, представлений на поверхні явища продуктивною силою самих засобів виробництва.

    Для створення масштабного і високоефективного ринку засобів виробництва в Україні необхідно забезпечити реальний плюралізм типів і форм власності, що зумовить формування конкурентного середовища, створить стимули для нововведень, масового оновлення основних виробничих фондів. Крім того, потрібна активна амортизаційна політика держави, слід надавати податкові, кредитні пільги тим підприємствам, які впроваджують нову техніку. Важливу роль у процесі нагромадження капіталу відіграватиме формування венчурного (ризикового) капіталу, створення фінансово-промислових груп, консультаційних фірм для впровадження нової техніки, створення вільних економічних зон тощо.

     Ринок предметів споживання — підсистема економічних відносин між економічними суб'єктами (передусім продавцями і покупцями) з приводу організації, використання і купівлі-продажу товарів тривалого користування (телевізорів, холодильників, автомобілів, відеотехніки, пральних машин тощо) та поточного споживання.

     Ринок послуг — сукупність економічних відносин між виробниками і споживачами із приводу організації, надання та купівлі-продажу послуг.

Розрізняють традиційні (послуги транспорту, зв'язку, страхування  товарів, туризм, послуги вчителя, юриста, лікаря, культурні, мистецькі послуги та ін.) і нетрадиційні (маркетингові, інженерно-консультаційні та інженерно-будівельні, рекреаційні, рекламні, інформаційні та ін.) послуги. Розмежовують також матеріальні (транспорт, торгівля та ін.) і нематеріальні (освіта, охорона здоров'я тощо) послуги, а в межах останніх виділяють внутрішні блага (дані людині самою природою — здібності до науки, мистецтва та ін.) і зовнішні (дані їй зовнішнім світом — ділові зв'язки, репутація тощо). Це свідчить про існування розвинутого ринку послуг.

      Ринок інтелектуальної власності — підсистема економічних відносин між різними господарюючими суб'єктами з приводу організації, використання і купівлі-продажу патентів, ліцензій та інших об'єктів інтелектуальної власності.

    Важливу роль у формуванні ринку інтелектуальної власності в розвинутих країнах відіграє венчурний (ризиковий) капітал. Він безпосередньо інвестується в ідею, проект, а втілюють їх у життя ризикові фірми з обмеженою відповідальністю у складі декількох осіб. Частина таких фірм може бути самостійною, частина — відділеннями корпорацій, фінансових груп та ін. У другому разі інвестор отримує права на всі новації, які створюють на ризикових підприємствах. Ці новації можуть бути запатентовані та безпатентні (ноу-хау).

     У широкому розумінні ноу-хау — форма інтелектуальної власності, представлена як сукупність технічних знань виробничого, комерційного й іншого досвіду, втілених значною мірою в технічній документації, необхідних для виготовлення певного виробу, відтворення виробничого процесу тощо. Ноу-хау містить не лише технічну, а й комерційну інформацію, а також неопубліковані винаходи і застосовується у ліцензійних угодах, домовленостях про технічне співробітництво тощо. Ноу-хау вважається власністю підприємства з патентами на винахід, товарними знаками, авторськими правами. Обмін ноу-хау може здійснюватися за згодою між підприємствами через передавання документації, організацію навчання працівників, участь спеціалістів у промисловому виробництві. Переважно ноу-хау здійснюється з передачею патентних прав, продажем виробів, але інколи підписують домовленості, об'єктом яких є тільки ноу-хау.

Передання інформації на зразок ноу-хау передбачається за контрактом у таких формах: технічна документація (креслення, проекти, схеми, техніко-економічне обґрунтування, технологічні карти, методики, розрахунки, формули тощо); усна інформація та показ, під час яких повідомляються технічні відомості, передаються досвід, навички, прийоми роботи, виготовлені зразки технічних об'єктів, ознайомлення з якими розкриває закладені у них конструкторські та інші рішення.

    Валютний ринок — сукупність економічних відносин з приводу купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів (чеків, векселів, акредитивів, телеграфних і поштових переказів в іноземній валюті).

    З погляду організаційних відносин валютний ринок функціонує через кореспондентські рахунки між банками різних країн. Переважно операції на ньому здійснюють у найбільших банківських і валютно-біржових центрах Лондона, Нью-Йорка, Цюріха, Токіо та інших міст. За 1990—2000 pp. щоденний обсяг операцій на світовому валютному ринку зріс з 880 млрд. дол. до 1,9 трлн. дол.

     Ринок інформації — сукупність економічних відносин з приводу купівлі-продажу інформаційних послуг, збирання, оброблення, систематизації інформації та її продажу кінцевому споживачеві.