Ринок праці. Двостороння монополія на ринку праці

Якщо покупцем на конкурентному ринку праці є фірма – монополіст на ринку готової продукції, то у стані рівноваги гранична доходність праці  не є рівною цінності граничного продукту , оскільки граничний виторг монополіста є меншим за ціну продукції. За тієї ж ставки зарплати монополіст найме менше робітників, ніж конкурентна фірма, отже, в економіці матиме місце неефективне використання ресурсів.  
 Недосконало конкурентні структури на ринку праці надають особливостей його функціонуванню.

Рівноважна ставка зарплати в економіці (середня ставка) визначається взаємодією попиту на працю та її пропонування і є абстрактним показником. У реальному житті ставки зарплати диференційовані. Диференціація виникає з самої природи ринку праці: якщо пропонування деякого виду праці перевищує попит, то зарплата буде нижчою, і навпаки. Фактором диференціації виступає неоднорідність робочої сили (відмінності фізичних і розумових здібностей, рівнів кваліфікації та освіти, професійної підготовки). В окремих країнах диференціація є наслідком дискримінації в оплаті праці за ознаками статі, раси або членства у профспілці.

Двостороння монополія (або  монополія — монопсонія) виникає на ринку праці за умов, коли між профспілкою і спілкою підприємців укладено угоду. На такому ринку ціна однозначно не встановлюється, замість точки рівноваги існує область можливої згоди. Залежно від сили кожної із сторін ринкової угоди рівноважна ціна встановлюється в інтервалі між ціною, яка правиться профспілкою, і ціною, що заявляється монопсонією. При цьому перша з них завжди вище другої. Співвідношення обсягів попиту і пропозиції праці теж не визначено однозначно: залежно від нахилів ліній попиту і пропозиції обсяг пропозиції може бути більше, менше або однаковим з обсягом попиту. Графічний аналіз двосторонньої монополії можна зробити за рис. 2.2

 

 

 

 

 

 

Рис. 2.3 Двостороння монополія  на ринку праці

За умов досконалої конкуренції рівновага встановилася б у точці Е1, при цьому було б зайнято lK робітників, а рівень заробітної плати склав би WK. Виробник-монополіст буде прагнути знизити зарплату до рівня WM шляхом скорочення зайнятих від lK до lM. Профспілка, в свою чергу, намагатиметься підняти рівень зарплати до WN, також скорочуючи пропозицію праці. Таким чином, при відносно невеликих відмінностях у чисельності працівників (lM та lN) підходи до визначення зарплати різко відрізняються (WM і WN).

Монопсоніст приймає  рішення згідно правила , профспілка – подібно до простої монополії на ринку товарів: кількість робітників відповідає точці перетину і , а ставка зарплати визначається за кривою попиту на працю. За інших рівних умов на такому ринку, порівняно з конкурентним, рівноважна кількість робітників буде меншою, а профспілкова ставка зарплати буде значно вищою за монопсонічну. Сторона, яка має більшу силу і ефективнішу стратегію, може добитись ставки, ближчої до тієї, яку запропонувала вона. Якщо сторони мають приблизно рівну економічну силу, результат буде проміжним, ставка зарплати наближатиметься до конкурентної, а рівень зайнятості збільшиться.

 Рівноважна ставка  зарплати в економіці (середня  ставка) визначається взаємодією  попиту на працю та її пропонування  і є абстрактним показником. У реальному житті ставки зарплати диференційовані. Диференціація виникає з самої природи ринку праці: якщо пропонування деякого виду праці перевищує попит, то зарплата буде нижчою, і навпаки. Фактором диференціації виступає неоднорідність робочої сили (відмінності фізичних і розумових здібностей, рівнів кваліфікації та освіти, професійної підготовки). В окремих країнах диференціація є наслідком дискримінації в оплаті праці за ознаками статі, раси або членства у профспілці.

 Головною причиною  диференціації зарплати є різниця у кваліфікації та освіті. Зв’язок між освітою та професійним навчанням, з одного боку, і оплатою праці з іншого, між освітою і продуктивністю праці відображає поняття людського капіталу.

 Людський капітал  – це міра втіленої у людині здатності приносити доход протягом життя. Він включає природні здібності людини, а також здібності, набуті в процесі освіти і підвищення кваліфікації. Людський капітал створюється, коли людина інвестує сама в себе, і з часом ці інвестиції окупаються у вигляді високої зарплати або здатності виконувати роботу, яка приносить більше задоволення. Розрізняють три види інвестицій в людський капітал: видатки на освіту всіх видів; видатки на охорону здоров’я; видатки на мобільність робочої сили.

 

 

2.3. Аналіз ринку праці в Україні на сучасному етапі

Сучасне становище характеризується високою нестачею кваліфікованих кадрів за окремими професіями та спеціальностями. Однією з причин є неспівпадання  структури професійної освіти з  потребами ринку праці за кваліфікаційним рівнем та професійною структурою. Кожний четвертий український менеджер вважає, що брак кваліфікованих кадрів стримує зростання виробництва. Підприємствам важко знаходити навіть некваліфікований персонал. У 40% випадків середній розряд робітників на підприємствах відстає від робіт, що виконуються, на 0,2 – 0,3 розряду, простій техніки внаслідок недостатньої кваліфікації робітників становить 30 – 50% часу простоїв обладнання.

Аналіз статистичних матеріалів за останні роки свідчить про те, що в Україні склалися три регіони з різними за масштабами резервами трудових ресурсів. До складу таких резервів входять незайняті в народному господарстві, зайняті в особистому і підсобному сільському господарстві та особи працездатного віку, що навчаються. До першого регіону входять: Київська, Сумська, Полтавська, Кіровоградська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька, Черкаська та Хмельницька області, в яких зазначені потенційні резерви трудових ресурсів становлять майже 17% загальної чисельності трудових ресурсів, у Київській області резерви трудових ресурсів становлять до 25%. До другого регіону входять Миколаївська, Запорізька, Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Волинська, Тернопільська, Рівненська, Харківська та Херсонська області, в яких потенційні резерви трудових ресурсів становлять 25-29% загальної чисельності наявних трудових ресурсів. Третій регіон охоплює області з найвищою часткою незайнятих в народному господарстві. До його складу входять Львівська, Одеська, Івано-Франківська, Чернівецька і Закарпатська області та Автономна Республіка Крим. У цьому регіоні незайняті в народному господарстві становлять від 31 до 41% загальної чисельності трудових ресурсів.

Стабільно високим залишається  відсоток молодих безробітних у  віці до 35 років: 52,5%  у 2009 році, 45,5% у 2009 році від кількості всіх безробітних. У 2010 році на 23,6% у порівнянні з 2008 роком зросла кількість не працевлаштованих випускників вищих навчальних закладів. Кількість осіб, які закінчили або припинили навчання у вищих та професійно-технічних навчальних закладах також збільшилася на 29,8% у 2009 році. Серед зареєстрованих безробітних у 2010 році 67% складали особи з повною вищою, базовою та неповною вищою, професійно-технічною освітою ( у 2008 році – 64,4%).

У 2010 році продовжувалося вивільнення працівників з галузей економіки, які найбільше постраждали від кризи. Без роботи у 2009 році залишилося 119 616 робітників сільського господарства (у 2008 році – 222 723 робітника), 111 650 працівників переробної промисловості (у 2008 році – 171 502 працівника), 72 241 працівник сфери торгівлі, ремонту автомобілів, побутових виробів (у 2008 році – 107 137 працівників), 26 493 будівельники (у 2008 році – 38 928 працівників).

Працевлаштування не зайнятих трудовою діяльністю громадян найбільше здійснювалося також по цим галузям. У 2010 році у сільське господарство працевлаштовані 153 034 особи (у 2008 році – 203 693 особи), у переробній промисловості – 136 286 працівників (у 2008 році – 232 196 працівників),  у сфері торгівлі, ремонту автомобілів, побутових виробів – 135 279 працівників (у 2008 році – 238 306 працівників), на будівництві – 25 894 робітника (у 2008 році – 50 850 робітників). Найбільш дефіцитними на сьогодні є професії, за якими відсутня спеціальна базова освіта.[1]

Простежується гірка  особливість нашої економіки: галузі, які мають  найбільшу потребу в персоналі робочої сили, найбільше його і вивільняють, здійснюючи таким чином ротацію кадрів, водночас зменшуючи заробітну плату та погіршуючи умови праці. Тому оцінку використання кадрів фахівців на будь-якому підприємстві проводиться в наступній послідовності:

1. Керуюча система;

2. Розподіл кадрів  спеціалістів по функціям управління;

3. Співвідношення рівня  кваліфікації кадрів спеціалістів;

4. Оцінка відповідності  рівня освіти необхідному;

5. Оцінка відповідності спеціальності роботі, що виконується.[12]

Потреба підприємств, установ  та організацій у працівниках  на кінець 2010 року становила 65 846 робочих місць (у 2009 році – 91 127). З яких 42 % припадає на робітничі місця та стільки ж на посади службовців (у 2008 році – 48 % та 37 % відповідно). Переробна промисловість потребує 18 % працівників, державне управління – 17 %, торгівля – 12 %, операції з нерухомим майном, оренда, інжиніринг та надання послуг підприємцям – 11,5 %. Приблизно такий розподіл характерний для минулого року також.

Незайняте населення  на кінець року становило 542 827 осіб. Попит підприємств у працівниках складав 65 846 осіб. Навантаження на одне робоче місце становить трохи більше 8 осіб.  Навантаження на одне робоче місце за професіями у 2010 році можна побачити у таблиці 2.1.

Таблиця 2.1

Навантаження на одне робоче місце за професіями

Професії	К-сть незайнятих працівників	Потреба підприємств  у працівниках	Навантаження на одне робоче місце
Керівники підприємств	37 617	5 409	6,96
Професіонали у галузі технічних  наук	13 409	1 873	7,16
Працівники сфери торгівлі та послуг	65 022	7 955	8,18
Кваліфіковані працівники з інструментом	77 670	11 397	6,82
Найпростіші професії	89 112	10 057	8,86

У громадських роботах  у 2010 році взяло участь 240 440 безробітних, у 2008 – майже вдвічі більше: 426 825 осіб. [28, с. 96]

Незайняте населення, яке  пройшло професійне навчання у минулому році становить 135 332 особи, що на третину менше, ніж у 2008 році. За спеціальностями найбільше підготовлено електрогазозварників, кухарів, перукарів, продавців продовольчих товарів, операторів котельні та водіїв.[5]

Станом на 1 квітня 2010 року офіційна статистика визнає існування  в Україні 2 млн. безробітних, з яких 518,9 тис. зареєстровано у державній службі зайнятості. Але за результатами профспілкового моніторингу, реальне число безробітних орієнтовно становить 4 млн. 588 тис. 700 осіб. На відміну від офіційних державних органів, система моніторингу НФПУ враховує не тільки безробітних, які реєструються у службі зайнятості, а й різні форми прихованого безробіття.

Найбільшою була кількість  працівників, які перебували у тимчасовій вимушеній у будівництві – 12,4% усіх працюючих у галузі. У режимі скороченого робочого дня або  тижня тут працювали 25,9% усіх зайнятих у галузі. У промисловості відповідні показники співвідносяться як 2,2% до 15,6%. У сфері транспорту і зв’язку – 1,6% і 13,0%. [6]

Сучасна ситуація у сферах регулювання та управління трудовими  ресурсами в країні є результатом  існування проблем та суперечностей, які тривалий час не вирішувались та продовжують загострюватися. Зокрема, встановлено, що існує висока залежність економічної сфери від політичної кон'юнктури, короткострокова орієнтованість економічної діяльності, мають місце негативні демографічні тенденції, територіальні диспропорції попиту та пропозиції на ринку праці, структурні диспропорції попиту та пропозиції на ринку праці, незбалансованість існуючих трудових ресурсів та робочих місць, невідповідність сфери професійної освіти потребам ринку праці, низький рівень заробітної плати в бюджетному секторі.

 

3. Удосконалення  управління та регулювання ринку  праці в Україні

3.1. Вибір моделі  ринку праці в соціально орієнтованій  економіці України

Соціально-орієнтована  ринкова модель економіки України потребує співіснування сильної держави і сильного ринку. Відтак утвердження ринкової орієнтації та посилення ринкових тенденцій у сфері економіки повинно відбуватися на фоні відповідного посилення ролі держави в соціальній сфері. В даній моделі економіки для ринкового суспільства дуже важлива державна турбота. Отже, держава повинна активно й рішуче проводити політику, спрямовану на підвищення суспільного добробуту. Вказані вище інструменти регулювання економіки є засобами для досягнення бажаного становища – зростання добробуту населення. І від ефективності використання цих механізмів залежатиме результат економічних перетворень в Україні.

Із утвердженням цієї моделі вимальовуються привабливі контури  економіки України. По-перше, це має  бути соціально-орієнтований ринок, який базується на виробництві суспільно необхідних товарів. По-друге, нова модель повинна передбачати співіснування державного і приватного секторів економіки, які матимуть абсолютно рівні права – без особливих пільг і виключних привілеїв. По-третє, у найближчому майбутньому економіка України здатна буде поєднувати механізм державного регулювання економіки і механізм ринкового саморегулювання. По-четверте, держава повинна особливо активно піклуватися про соціальну сферу. І саме таким має бути пріоритет державної політики стосовно розвитку країни. По-п'яте, якщо ми хочемо наздогнати Захід, то державі належить усіма можливими інструментами стимулювати національний ринок в особі виробників до доконечно інтенсивного розвитку.

І особливо слід підкреслити, що утвердження держави з ефективною економікою буде можливим тільки завдяки консолідації зусиль усіх прошарків населення, всіх політичних партій та рухів. Сьогодні успішному економічному розвитку України заважає серед інших причин і крайня неузгодженість дій суспільних сил. Соціально-орієнтована ринкова модель економіки може і повинна стати економічним фундаментом консенсусу, метою зусиль усіх, хто хоче, щоб економіка незалежної України процвітала.

Основним напрямом державної  політики розвитку трудового потенціалу на регіональному рівні є створення умов для його розвитку через збалансоване функціонування господарського комплексу регіону з урахуванням його природно-ресурсного, науково-технічного, виробничого потенціалу та екологічного стану довкілля.

 

 

3.2. Єдина технологія  обслуговування незайнятого населення  - ноу-хау в соціальній сфері