Реформування відносин власності

Власність економічно реалізується, коли приносить доход її суб'єкту. Такий доход може бути виражений  прибутком, різного роду платежами. Наприклад, в умовах оренди призначається орендна плата, при концесії - платежі, або встановлюється частка прибутку, яку тимчасово виплачують господарі власнику. Держава також реалізує свою власність через систему податків і платежів.

Власність у системі економічних  відносин Відносини власності охоплюють  весь господарський процес і, природно, пронизують відносини з приводу  виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг. Тобто  вони охоплюють надто великий  спектр економічних відносин. І не лише економічних. З проблемами власності  ми стикаємося щоденно протягом всього життя. В основі численних конфліктів - від дрібної лайки в транспорті до світової війни - лежить невміння або  небажання розмежувати "моє" і "чуже". Результатом невизначеності поняття "наше" є безгосподарність. Отже, "моє", "чуже", "наше" охоплюють багато сторін суспільного  життя. Виходячи з цього іноді  ставлять знак рівності між власністю  і виробничими відносинами в  цілому, цілковито їх ототожнюють. Дане тлумачення власності не можна визнати  правомірним. Воно не враховує тієї обставини, що в системі виробничих відносин кожного суспільства поряд з  елементами, що безпосередньо характеризують привласнення людьми певних благ, є  елементи, пов'язані з привласненням  речей опосередковано, в кінцевому  підсумку. До таких належать, наприклад, значна частина організаційно-економічних  відносин з приводу концентрації, спеціалізації, кооперації, конкуренції, взаємодопомоги, обміну виробничим досвідом тощо.

У цих і багатьох інших  випадках економічні відносини не пов'язані  з поточним споживанням речей  тим чи іншим власником. Вони залежать від власності, визначаються нею, але  самі не є власністю. Отже, власність - не єдиний елемент економічного базису суспільства; її не можна ототожнювати з усією системою економічних  відносин. Яке ж місце вона посідає  в цій системі? Власність - це ядро системи виробничих відносин, серцевина  кожного суспільного способу  виробництва, її називають ще основним, визначальним виробничим відношенням. При цьому мається на увазі  таке.

По-перше, власність визначає характер функціонування не лише соціально-економічних, а й організаційно-економічних  відносин. Наприклад, за умов суцільного одержавлення власності немає умов для розвитку підприємництва, маркетингової  організації господарства тощо.

По-друге, власність визначає цілі й мотиви розвитку виробництва.

По-третє, будь-які докорінні  зміни в економічних відносинах мають починатися з відповідних  перетворень у відносинах власності. Без цього не можна досягти  скільки-небудь істотних зрушень у  господарському житті.

Як живий організм людини відштовхує й поглинає чужорідні  тіла, так і економічна система  не сприймає часткових нововведень, розчиняє їх у своєму середовищі. Зламати  адміністративно-командну систему  управління можна було лише шляхом позбавлення її власності.

Оскільки власність - це основне  економічне відношення, то, очевидно, з  її аналізу слід починати вивчення економічного ладу кожного суспільства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Необхідність реформування відносин власності в Україні

 

Для України, яка розбудовується на засадах ринкової економіки, проблемою  номер один стало реформування відносин власності на засоби виробництва. Річ  у тім, що в Україні, яка в складі Радянського Союзу протягом тривалого  часу будувала соціалізм, склалася своєрідна  структура власності, в якій переважали її суспільні форми. До 1991 року в  Україні існували такі види власності:

• державна
• громадських організацій
• колгоспно-кооперативна
• особиста

Така структура власності  формувалась під впливом вимог  концепції побудови соціалізму, яка  передбачала, що:

а) соціалізм повинен довести  свої переваги перед капіталізмом, на зміну якому він приходить, більш високим рівнем продуктивності праці;

б) високий рівень продуктивності праці може забезпечити лише велике виробництво, яке має ряд суттєвих економічних переваг перед дрібним  виробництвом;

в) найбільш сприятливим  середовищем для зростання продуктивності праці може бути лише суспільна власність  на засоби виробництва, яка відкриває  простір для розвитку продуктивних сил, бо дає можливість свідомо підтримувати відповідність між виробничими  відносинами й продуктивними  силами.

Практика побудови соціалізму в СРСР певною мірою підтвердила  справедливість такої концепції. Свідченням того є незаперечні факти:

1. Досить високі темпи  розвитку радянської економіки  (вищі, ніж у країнах капіталістичного  світу) впродовж всієї її мирної  історії.

2. Плановість, яка базувалася  на суспільній власності, забезпечила  безкризовий характер розвитку  економіки, а отже, неухильне зростання  продуктивності праці.

3. Така економіка послужила  одним з вирішальних факторів  перемоги у Великій Вітчизняній  війні з фашизмом.

4. За порівняно короткий  строк здійснилась післявоєнна  відбудова народного господарства.

Проте в ході формування основ соціалістичного суспільства  були допущені суттєві помилки, найважливішою  з яких була підміна суспільної власності  державною, в результаті чого фактично право розпорядження народною власністю  перейшло до рук державного бюрократичного апарату, а безпосередній виробник поступово втратив з нею зв'язок. Так власність стала "нічийною", а працівник - відокремленим від  засобів виробництва, хоча формально  він залишався їх співвласником.

Надмірне одержавлення власності  породило багато негативних наслідків  у всіх сферах життєдіяльності суспільства. В економічній сфері - це ігнорування  особистих інтересів трудівників  і відчуження їх від власності; що підривало стимули до високоефективної праці; підміна загальнонародних інтересів  відомчими, індивідуальними, що породжувало  неефективне, а іноді й шкідливе використання загальнонародних коштів, марнотратство; невиправдано надмірне обмеження ринкового механізму  державним регулюванням, що вплинуло в кінці кінців на темпи економічного зростання.

Все це підірвало довіру народу до соціалістичної ідеї і стало  відправним моментом руйнування першої в світі соціалістичної держави. На її теренах утворилися нові самостійні держави, в т.ч. й Україна, які спішно почали реставрувати капіталізм, тобто  суспільний лад, що ґрунтується на приватній  власності на засоби виробництва.

Отже, можна констатувати, що Україна на сучасному етапі  знаходиться в перехідному періоді  від соціалізму до капіталізму. Що являє  собою цей перехідний період і  в чому полягає його основний зміст?

У зв'язку з тим, що соціалізм  і капіталізм -це два різнотипні способи виробництва: перший ґрунтується  на суспільній власності на засоби виробництва, другий - на приватній, перехід від соціалізму до капіталізму не може бути одномоментним актом. Ця трансформація передбачає наявність особливого перехідного періоду, впродовж якого повинна бути ліквідована соціально-економічна основа соціалізму з її надбудовою й створено економічний базис капіталізму. Тобто, суспільна власність і система виробничих відносин, збудована на ній, повинна змінитись на приватнокапіталістичну власність з відповідною їй системою виробничих відносин.

Тому основним змістом  перехідного періоду від соціалізму до капіталізму повинен бути процес перетворення суспільних форм володіння, розпорядження й користування власністю  в форми приватні. А так як це здійснити не можна одномоментно - постановою, указом або навіть прийняттям певного закону, то це означає, що економічною  основою перехідного періоду  повинна бути багатоукладна економіка, в якій одночасно співіснують  різні форми власності: суспільні, приватні, змішані. Це ж певною мірою  передбачає й сучасна ринкова  економіка.

Отже, необхідність існування  різних форм власності в сучасній економіці України зумовлена  в першу чергу багатоукладністю її перехідного періоду. Але не тільки цим. Світовий і наш "домашній" досвід показує, що визначальною причиною, яка викликає занепад підприємництва, робить економіку неефективною, є  відокремлення безпосереднього  виробника від засобів виробництва  й управління на основі позбавлення  його власності на ці засоби та права  користуватися результатами своєї  праці. Це особливо відчувається тепер, коли практично основним фактором подальшого зростання виробництва все більше стає особистий фактор (людина), бо можливості речового фактору (предмети праці, засоби праці) відносно вичерпані. Тобто, без  суттєвих капіталовкладень, які "з'їдають" ефект, речовий фактор відходить  на другий план. Тому позбутися негативних явищ в економічній та інших сферах життя можна, лише усунувши причини, які відірвали виробника від  засобів виробництва.

У країнах капіталістичного світу це здійснюється шляхом переходу від індивідуальної приватної власності  до групових, колективних форм, що на сучасному етапі після століть  панування приватної індивідуальної власності на засоби виробництва  є закономірним, об'єктивно необхідним процесом. Тільки так можна забезпечити  високий рівень ефективності виробництва.

В СРСР практика формування колективних форм власності привела  до монопольного зосередження засобів  виробництва в руках держави, що породило надмірний централізм в  управлінні економікою. За таких умов власність лише формально вважалася  суспільною, оскільки розпоряджався  нею держапарат. Безпосередні виробники  фактично були відокремлені від засобів  виробництва та результатів своєї  праці. Це підірвало зацікавленість у результатах праці і стало  причиною зниження темпів зростання  радянської економіки в останні  роки її існування.

Природно, що за цих умов Україна, яка успадкувала від  СРСР надмірно одержавлену економіку, щоб відродити матеріальні стимули  в робітників до високоефективної праці, повинна пройти зворотний (порівняно  з капіталістичними країнами) шлях. А саме подолати надмірне усуспільнення  відносин власності й створити умови  для існування різноманітних  форм власності: державних, колективних, приватних.

Необхідність існування  різних форм власності в сучасних умовах зумовлюється ще й тим, що по - перше, сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва  в різних секторах народного господарства неоднаковий. Ще зберігаються стійкі й  значні розриви в технічному рівні  на окремих підприємствах у різних галузях, регіонах, умовах праці тощо. По-друге, в міру розвитку НТП відбуваються два взаємопов'язаних процеси концентрація й спеціалізація. Перший процес зумовлює укрупнення, усуспільнення виробництва. Другий - його диференціацію. Остання  відкриває можливості для дрібного виробництва й індивідуальної трудової діяльності.

 

3. Новітні тенденції у розвитку відносин власності

 

Поступово в процесі економічного розвитку домінуючого значення набуває  корпоративна форма власності як колективно-приватна. В економіці  країн Заходу корпорації (акціонерні підприємства) перетворилися на найдинамічнішу, провідну структуру. У США їхня частка становить майже 90 відсотків загального обсягу реалізованої продукції. В цілому в розвинених країнах Заходу на корпоративну форму власності припадає 80-90 відсотків  загального обсягу виробництва.

Порівняно з класичною  формою приватного підприємництва корпорації мають певні переваги, які забезпечили  їм вихід на провідні позиції у  сфері бізнесу.

Особливість корпоративної  форми власності полягає в  тому, що вона, з одного боку, зберігає (через володіння акціями окремими особами) все те позитивне, що несе в  собі приватна власність, - підприємницький  інтерес, ініціативу, націленість на накопичення особистого, а звідси - й суспільного багатства, право  безстрокового успадковування тощо. Водночас корпорація долає обмеженість, що притаманна класичній формі приватної власності. Зберігаючись у загальній структурі корпорацій як юридичний інститут володіння, приватна власність заперечує себе економічно: вона реалізується через більш зрілі - колективні - форми організації виробництва. Отже, по суті відбувається реалізація тези про позитивне заперечення приватної власності.

Серед переваг корпоративної  форми власності є й такі, як виробнича гнучкість, здатність  акумулювати капітальні ресурси  й кошти будь-якої належності. До того ж корпорація є більш демократичною формою власності. Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації. Якщо приватна власність у її класичному вигляді дезінтегрує суспільство, породжуючи складні соціальні проблеми, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови суспільної інтеграції, часткового подолання відчуження людини від засобів виробництва, його результатів, від участі в управлінні. У процесі функціонування корпорації відбувається так звана деперсоніфікація великої приватної власності на засоби виробництва, що виражається у втраті окремими власниками капіталу персонального контролю над його функціонуванням. Саме завдяки цьому управління нею здійснюється не приватними власниками, а професіоналами. У зв'язку з цим Дж. Гелбрейт писав, що влада людей, які управляють корпорацією, не залежить більше від приватної власності.

Розпорядження власністю  є нині домінуючою реальністю. Докорінна  зміна ролі цієї ланки економічних  відносин послабила можливості безпосереднього  власника здійснювати прямий контроль над засобами виробництва.

Корпорація не є застиглою  формою власності. Вона еволюціонує. Дедалі більшої ваги в останні десятиріччя  набуває якісно нове явище у розвитку корпоративної власності. Йдеться  про передавання певної частини  акціонерного капіталу найманим працівникам  підприємств, що входять до корпорації. Так, у 1974 р. Конгрес США прийняв  так званий план розвитку акціонерної  власності, зміст якого зводився до здійснення широкої системи заходів  щодо залучення працівників корпорацій до акціонування. У наступні роки Конгресом  США було прийнято ще понад 20 законодавчих актів, які сприяли розвитку цього  процесу. На кінець 80-х років подібні  акти були прийняті у 19 американських  штатах.