Реформування відносин власності

План

 

Вступ

1. Поняття відносин власності
2. Необхідність реформування відносин власності в Україні
3. Новітні тенденції у розвитку відносин власності

4. Аналіз сучасного стану і реформування відносин власності в Україні

5. Проблеми та перспективи розвитку відносин власності в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Темою даної роботи є реформування відносин власності  в економіці України.

Актуальність даної теми зумовлена тим, що саме реформовування відносин власності в Україні є найважливішою складовою частиною ринкової трансформації постсоціалістичної економіки України. Через реформування відносин власності у виробничому секторі країни вирішується двоєдине завдання:

* здійснюється приватизація  об'єктів державної власності,  в результаті цього формується  масив недержавної власності,  який посідає стратегічні позиції  і робить незворотними ринкові  перетворення в економіці;

* досягається ринкова адаптація системи управління державним сектором, держава починає виступати рівним і ефективним господарюючим суб'єктом на ринку.

Мета: визначення  оптимальних для України форм,  методів та меж реформування державної власності в конкретно-історичних умовах  трансформації вітчизняної економіки на основі узагальнення підсумків світового досвіду економічного  розвитку.

Завдання:

Відповідно до мети були поставлені наступні завдання:

• визначити  юридичний  та  економічний  аспекти  власності;
• визначити об'єктивну необхідність та межі приватизації державної власності;
• проаналізувати ефективність функціонування підприємств різноманітних форм власності і визначити перспективні   для України форми;
• дослідити взаємозв’язок між ринковими відносинами і формами власності;

          Об’єкт: процес реформування відносин власності в Україні.

          Предмет: теоретико-методологічні та практичні питання аналізу шляхів оптимізації відносин власності в Україні на основі узагальнення досвіду найбільш розвинутих країн світу.

          Метод: курсова робота виконана на основі використання системи економічних законів та філософських наукових принципів. Для досягнення поставленої мети дослідження використані методи сходження   від абстрактного до конкретного, єдності історичного та логічного, ретроспективного аналізу, статистичного спостереження та узагальнення.

Спроби і набутий досвід приватизації підприємств-монополістів, великих підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки країни, продемонстрували наявність гострих проблем, які потребують вирішення для забезпечення подальшого ефективного проведення реформи власності в Україні:

* по-перше, на  сьогодні відсутня офіційно визнана  стратегія реформування відносин  власності, яка надавала б можливість  визначити раціональні пропорції  між державною та приватною  власністю при даному управлінському  ресурсі держави;

* по-друге, існуюча  система управління державною  власністю показала свою неефективність, що проявляється у високій  частині збиткових державних  підприємств, акціонерних товариств,  в яких контрольні і блокуючи  пакети акцій належать державі,  неліквідності державного майна,  низькому рівні доходів від  діяльності державного сектору;

* по-третє, має місце гальмування процесу приватизації у обох напрямках: завершенні масової приватизації та проведенні індивідуальної приватизації;

* по-четверте, поширюється використання способів нелегітимної (“тіньової”) приватизації, серед яких найбільш розповсюдженими стають розрахунки з кредиторами високоліквідним державним майном;

* по-п'яте, визначилась непідготовленість систем галузевого державного регулювання до приватизації підприємств-монополістів, в першу чергу природних монополій.

Невирішеність перелічених  проблем створює ризики для національної економіки: непрозорість процесів реформи  відносин власності веде до криміналізації способів переходу державної власності  до приватного сектору; сприяє формуванню впливових груп бізнес-інтересів, які  зацікавлені в збереженні непрозорості та застійного стану реформи; до того ж формується образ української  економіки, мало привабливий для  інвесторів.

Комплексне і  кінцеве в часі вирішення проблем, накопичених в процесі реформи  державної власності, потребує кардинальної зміни підходів до проведення приватизації. На новому етапі необхідно перейти  до масштабної приватизації в системних  галузях, які критично впливають  на формування структури витрат підприємств  інших галузей та на спроможність економіки країни до зростання, зокрема, природних монополій. При цьому  необхідно передбачити обов'язкове відокремлення діяльності у сфері  природних монополій від іншої  господарської діяльності об'єкта приватизації.

Активи, що забезпечують діяльність у сфері природних  монополій, необхідно приватизувати  за окремими підпрограмами з урахуванням  особливостей приватизації суб'єктів  природних монополій Без проведення приватизації цих галузей буде неможливо  досягти основної цілі реформи — становлення ринкової економіки в Україні. На новому етапі успіх приватизації окремого підприємства в значній мірі буде визначатися темпами і умовами ринкової трансформації системних галузей.

Системний підхід до приватизації має забезпечити реалізацію інтегрального бачення місця і ролі приватизації у конкретних секторах і галузях економіки для підвищенні ефективності їх функціонування і створення засад сталого економічного зростання. Приватизація, як система реформаторських заходів перехідного періоду, завершується, встановлюються критерії для утримання виробничих і пов'язаних з виробництвом активів у державній (комунальній) власності, забезпечується трансформація органів приватизації, створюються засади для ефективного управління виробничими і пов'язаними з виробництвом активами, а також набуття і продажу державою виробничих і пов'язаних з виробництвом активів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття відносин власності

 

Вивчення господарського ладу тієї чи іншої країни неминуче ставить перед дослідником корінне  питання: кому належить економічна влада, хто розпоряджається суспільним багатством. Суть цієї влади полягає  в характері привласнення засобів  виробництва і його результатів. Тому, щоб з'ясувати природу та економічну структуру того чи іншого суспільства, необхідно передусім  розкрити зміст існуючої системи  відносин власності.

Відносини власності виникають  між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає відношення людей до певних речей, як до своїх.

Спочатку відносини власності  виступали у формі певних історичних звичаїв. З виникненням держави  стали розроблятися юридичні закони, котрі визначали, за якими правовими  нормами привласнюється і розподіляється суспільне багатство між різними  суб'єктами (окремими громадянами, соціальними  групами, класами, державою). Правові  відносини власності виражаються  в закріпленні за різними суб'єктами прав володіння, користування і розпорядження. Стаття 2 Закону України "Про власність" так трактує право власності: "Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини  щодо володіння, користування і розпорядження  майном".

Отже, відносини власності  втілюються насамперед у певних юридичних  нормативних актах. Але власність - це не лише юридична, а й економічна категорія. Причому остання є  визначальною: саме економічні відносини  власності детермінують їхню юридичну форму. Взаємозв'язок тут такий: економічні відносини - базисні, юридичні - надбудовні.

Власність в економічному сенсі являє собою складну  систему господарських відносин, які існують у виробництві. Ця система включає в себе такі групи  відносин:

• відносини з приводу привласнення умов виробництва і його результатів;
• відносини господарського використання майна;
• економічні форми реалізації відносин власності.

 Розглянемо ці відносини  більш конкретно. Насамперед зазначимо,  що речовий зміст власності  становлять переважно матеріальні  блага - предмети природи або  продукти людської праці. Проте  речі самі по собі - це не  власність, так само як золото  чи срібло за своєю природою  не є грошима. Благородні метали  перетворилися в гроші лише  за певних виробничих відносин. Це ж стосується й відносин  власності. Звичайно, об'єктом власності  є речі. Але власність як економічна  категорія - не річ, а система  економічних відносин між людьми  з приводу привласнення речей.

Характер цих відносин на різних етапах суспільного розвитку складався не однаково. Для його характеристики важливо розрізняти типи, форми і види власності.

Щодо типів власності, то історії відомі два основних типи власності - приватна і суспільна. Приватна характеризуєтся тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.

Говорячи про трудовий і нетрудовий характер приватної  власності, необхідно звернути увагу  на таке. В економічній літературі (особливо марксистській) нетрудові  доходи розглядаються як такі; що не відповідають принципам соціальної справедливості. Однак таке твердження не завжди може бути достовірним, тому вимагає деякого пояснення.

Звичайно, з самого початку  привласнення мало трудовий характер. Адже привласнювати можна лише те, що задовольняє певні людські  потреби. Людина своєю працею перетворювала  дані природою предмети у такі, які  вона могла споживати, а отже, і привласнювати. Тому саму по собі працю можна представляти як процес привласнення.

З цих міркувань випливає, що в тих суспільствах, де переважає  ручна фізична праця, нетрудові  доходи справді означають експлуатацію. Такими є, наприклад, рабовласницьке і  феодальне суспільства. Доходи рабовласників  і феодалів - це нетрудові доходи, які вони одержують в результаті експлуатації рабів і кріпаків.

В цивілізованому суспільстві, де переважно високомеханізоване та автоматизоване виробництво, нетрудові  доходи не завжди мають соціально  несправедливий характер. Справа в  тому, що застосування капіталу підвищує продуктивну силу працівника. Як зазначає П. Самуельсон, капітал має "власну продуктивність". Тому той доход, що походить від капіталу, логічно  має привласнюватися власником  капіталу. Якщо, наприклад, за рахунок  коштів акціонерів здійснена технічна реконструкція підприємства і завдяки  цьому зросли його доходи, то останні  мають виплачуватись у формі  дивідендів власникам акцій.

Суспільній власності  притаманне спільне привласнення засобів  виробництва і виробленого продукту. Її можна представити у двох основних видах: як власність народу в цілому і як власність окремих колективів. Реально ж у господарській  практиці вона виступає в формах державної  і  колективної власності.

Донедавна в економічній  літературі приватна і суспільна  власність розглядалися як антиподи, тобто такі, що заперечують одна одну і не можуть разом співіснувати. Навіть і сьогодні подібні міркування інколи висловлюються в окремих  працях. Наприклад, у навчальному  посібнику "Основи підприємницької  діяльності" зазначається, що "відносини  власності можна представляти як два полюси, на одному з яких - приватна власність, а на іншому - суспільна  власність".

Подібне протиставлення двох типів власності не можна визнати  правомірним. Досвід країн з розвинутою ринковою економікою переконливо доводить, що в цивілізованому суспільстві поруч існують різні типи і форми власності, доповнюючи одна одну і урізноманітнюючи та збагачуючи економічне життя. В кожному суспільстві є галузі, які можуть успішно розвиватися переважно на основі приватної власності: це в основному сфера обслуговування населення. Сучасна індивідуалізація виробництва також більшою мірою зорієнтована на приватну власність. Водночас технологічний процес окремих галузей вимагає їх усуспільнення в рамках держави або окремого колективу (залізниця, транспорт, зв'язок та ін.).

Свого часу в нашій країні протиставлення приватної і суспільної власності дуже негативно позначилося  на господарській практиці. Пряме  насильне усунення приватних форм господарювання стало відчутним фактором гальмування  економічного розвитку.

Таким чином, приватну і суспільну  власність не варто протиставляти, не слід також вважати, що одна з  них більш прогресивна, а інша - регресивна. Прогресивний економічний  розвиток завжди передбачає взаємодію  цих двох типів власності. Водночас не заперечує того, що одна з них  може бути переважаючою в окремі періоди  і етапи розвитку людського суспільства.

Відносини власності також  виникають у процесі господарського використання певного майна. Це особливо має місце тоді, коли власник засобів  виробництва сам не веде господарську діяльність. Він надає можливість іншим особам володіти його майном на конкретних умовах. Тоді між власником  і підприємцем виникають відносини  використання майна. Підприємець одержує  юридичне право володіння і користування чужою власністю. Прикладом цього  може бути оренда - договір про надання  за певну плату майна якого-небудь власника для тимчасового користування іншим особам. Аналогічні відносини  виникають на державних підприємствах - між державою як власником засобів  виробництва і трудовими колективами, при концесії, в акціонерних товариствах  і кооперативах тощо.