Рбанізація як всесвітній процес: поняття, суть, риси та тенденції

Особливо різкий перелом  у динаміці міського населення світу, а в більш широкому плані – у розвитку самого процесу урбанізації наступив у другій половині XX століття. Він одержав назву “міської революції”. Приріст чисельності городян у світі за 1950 – 2000 рр., згідно з аналізами демографів ООН, збільшився в 4 рази і зберіг тенденцію до подальшого значного підвищення. У першій чверті XXI століття чисельність городян має зрости до 5,1 млрд. людей – на 73%.

Високі темпи росту  міського населення в другій половині XX століття зв'язані із сполучення декількох  факторів. Два з них найбільш значні. Міграція сільського населення в  міста в середині нашого століття прийняла такі масштаби, що її іноді  називають великим переселенням народів XX століття. Це величезне збільшення міграції в міста збіглося в країнах, що розвиваються, з демографічним  “вибухом”, що також сприяло небувалим темпам росту міського населення. У 1991 – 1995 рр. городян у світі щорічно в середньому ставало більше на 61 млн. чоловік (сільських жителів – на 25 млн.).

У результаті склався єдиний і разом з тим досить диференційований міський світ, що затвердився, насамперед у розвинутих країнах (з 50-х рр.), а  до 2015 р., по оцінках демографів ООН, стане переважно й у країнах, що розвиваються.

Правда, у цілому на земній кулі сільське населення продовжує  збільшуватися – з 1,8 до 3,2 млрд. людей  в 1950 – 2000 рр. Але в першій чверті XXI століття його чисельність стабілізується. Ріст сільського населення в другій половині XX століття відбувався винятково  завдяки країнам, що розвиваються, де проживає близько 90% сільських жителів  світу. У розвинутих країнах сільське населення поступово скорочується – з 366 млн. чоловік у 1950 р., до 300 млн. у 1990 р., до 280 млн. чоловік до 2000 р. і ,за прогнозами, до 200 млн. до 2025 р.. [2]

Шляхи розвитку урбанізації

З плином часу в кожній країні відбуваються деякі зміни в області розселення. Це пов'язано зі зміною типу відтворення  населення і зміною типу господарства. Американський географ Джиббс виділив 5 основних стадії розселення, які пройшли або пройдуть всі країни світу до певного етапу розвитку. Головний критерій виділення п'яти стадій урбанізації це співвідношення динаміки міського і сільського населення.

Перша стадія урбанізації по Джиббсу має такі характеристики: доіндустріальний устрій господарства, традиційний тип відтворення, густа і порівняно рівномірна мережа сільських поселень. На цій стадії розвитку урбанізації міське населення зростає повільно і тому частка городян може навіть знижуватися, при абсолютному переважання сільського населення. На цій стадії урбанізації до 1991 р. знаходилися: Таджикистан і Туркменія. Динаміка міського та сільського населення з 79 р. по 91 р. свідчить про це. У переході на другу стадію урбанізації перебували Киргизія та Узбекистан.

Друга стадія урбанізації суспільства  проявляється під час проходження  ним процесу індустріалізації. На цій стадії урбанізації сільське населення мігрує в міста масовими потоками, але за рахунок природного приросту частка сільських жителів у всьому її ще поки незначно зростає.

Міське населення збільшується більш різко. До 1991 р. на цій стадії урбанізації знаходилися республіки: Казахстан, Азербайджан, Вірменія. На переході від другої стадії до третьої перебували Молдавія і Грузія.

Третя стадія урбанізації суспільства  характеризується такими рисами    демографічний перехід вже завершено; міграційний відтік природний спад призводить до зниження сільського населення. Зростання частки міського населення зумовлює переважання над часткою сільського населення.

На четвертій стадії урбанізації  продовжує слабко рости міське населення, так і слабко зменшується сільське населення. До 1991 р. на третій-четвертій  стадіях урбанізації перебувала Росія, а так само Україні, Білорусія, Литва. Естонія і Латвія здійснювали перехід на п'яту стадію.

П'ята стадія урбанізації властива постіндустріальних країнах, коли зникають соціальні відмінності між містом і селом. Всі переваги міста з'являються в сільській місцевості. Підвищується цінність екологічного чинника у свідомості населення. Зростання психологічного чинника змушує переміщатися городян до села. Знижується чисельність міського населення і зростає чисельність сільського. Система розселення знову приходить в стан рівноваги. У цій стадії урбанізації до 1991 р. не перебувала жодна з республік ближнього зарубіжжя. [1]

Стадії розвитку урбанізації

I. Розвиток і зростання міст (зростаючих як окремо). Це - "точкова" концентрація. Місто накопичує потенціал, ускладнює свої функціональну і планувальну структури. Проблеми його стають дедалі масштабнішим і набувають зростання гостроту, проте їх рішення в рамках міста стають все скрутніше через обмеженість територіальних ресурсів.

II. Формування агломерацій. Післяміська стадія розвитку розселення. Виникнення плеяди міських поселень на базі великого міста вносить корінні зміни в картину розселення. Агломерації стають ключовою формою територіальної організації продуктивних сил і розселення. Агломерація носить вибірковий характер, але в той же час досить поширеною. Агломерації грають провідну роль у всіх розвинутих і в низці країнах. Велике місто знаходить в них своє доповнення і водночас набуває нові можливості для вирішення своїх проблем, у тому числі і екологічних. Видатний потенціал великого міста реалізується повніше.

З агломераціями пов'язаний значний  економічний ефект, обумовлений  можливістю замкнути в межах територіально  обмежених агломерацій значну частину  виробничих та інших зв'язків. Це особливо важливо для країн з великою територією.

III. Формування опорного каркасу  розселення. Зосереджена концентрація. Опорний каркас являє собою  генералізований урбаністичний портрет країни або регіону. Він утворений сукупністю вузлових (міста, агломерації) і лінійних (магістралі, полімагістралі) елементів. Там, де вони досить зближені і територія виявляється перекритою зонами їх безпосереднього впливу, формуються урбанізовані райони. [5]

Регіональні особливості розвитку в умовах урбанізації

У 90-ті рр.. 43% жителів Землі жили в місті. Максимальна у світі  частка городян більше 70% - відзначалася в економічно розвинених регіонах (у  Європі, Північній Америці, Австралії), де зростання і розвиток міст як осередків промисловості сучасного  типу почалося в період промислової  революції. Найбільші темпи приросту міського населення тут на початку 20 століття.

За останні 30 років частка цих  регіонів у чисельності міського населення світу скоротилася  з 45 до 26%, в той час як в усьому іншому світі чисельність жителів  міст зросла з 400 млн до 1,6 млрд. чол. В останні десятиліття в економічно розвинених регіонах спостерігається процес так званої контрурбанізаціі - втечі з великих міст в передмістя, пов'язаний значною мірою з процесом децентралізацією промисловості.

У Латинській Америці близько 65% населення  проживає в містах, тут розташовані найбільші міські агломерації світу - Мехіко, Сан-Паулу.

Найбільш високі темпи урбанізації  в регіонах, де частка міського населення  поки відносно невелика. Частка міського населення в Азії в цілому невелика і складає 34%. Найбільш високі темпи  урбанізації, що перевищують темпи  зростання населення, спостерігаються  у Південно-Східній Азії, де частка міського населення всього 29%. У країнах  Східної Азії - Японії, Тайвані, в  КНДР і Республіці Корея міське населення  переважає (близько 70%). Частка міського населення в Китаї складає  лише 32%; це пов'язано і з жорстким регулюванням внутрішніх міграцій до 1978 р., так і з характером економічних  реформ 80-х рр., Спрямованих на пріоритетний зростання добробуту аграрних районів, що також стримувало міграції в міста.

Найменший у світі показник частки міського населення, і водночас - найбільші  темпи його розвитку, в останні  десятиліття в Африці. [5]

3. ОСОБЛИВОСТІ  СУЧАСНОГО РОЗВИТКУ УРБАНІЗАЦІЇ

Рівні та темпи урбанізації

Незважаючи на наявність  загальних рис урбанізації як всесвітнього процесу в різних країнах  і регіонах вона має свої особливості, що, насамперед, знаходять вираження  в різних рівнях і темпах урбанізації.

За рівнем урбанізації  всі країни світу можна поділити на 4 групи:

• Низький рівень урбанізації - менше 20%;
• Середній рівень урбанізації - від 20% до 50%;
• Високий рівень урбанізації - від 50% до 72%;
• Дуже високий рівень урбанізації - понад 72%.

Темпи урбанізації багато в чому залежать від її рівня. У більшості  економічно розвинутих країн, що досягли  високого рівня урбанізації, частка міського населення останнім часом  росте порівняно повільно, а число  жителів у столицях і інших  самих великих містах, як правило, навіть зменшується. Багато городян  тепер прагнуть жити не в центрах  великих міст, а в пригородах і  сільській місцевості. Це порозумівається  подорожчанням інженерного устаткування, крайнім ускладненням транспортних проблем, забрудненням навколишнього  середовища. Але урбанізація продовжує  розвиватися всередину, здобуваючи нові форми. У країнах, що розвиваються, де рівень урбанізації значно більш  низький, вона продовжує рости вшир, а міське населення швидко збільшується. Нині на їхню частку приходиться більш 4/5 усього щорічного приросту числа  міських жителів, а абсолютне  число городян уже набагато перевищило їхнє число в економічно розвинутих країнах. Це явище, що одержало в науці  найменування міського вибуху, стало  одним з найважливіших факторів усього соціально-економічного розвитку країн, що розвиваються.

Для багатьох країн, що розвиваються, характерна хибна урбанізація (псевдо урбанізація), коли збільшення чисельності міського населення не супроводжується поширенням міського способу життя та культури, ріст населення міст у цих регіонах набагато випереджає їхній реальний розвиток. Формуються «міські нетрі», без належного рівня благоустрою. Це явище з’являється значною мірою завдяки постійному “виштовхуванню” надлишкового сільського населення в міста, особливо великі. При цьому незаможне населення звичайно селиться на окраїнах великих міст, де виникають пояси убогості.

В економічно розвинутих країнах, навпаки, проводяться великі зусилля  по регулюванню процесу урбанізації, керуванню ними. У цій роботі, що нерідко здійснюється методом  проб і помилок, поряд з державними органами беруть участь архітектори, демографи, географи, економісти, соціологи, представники багатьох інших наук. Сучасні процеси  росту, склад і розміщення населення  викликають багато складних проблем, деякі  з яких носять всесвітній характер, а деякі специфічні для країн  різних типів. Найбільш важливі з  них – триваючий швидкий ріст населення світу, міжнаціональні відносини, урбанізація.

Темпи щорічного приросту городян майже удвічі вищі, ніж приріст населення світу в цілому. Міста різного рангу, значення і величини швидко розростаються пригородами, агломераціями, ще більш великими урбанізованими зонами, практично охоплюють своїм впливом основну частину людства. [2]

Сьогодні темпи приросту міського населення в середньому складають 2 % на рік. Для розвинутих країн, які  характеризуються значною часткою  міського населення (до 70 %) він становить 0,3 % на рік. В країнах, що розвиваються, темпи урбанізації значно вищі – 4 % на рік. Особливо вони високі в країнах  Західної Африки та Південної Азії (8-13 % на рік), що зумовлено невеликою  часткою міського населення та високими темпами приросту населення.

За кількістю міського населення  всі регіони світу можна розділити  на дві групи: з чисельністю вище і набагато нижче середнього світового  показника. В Європі, Латинській Америці, США й Канаді, Австралії та Океанії  міське населення складає 2/3 усього населення, а в Азії та Африці –1/3. В цілому більша частка міського населення характерна для розвинутих країн, а також країн, в яких природні умови не сприяють веденню сільського господарства (Сінгапур – 100 %, Бельгія – 97 %, Кувейт – 97 %, Ісландія – 92 %, Ізраїль – 92 %, Уругвай – 91 %, Велика Британія – 91 %, Нідерланди – 89 %, Аргентина – 89 %, Німеччина – 88 %, Лівія – 88 %).Найнижчі частки міського населення характерні для найбідніших країн Африки та Азії з аграрним господарством (Бутан, Руанда – 6 %, Бурунді – 8 %, Непал – 10 %, Уганда – 13 %).

Незважаючи на процеси урбанізації  близько половини жителів Землі  мешкає в сільських поселеннях. Особливо висока частка сільського населення в Азії — 65 %, Африці — 70 %. У Китаї та Індії, наприклад, частка сільського населення становить відповідно 70 і 73 %. Лідирують за цим показником країни Тропічної Африки (Руанда, Бурунді, Уганда) та Південної Азії (Бутан, Непал). [7]

Субурбанізація

У частці економічно розвинутих країн нині почалося скорочення чисельності  населення міст і частка міського населення. Однак було б неправильно  трактувати це як поворот процесу  урбанізації назад: урбанізація  вступила в нову фазу, що одержала назву  субурбанізація, утворення і поширення міських агломерацій і мегаполісів. Cубурбанізація - процес зростання і розвитку приміської зони великих міст, унаслідок чого формуються міські агломерації.

Концентрація промисловості  транспорту погіршила економічні умови  життя у великих містах, у людей  з’явилось прагнення жити у власних  будинках через відносно низьку вартість нерухомості в пригородах, гарну  екологію, низькі місцеві податки  – це все причини переїзду людей  з міст в приміські поселення. У багатьох районах населення  тепер росте швидше в малих  містах, по окраїнах, ніж у центрах  агломерацій. Нерідко найбільші  міста, насамперед міста-мільйонери, втрачають  населення через його міграцію в  пригороди, міста супутники, подекуди в сільську місцевість, куди воно приносить  міський спосіб життя. Міське населення  промислово розвинутих країн зараз  практично не росте. Цей процес з’явився починаючи з 60-х рр. практично у всіх західноєвропейських країнах та у Канаді, Австралії, Новій Зеландії (а в США – ще раніше).