Підприємство в системі зайнятості і доходів населення в Україні

Динаміку  номінальної заробітної плати найманих працівників у 2007–2011рр. Характеризують дані наведені нижче (таблиця 2.3).

Таблиця 2.3.

Динаміка середньомісячної заробітної плати

 

Роки	Нараховано в середньому
	за місяць			за оплачену годину, грн.
	штатному працівнику, грн.	у % до відповідного період\г попереднього року	працівнику в еквіваленті  повної зайнятості, грн.
2007р.	1351	129,7	1408	8.74
2008р.	1806	133.7	1885	11.68
2009р.	1906	105.5	2064	12.90
2010р.	2239	120.0	2389	14.91
2011р.	2633	117.6	2765	17.30

 

Зростання номінальної заробітної плати у 2011р. порівняно з 2010р. було зафіксовано в усіх видах економічної діяльності. Темпи приросту зазначеного показника коливалися у межах від 9,0% в охороні здоров’я та наданні соціальної допомоги до 28,7% у лісовому господарстві та пов’язаних з ним послугах.

Диференціація розмірів заробітної плати  за видами економічної діяльності є  головним чинником міжрегіональних відмінностей.

Найвищу заробітну плату (на 4,2–52,4% вищу за середній рівень) у 2011р. Отримували працівники підприємств м.Києва та Київської області, а також регіонів, де сконцентровані підприємства гірничо-металургійного комплексу: Донецької, Дніпропетровської та Луганської областей. Найнижчі показники (на 24,3–25,0% нижчі за середній рівень) були у Тернопільській, Херсонській та Чернігівській областях [17].

Одним із важливих індикаторів стану  рівня життя населення є показник реальної заробітної плати. У середньому за 2011р. порівняно з 2010р. індекс реальної заробітної плати становив 108,7%, а впродовж року (грудень 2011р. до грудня 2010р.) – 111,0%.

Щорічну динаміку реальної заробітної плати характеризують дані, наведені у таблиці 20.

Таблиця 2.4

Індекси реальної заробітної плати, %

Роки	Грудень до грудня попереднього року	До попереднього року	2011р. до відповідного року
2007р.	110.3	112,5	115.6
2008р.	97.0	106.3	108.7
2009р.	99.1	90.8	119.8
2010р.	110.5	110.2	108.7
2011р.	111.0	108.7	X

 

У 2011р. зростання реальної заробітної плати спостерігалося в усіх регіонах, а найбільше – у Київській (на 13,3%), Донецькій (на 10,9%), Вінницькій (на 10,2%), Волинській (на 10,2%), Луганській (на 10,1%) та Запорізькій (на 10,0%) областях.

Упродовж 2011р. зберігалася тенденція щодо зменшення обсягу заборгованості з виплати заробітної плати, яка намітилася у 2010р. Так, загальна сума боргу зменшилась у 2010р. на 255,3 млн.грн., а у 2011р. – на 240,7 млн.грн., у той час як упродовж двох попередніх років борг перед працівниками зростав, зокрема, у 2008р. – на 77,8% (на 520,0 млн.грн.), а у 2009р. – на 23,9% (на 284,7 млн.грн.).

На 1 січня 2012р. загальна сума заборгованості становила 977,4 млн.грн., що на третину  менше, ніж на початок 2010р. Це найнижчий показник упродовж останніх трьох років.

Обсяг невиплаченої заробітної плати  на початок січня п.р. дорівнював 3,0% фонду оплати праці, нарахованого за грудень 2011р., у січні 2011р. – 4,3% відповідно. У регіональному розрізі найвищий рівень такого співвідношення був у Кіровоградській (9,7% фонду оплати праці) області, а найнижчий – у Чернівецькій (0,1%) області, про що свідчать дані на рис. 2.6.

 

 

Рис. 2.6. Динаміка заборгованості з виплати заробітної плати [11]

 

Динаміка показника заборгованості з виплати заробітної плати впродовж 2011р. була неоднозначною: зростання упродовж січня–лютого змінилося стабільним зниженням показника, починаючи з березня місяця і до кінця 2011р.

Протягом 2011р. заборгованість працівникам  економічно активних підприємств зменшилася на 32,5% (на 210,3 млн.грн.) і на 1 січня п.р. становила 436,1 млн.грн., або 44,6% від загальної суми боргу.

Зменшення суми невиплаченої заробітної плати у 2011р. спостерігалось у більшості  видів економічної діяльності.

Найбільше зниження заборгованості зафіксовано  на економічно активних підприємствах промисловості (на 80,5 млн.грн.), здебільшого за рахунок підприємств із виробництва машин та устатковання (на 21,9 млн.грн.), виробництва та розподілення електроенергії, газу та води (на 13,6 млн.грн.), виробництва харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів (на 12,4 млн.грн.), будівництва (на 61,8 млн.грн.), транспорту та зв’язку (на 24,3 млн.грн.), а також торгівлі, ремонту автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку (на 18,0 млн.грн.).

РОЗДІЛ 3. Перспективи регулювання зайнятості та доходів населення в сучасних умовах

3.1 Стратегія сучасного підприємства  в контексті забезпеченні зайнятості  населення та підвищеного рівня  його доходів. та механізми  і інструменти регулювання зайнятості  населення

 

 

Сучасне підприємство як складна, динамічна соціально-економічна система функціонує не ізольовано від зовнішнього світу, а виступає одним із його структурних елементів, сукупність яких утворює також соціально-економічну систему, проте вже більш високого рівня. Ефективність і стійкість функціонування таких систем напряму залежать від раціональності, гнучкості,  внутрішніх взаємозв'язків між її структурними елементами.

Це є головною умовою прояву позитивного  синергетичного ефекту в процесі  розвитку й управління великими системами соціально-економічних об'єктів, зокрема на рівні регіону або, навіть, країни.

Нині питання регулювання зайнятості набуває особливої значущості, оскільки циклічний характер ринкової економіки спричиняє безробіття й пов’язані з ним негативні економічні та соціальні наслідки.

Сучасний механізм регулювання  зайнятості населення досить складний, оскільки він поєднує ринковий механізм саморегулювання процесів, що відбуваються на ринку праці, та систему заходів державного регулювання [21].

Дослідження чинного в Україні механізму державного регулювання ринку праці та зайнятості населення показало, що нині він включає:

• систему правових інструментів (законів, норм, правил, законодавчих актів і нормативно-правових документів), що регулюють сферу соціально-трудових відносин;
• інструменти фінансово-кредитної політики (джерела формування фонду сприяння зайнятості населення та порядок їх використання), спрямовані на реалізацію програм зайнятості й підтримку населення, яке тимчасово не працює;
• інструменти інвестиційної та податкової політики, які передбачають економічний вплив держави на роботодавців, на кількісний і якісний склад робочої сили;
• засоби державної системи працевлаштування з розвинутою мережею центрів зайнятості, які регулюють рух трудових ресурсів, організують професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації кадрів;
• засоби системи державного контролю за дотриманням прийнятих і чинних правових, економічних та організаційних умов сприяння продуктивній зайнятості населення.

Механізм регулювання зайнятості населення включає такі складові:

• розробку загальнодержавної та регіональних програм зайнятості;
• організацію і забезпечення, функціонування державної служби зайнятості;
• участь підприємств, установ і організацій у реалізації, державної політики зайнятості;
• функціонування Державного фонду сприяння зайнятості населення;
• професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовки незайнятих громадян;
• надання компенсацій громадянам, що втратили роботу або проходять перекваліфікацію;
• контроль державних органів влади за дотриманням законодавства України про зайнятість населення.

При розв´язанні багатьох проблем  зайнятості та безробіття важливі функції  покладаються на Державну службу зайнятості. її діяльність здійснюється під керівництвом Міністерства праці і соціальної політики України та місцевих адміністрацій. Вона фінансується з Державного фонду сприяння зайнятості і звільняється від сплати податків, митних та інших зборів, що вносяться до бюджету [9].

Завдання і проблеми щодо зайнятості населення, які доводиться вирішувати на кожному з рівнів, тісно пов’язані між собою, доповнюють один одного та конкретизуються з переходом на нижчий рівень управління. Вирішення значного кола проблем відбувається на регіональному та локальному рівнях, хоча вони і регламентуються централізовано на державному рівні. Роль регіонів у державному регулюванні зайнятості населення дедалі зростає – посилюється соціальна підтримка безробітних, активізується діяльність регіональних служб зайнятості.

Нові завдання, які постають перед регіональними органами державного управління, полягають у тому, щоб створити умови для нарощування потенціалу зайнятості на основі реструктуризації наявного в регіоні виробничого та науково-технічного потенціалу, модернізації регіональних центрів науково-технічної та економічної інформації, розширення спектру маркетингової діяльності.

Важливими є напрями державного регулювання, які сприяють зміцненню  інноваційного сектора економіки, збільшенню частки зайнятих в наукомістких галузях виробництва, зростанню мобільності населення. Державні органи управління мають зосередити зусилля на концентрації ресурсів праці в інноваційній сфері.

Основне завдання полягає у розробці і впровадженні такої моделі соціально-економічного розвитку держави, яка б була зорієнтована не тільки на застосування новітніх досягнень науки і техніки, але і формування якісного трудового потенціалу, здатного до ефективного використання досягнень цивілізації, зміни своєї ментальності і розвитку індивідуальних здібностей [7].

3.2. Державні програми забезпечення зайнятості населення та моніторинг їх виконання та механізми і інструменти регулювання зайнятості населення

 

З 1991 р. відповідно до ст. 14 Закону України  «Про зайнятість населення» з метою  сприяння зайнятості населення, задоволення потреб громадян у праці Кабінетом міністрів України і виконавчими органами відповідних рад мають розроблятися річні та довгострокові державна і територіальні програми зайнятості населення.

Дані програми спрямовані на:

• сприяння розвитку та структурну перебудову економіки, створення умов для направлення працівників у першу чергу на рентабельні виробництва і в пріоритетні галузі народного господарства;
• запобігання розвитку безробіття та його скорочення шляхом підвищення економічної заінтересованості підприємств і організацій у створенні додаткових робочих місць переважно з гнучкими формами зайнятості;
• поліпшення системи відтворення робочої сили у поєднанні з розвитком робочих місць, професійної орієнтації, підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації населення, ефективне використання трудових ресурсів;
• захист безробітних та їх сімей від негативних наслідків безробіття й забезпечення зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці;
• формування кадрової, матеріальної, інформаційної, статистичної, фінансової та науково-методичної бази державної служби зайнятості;
• заходи сприяння зайнятості населення, яке проживає в сільській місцевості.

Отже, зміст державної і територіальних програм зайнятості відображає весь спектр активних і пасивних заходів держави на ринку праці [3, c. 110].

Програми зайнятості як механізм реалізації державної політики розробляються  і реалізуються на різних рівнях. Розподіл повноважень свідчить про те, що на державному рівні задаються стратегічні орієнтири політики держави щодо регулювання зайнятості населення, а на регіональному і місцевому рівні - конкретна реалізація соціальних послуг населенню.

Важливе значення набуває узгодження регіональних програм розвитку з  загальнодержавними цілями, а також засоби фінансування програм різного рівня.

Негативно впливає на створення  умов для працевлаштування безробітних  відсутність Державної програми зайнятості населення. Після 2005 р. Кабміном не затверджувались державні програми зайнятості, які забезпечували би комплексний підхід до вирішення завдань збалансування попиту на робочу силу та її пропонування.

Натомість Уряд затверджував Основні  напрями проведення державної політики зайнятості, які носять декларативний  характер. На їхнє виконання не передбачалося обсягів фінансового забезпечення, не визначалися кількісні показники та відповідальні виконавці. На 2009 р. не затверджувались навіть Основні напрями.

Мінпраці разом з іншими центральними органами виконавчої влади та сторонами  соціального діалогу розробило законопроект «Про Загальнодержавну програму зайнятості населення на 2009-2011 роки». Проте у процесі погодження Мінфін запропонував вважати документ недоцільним - через необхідність жорсткої економії бюджетних коштів [10].

До урядових програм загальнодержавного значення, що спрямовані на реалізацію законів України «Про зайнятість населення» і «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» можна віднести такі програми, як 

1. «Цільова соціальна програма збереження і розвитку трудового потенціалу України на період до 2017 року».
2. «Загальнодержавна програма зайнятості населення на 2009-2011 роки».
3. «Про порядок організації та проведення оплачуваних громадських робіт».
4. «Молодь України» (на 2010-2015 роки).
5. «Концепція державної системи професійної орієнтації населення на період до 2011 року» тощо.

В Україні відбуваються процеси  регіонального стимулювання за допомогою  реалізації цільових регіональних програм  соціально-економічного розвитку, які  об'єднують в собі велику кількість  різносторонніх взаємодоповнюючих  заходів, направлених на досягнення наперед певної мети регіонального розвитку.