Особливості попиту і пропозиції регіональних ринків праці

Починаючи з 2011 року, очікуються зміни на ринку праці, які пов’язані з поступовим виходом економіки країни з кризи (кількість зайнятого населення віком 15–70 років зросте до 20,6–20,4 млн. осіб, а рівень безробіття, визначений за методологією МОП, знизиться до 7,6–8,1 відсотка) [10].

Результати прогнозних показників стану ринку праці необхідно обов’язково враховувати в процесі формування державного замовлення на підготовку робітничих кадрів. Це замовлення має плануватись з урахуванням реального попиту роботодавців на 3–5 років у перспективу. Спеціалісти центрів зайнятості систематично через спілкування з роботодавцями і службами управління персоналом підприємств повинні з’ясовувати поточні і перспективні потреби в робітничих кадрах у розрізі спеціальностей. Ця інформація буде важлива для державних органів влади, закладів ПТО і майбутніх абітурієнтів та сприятиме організації професійної орієнтації, набору певного континґенту молоді і, в кінцевому підсумку, – вирішенню проблеми забезпечення підприємств якісними кадрами робітничих професій.

За результатами опитування 26 тисяч роботодавців, 72,9 відсотка з них указують, що рівень професійної кваліфікації робітників значно покращився. На думку роботодавців, цьому сприяло поступове вдосконалення змісту професійної освіти з урахуванням потреб технологій та безпосередня їхня участь у формуванні навчальних програм.

Разом із тим, причинами незадоволеності роботодавців випускниками професійно-технічних навчальних закладів полягає в невідповідності та недостатній професійній якості підготовлених кадрів. Ці причини зумовлені, зокрема, недосконалим функціонуванням системи підготовки кваліфікованих робітників через відсутність належного механізму державного фінансування та дієвих взаємозв’язків між навчальними закладами, роботодавцями і місцевими органами виконавчої влади.

Проблема забезпеченості кваліфікованими робітничими кадрами підприємств є важливим і актуальним завданням загальнодержавного значення, і вирішення його можливе в разі державного стимулювання попиту на робочу силу, яке передбачає: встановлення системи пільгового оподаткування та кредитування для галузей і реґіонів, де бажано збільшити попит на робочу силу; відшкодування підприємству витрат, зумовлених пошуком, навчанням і наймом на роботу працівників; сприяння в забезпеченні підприємства матеріальними ресурсами, гарантування збуту продукції за умови збільшення підприємством робочих місць; створення умов економічної зацікавленості підприємств у забезпеченні зайнятості інвалідів, молоді та інших груп населення, менш конкурентоздатних на ринку праці.

Прогнозування потреб у кваліфікованих робітниках на перспективу передбачає координацію відповідної діяльності органів управління сфери ринку праці (управління праці та соціального захисту, центри зайнятості, міськвиконкоми, облрайадміністрації, об’єднання роботодавців, керівники великих підприємств) та ринку освітніх послуг (управління освіти і науки, інформаційно-аналітичні відділи Навчально-методичних центрів ПТО, маркетинґові служби ПТНЗ). Комплексний підхід у спільній роботі вищезазначених структур ринку праці і ринку освітніх послуг передбачає розробку проекту дій, розробку прогнозно-аналітичного обґрунтування і впровадження методичного забезпечення.

Розробку методичного забезпечення прогнозування професійно-кваліфікаційної структури робочої сили та додаткової потреби в кадрах передбачається здійснювати за чотирма блоками: демографічний прогноз і прогноз складу та динаміки кількості економічно активного населення за соціально-демографічними групами (залежно від віку, статі та національної належності); прогноз темпів і пропорцій економічного зростання; прогноз виробництва товарів і послуг по галузях; прогноз зайнятості по галузях.

3.2. Напрями державної політики щодо подолання розбіжностей розвитку регіональних ринків праці

              Проблеми регулювання ринків праці та удосконалення механізмів продуктивної зайнятості населення нерозривно пов’язані із завданнями комплексного розвитку регіонів. Нові концептуальні засади трансформації діяльності регіональних владних структур та формування регіональних програм забезпечення продуктивної зайнятості, на відміну від існуючих, мають бути зорієнтованими на посилення інтеграції з програмами економічного і соціального розвитку регіонів, узгодження та кореспондування стратегії дій у політиці зайнятості населення (доход громадян, економічно обґрунтована заробітна плата тощо).

Для кожного з регіонів України доцільно застосувати специфічний підхід щодо створення та реалізації програм продуктивної зайнятості. Проте їх загальними стратегічними цілями мають бути:

                  удосконалення якісної структури зайнятості;

                  реформа оплати праці;

                  справедливий розподіл доходів;

                  розвиток конкурентного середовища на ринку праці;

                  підтримка малого і середнього бізнесу;

                  підвищення рівня соціальної захищеності населення;

                  послідовне подолання бідності.

Характерною особливістю нинішнього етапу соціально-економічного розвитку регіонів є забезпечення державою умов для потужного розвитку малого та середнього підприємництва, а саме:

                  спрощення порядку оформлення підприємств малого бізнесу;

                  надання кредитів з доступними процентними ставками;

                  надання вагомої разової фінансової допомоги підприємницьким структурам, зокрема тим, що працюють на пріоритетних напрямках виробництва чи послуг;

                  максимально можливе спрощення системи обліку і звітності у підприємництві;

                  зниження податкового тиску;

                  забезпечення правового захисту підприємців.

До основних висновків даного розділу можна віднести й твердження про поступове підвищення ролі та ефективності діяльності Державної служби зайнятості на регіональному рівні, що знаходить свій вияв у поступовому зростанні частки активної складової у витратах на регіональну політику зайнятості.

Проведений аналіз свідчить, що трансформація діяльності регіональних органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування має передбачати, з одного боку, формування структурно збалансованої сфери зайнятості, а з іншого, — регулювання її розвитку в напрямі забезпечення якісно нового рівня продуктивності використання людських ресурсів.

Методологічно обґрунтовані засади продуктивної зайнятості дозволяють запропонувати розроблену Концепцію державної політики забезпечення продуктивної зайнятості в Україні.

1. Державна політика забезпечення продуктивної зайнятості — це науково обґрунтована діяльність держави щодо системного регулювання розвитку людського потенціалу, залучення населення до продуктивної праці, яка узгоджується із загальним курсом реалізації стратегічно важливих соціально-економічних реформ у країні, обумовлена дією комплексу нормативно-правових актів і відповідних управлінських рішень (указів, постанов тощо) та пов’язана з адекватними економічними, правовими, адміністративно-організаційними засобами і методами її реалізації, що узгоджуються із загальнодержавними і місцевими інтересами задля досягнення цілей соціально-економічного піднесення.

2. Вимагають уточнення поняття суб’єкта та об’єкта державної політики. До суб’єктів політики можна віднести окремі соціуми, а саме: народ, суспільство, населення країни, великі соціальні групи — первинні суб’єкти, а також створені відповідно до їх потреб установи, організації, інститути — вторинні суб’єкти, чия активна практична (управлінська) діяльність спрямовується на удосконалення всіх сфер життєдіяльності людини (органи державного управління всіх рівнів та ін.). Об’єкти політики — це суспільні явища та процеси в їх зв’язках, на які спрямована діяльність суб’єктів політики.

Таке розуміння суб’єктів і об’єктів політики дозволяє певним чином виправдати, по-перше, пріоритетність «соціальності» в політиці сучасної держави (соціальна держава), у тому числі і забезпечення продуктивної зайнятості, по-друге, необхідність акцентів у державній політиці на “само-“ для кожної окремої людини (самозайнятість, активність і творчість у малому підприємництві тощо).

3. Головною рушійною силою забезпечення продуктивної зайнятості населення є підприємництво, соціально-економічна функція якого щодо створення нових продуктивних сфер прикладання праці в українській економіці реалізована незначною мірою. Необхідно посилити роль правових, організаційно-економічних, фінансово-вартісних, науково-технологічних, соціально-психологічних, трудоресурсних, інформаційних та етико-культурних чинників функціонування малого і середнього бізнесу, повне падіння яких дасть змогу забезпечити збалансований його розвиток та “продуктивізацію” сфери зайнятості.

4. Пріоритетні напрями реалізації державної політики продуктивної зайнятості на короткострокову та середньострокову перспективу мають пов’язуватися з наданням переваг інтенсивним важелям ведення господарства над екстенсивними, орієнтацією на розвиток приватної ініціативи, упровадженням нового механізму фіскальної політики, активним входженням України у міжнародну систему розподілу праці, підвищенням добробуту населення.

5. Методика багатокритеріальної соціально-економічної оцінки ефективності державного регулювання сфери зайнятості охоплює територіальні, галузеві, секторальні, кваліфікаційно-освітні, демографічні аспекти сфери зайнятості, напрями і форми руху робочої сили між усіма складовими цього сегмента економіки, рівні зайнятості і незайнятості його суб’єктів, якісні характеристики працівників (підвищення власного кваліфікаційно-освітнього рівня) тощо.

6. Концептуальні напрями регулювання сфери зайнятості на регіональному рівні передбачають розширення сфери продуктивної зайнятості населення на основі модернізації робочих місць, активізації підприємництва, підвищення рівня конкурентоспроможності економічно активного населення та інтенсивного розвитку інтегративних зв’язків сфери зайнятості та ринку праці у системі регіонального соціально-економічного розвитку.

7. У сучасних умовах необхідно посилити регулюючий вплив держави на сегмент зайнятості ринкової системи. Основними напрямами державної політики, які найбільшою мірою відповідають національним інтересам та здатні позитивно впливати на продуктивність сфери зайнятості регіону, є: а) утвердження в усіх секторах економіки ефективного власника та стратегічного інвестора, спроможного не лише створити нові робочі місця, але й забезпечити зайнятим працівникам достойний рівень оплати праці та гарантувати необхідну соціальну підтримку; б) активне стимулювання малого і середнього бізнесу, спрямоване на забезпечення його провідної ролі в економічному зростанні регіону, а відтак, і в переході до нових форм продуктивної зайнятості; в) зростання місткості сфери прикладання праці в недержавному секторі економіки через ефективне використання механізмів кредитно-фінансової системи.

8. Політика забезпечення продуктивної зайнятості населення вимагає розширення функцій органів місцевої виконавчої влади наступними видами діяльності: 1) здійсненням системного моніторингу змін на локальному ринку праці, спричинених безпосередньо роздержавленням і приватизацією власності (аналіз причин вивільнення робочої сили, її плинності, масштабів безробіття, скорочення робочих місць, рівня номінальної заробітної плати); 2) сприянням розвитку територіальної системи підготовки високопрофесійних кадрів для підприємницької діяльності у сферах матеріального виробництва та послуг; 3) залученням суб’єктів недержавного сектора економіки до вирішення соціальних проблем регіону за допомогою використання всіх можливих важелів податкової системи; 4) створенням реальних умов для формування інформаційного поля щодо кон’юнктури товарного ринку і ринку праці тощо.

9. Важливим чинником регулювання зайнятості населення і ринку праці регіону є реформа заробітної плати, що ґрунтувалася б на ринкових відносинах (зв’язок оплати праці з кінцевим результатом виробництва, професіоналізмом і кваліфікацією працівників, продуктивністю праці та ін.), сприяла б посиленню мотивації до праці (удосконалення системи оподаткування, нарахувань на заробітну плату, виведення з «тіньового» сектора доходів фізичних і юридичних осіб та ін.) й підвищенню її ролі у відтворенні робочої сили.

Відомо кілька моделей ринку праці, які пов'язані з особливостями політики зайнятості, що проводиться в окремих країнах. Національна модель ринку праці складається з тієї чи іншої системи підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації працівників, системи заповнення вакантних робочих місць і способів регулювання трудових відносин з участю профспілок.

Відповідно до комбінації цих складових розрізняють японську модель ринку праці, модель США, шведську модель та ін.

Для японської моделі характерна система трудових відносин, яка ґрунтується на принципі "довічного найму", за якої гарантується зайнятість працівника на підприємстві аж до досягнення ним віку 55-60 років. Розміри заробітної плати працівників і соціальних винагород прямо залежать від кількості відпрацьованих років. При цьому протягом усієї трудової діяльності працівники періодично підвищують кваліфікацію у відповідних внутрішньо фірмових службах, і переміщення їх відбувається строго за планом. Така політика сприяє вихованню у працівників фірми творчого ставлення до виконання своїх обов'язків, підвищенню їх відповідальності за якість роботи. У разі необхідності скорочення виробництва підприємці здебільшого вирішують ці проблеми не звільненням персоналу, а переведенням частини працівників за їхньої згоди на інші підприємства або скороченням тривалості робочого часу на даному підприємстві [13, 20].