Операції банків з цінними паперами

• ринковий — пов’язаний з можливістю непередбаченої зміни дохідності та вартості цінних паперів на ринку;
• ризик процентних ставок — пов’язаний із мінливістю процентних ставок на фінансовому ринку;
• кредитний, пов’язаний із можливістю невиконання боргових зобов’язань емітентом.

      Процес  управління ризиками складається з кількох етапів: виявлення ризику, оцінка його величини, моніторинг ризику і використання відповідних методів і інструментів, спрямованих на мінімізацію ризику. Стосовно інвестиційної діяльності банки використовують такі методи управління ризиками:

• диверсифікація інвестицій;
• установлення лімітів на здійснення тих чи інших інвестиційних операцій;
• хеджування ризиків за допомогою відповідних похідних фінансових інструментів;
• створення резервів на знецінення цінних паперів. Резерви згладжують негативні наслідки для банків втрат від реалізації цінних паперів за ціною нижчою, ніж ціна придбання.

      Згідно  з вимогами НБУ комерційні банки  зобов’язані створювати резерв на відшкодування можливих збитків  від операцій з цінними паперами. Резервуванню підлягають усі цінні папери, що перебувають у портфелі банку на продаж протягом 15 робочих днів і більше, а також у портфелі на інвестиції — протягом 30 робочих днів і більше.

      Вкладення банків у цінні папери відображаються в балансі за первинною вартістю, тобто ціною придбання. Проте вартість цінних паперів на ринку може змінюватись — зростати або знижуватися. Якщо ринкова вартість перевищує балансову і, отже, ціна на цінний папір зростає, це означає для банку нереалізований прибуток. Якщо ж балансова вартість перевищує ринкову, це означає для банку нереалізований збиток.

      Комерційні  банки застосовують різні методики визначення ринкової вартості цінних паперів залежно від категорії  цінних паперів. Згідно з Положенням НБУ виділяються такі категорії  цінних паперів:

• Категорія 1. Цінні папери в портфелі на продаж, що мають активний ринок.
• Категорія 2. Цінні папери в портфелі на продаж, що не мають активного ринку.
• Категорія 3. Цінні папери в портфелі на інвестиції, що мають активний ринок.
• Категорія 4. Цінні папери в портфелі на інвестиції, що не мають активного ринку.

      Основним  критерієм віднесення цінного папера до певної категорії є фактор наявності  активного ринку конкретного  цінного папера. Активним вважається ринок, на якому є змога будь-коли продати цінний папір за ціною, що переважає на ринку під час його виставлення на продаж.

      Ринкова вартість цінних паперів, що не мають  активного ринку, визначається як розрахункова згідно зі спеціальними методиками, що передбачені у Положенні НБУ.

      Державні  цінні папери вважаються такими, що не мають ризику погіршення фінансового стану емітента. За всіма іншими цінними паперами банки зобов’язані розробити і затвердити внутрішньобанківське положення про порядок визначення класу емітента і розмір коригування вартості цінних паперів.

      Клас  емітента (А, Б, В, Г, Д) визначається банком на підставі результатів проведеного  аналізу якісних та кількісних факторів оцінювання емітента, що можливо лише за наявності в банку регулярної фінансової (податкової) звітності  емітента. Якщо такої звітності немає, емітент автоматично відноситься до класу Д. Клас емітента визначається з урахуванням його фінансово-майнового стану, результатів фінансово-господарської діяльності, а також з урахуванням ряду факторів, а саме:

• тривалість функціонування емітента з часу державної реєстрації і з часу останньої структурної реорганізації;
• наявність позитивних (чи негативних) аудиторських висновків за певний період часу;
• наявність (відсутність) бізнес-плану;
• наявність (відсутність) фактів несплати або несвоєчасної сплати процентів за борговими зобов’язаннями;
• прибуткова (збиткова) діяльність за певний проміжок часу тощо.

      Згідно  з класом емітента в Положенні  НБУ визначається розмір коригування  розрахункової вартості груп цінних паперів.

      Резерв  під цінні папери в портфелі на продаж формується у разі зниження ринкової вартості групи цінних паперів  нижче рівня балансової вартості цієї групи цінних паперів. Резерв під  цінні папери в портфелі на інвестиції формується у разі зниження ринкової вартості всього портфеля цінних паперів нижче рівня балансової вартості портфеля. За рахунок створеного резерву банки покривають різницю (збиток) від реалізації цінних паперів за ціною, нижчою від ціни їх придбання. На перевищення ринкової вартості над балансовою бухгалтерське проведення не складається, тобто різниця між ринковою та балансовою вартістю не обліковується. 

4. Заставні операції банків з цінними паперами 

      Банки можуть використовувати цінні папери, що перебувають у їхній власності, як предмет застави, тобто як предмет забезпечення своїх зобов’язань за угодами при одержанні кредиту (рефінансування) від Центрального банку або на міжбанківському ринку.

      Застава цінних паперів  оформляється договором про заставу або заставним зобов’язанням. Власник цінних паперів (у даному випадку банк-позичальник) у відносинах застави є заставодавцем. Передання цінних паперів заставодержателю (банку-кредитору) не означає, що йому переходить право власності. При виконанні своїх зобов’язань перед заставодержателем право власності на цінні папери залишається за заставодавцем. Згідно з законодавством заставодержатель (кредитор) має право в разі невиконання заставодавцем (позичальником) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення претензій із вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

      Заставні  операції банків не мають самостійного значення. Вони є похідними від  кредитних операцій і здійснюються банками для гарантування своєчасного  і повного погашення кредиту.

      Цінні папери як предмет застави повинні  задовольняти певні вимоги: належати заставодавцю, бути ліквідними, їхня вартість має перевищувати суму позички і  нарахованих процентів. Маржа, тобто  різниця між вартістю заставлених  цінних паперів і позичкою, що надана під цінні папери з урахуванням процентів, залежить від якості цінних паперів. Розмір позички може досягати 90% від вартості заставлених державних цінних паперів, тобто маржа може становити близько 10%. При використанні для застави корпоративних цінних паперів береться до уваги, чи обертаються вони на біржі. Цінні папери, що котируються на біржі, оцінюються, як правило, вище, ніж ті, що не котируються, тому маржа при їх використанні під заставу буде нижчою.

      Центральні  банки виступають відносно комерційних банків у ролі кредиторів в останній інстанції. Вони надають банкам з метою підтримки їх поточної ліквідності кредит під заставу цінних паперів, що дістав назву ломбардного. Центральні банки можуть надавати ломбардний кредит як за заявками банків під фіксовану процентну ставку, так і шляхом проведення кредитних тендерів (аукціонів). На тендерах використовуються дві моделі організації торгів. Американська модель передбачає, що заявки банків-учасників ранжуються виходячи з рівня запропонованої процентної ставки у міру спадання, а потім Центральний банк задовольняє їх у такому самому порядку, починаючи з максимально запропонованої процентної ставки до повного вичерпання встановленого на аукціоні обсягу кредитів. Голландська модель передбачає, що всі заявки банків будуть задоволені за останньою процентною ставкою, яка увійде у список задоволених заявок, тобто за ставкою відсікання, що встановлюється Центральним банком.

      Як  правило, ломбардний кредит з огляду на його призначення — це короткостроковий кредит, ломбардна процентна ставка визначалася на вищому рівні, ніж облікова процентна ставка НБУ. Як забезпечення кредиту НБУ приймав цінні папери, що задовольняли певні вимоги:

• цінні папери повинні були бути занесені до Ломбардного списку, тобто списку цінних паперів, затвердженого Правлінням НБУ;
• цінні папери повинні були обліковуватись на балансі банку і бути вільними від інших зобов’язань банку;
• строк погашення цінних паперів мав перевищувати строк користування кредитом.

      Заборгованість  банку за ломбардним кредитом не повинна була перевищувати 75% вартості портфеля цінних паперів (облігацій), що надані як забезпечення кредиту. НБУ здійснював контроль за достатністю забезпечення кредиту.

      Новим видом операцій з цінними паперами для українських банків є операції репо.

      Операція  репо (REPO, RP-repurchase agreement) — це фінансова операція, що складається з двох частин. У першій частині цієї операції одна сторона продає цінні папери іншій стороні. Водночас перша сторона бере на себе зобов’язання викупити вказані цінні папери у визначений термін або на вимогу другої сторони. Це зобов’язання на зворотну купівлю відповідає зобов’язанню на зворотний продаж, яке бере на себе друга сторона. Різниця між цінами і є тим процентним доходом, який повинна отримати сторона, що виступає покупцем цінних паперів (продавцем грошових коштів) у першій частині репо. Ціна зворотного викупу являє собою суму первісної ціни продажу і деякого процента, що сплачується позичальником коштів. Ставка цього процента (ставка репо) розраховується на основі року (365 днів), що дає певну підставу розглядати репо як форму короткострокового кредиту, забезпеченого цінними паперами.

      Згідно  з нормативними документами НБУ  операції репо поділяються на три  види залежно від терміну дії  і порядку встановлення процентної ставки:

• нічне репо. Термін дії становить один день. Процентна ставка є фіксованою на весь період проведення операції;
• відкрите репо. Термін операції в угоді не визначається. Кожна зі сторін угоди може вимагати виконання операції репо в будь-який час, але з обов’язковим повідомленням про завершення операції. Процентна ставка не є фіксованою;
• строкове репо. Термін операції визначається в угоді. Ставка є постійною протягом усього терміну проведення операції.

      Національний  банк може здійснювати операції репо з купівлі-продажу державних цінних паперів як шляхом безпосередньої домовленості з комерційними банками, так і проведенням тендера заявок комерційних банків на участь в операціях репо.

      Комерційні  банки можуть використовувати державні цінні папери, що перебувають у їх власності, як предмет застави при одержанні кредиту овернайт. НБУ надає кредит овернайт за постійно діючою лінією рефінансування на один день під визначену процентну ставку за умови щоквартального укладання генерального кредитного договору між банком і НБУ.

      Крім  того, під заставу державних цінних паперів або врахованих векселів комерційні банки можуть отримати кредит, беручи участь у кредитних тендерах, що систематично проводяться НБУ. Під  забезпечення кредиту банк може запропонувати тільки однорідну заставу:

• або державні цінні папери, строк погашення яких настає не раніше ніж через 10 днів після строку погашення кредиту;
• або враховані банком векселі, строк пред’явлення яких до платежу настає не раніше ніж через 30 днів після строку погашення кредиту.

      НБУ приймає державні цінні папери під  забезпечення кредиту за умови, що вони перебувають у власності банку  — клієнта Депозитарію НБУ  і вільні від інших зобов’язань. Умовою для прийняття врахованих банками векселів під забезпечення наданого НБУ кредиту є наявність у банків вексельного досьє на векселедавця та всіх зобов’язаних за векселем осіб, правильність складання та оформлення векселів, платоспроможність векселедавця, індосантів й авалістів та дотримання деяких інших умов.

      Якщо  комерційний банк не погашає кредит у строки, що передбачені договором, НБУ має право реалізувати предмет застави і задовольнити свої вимоги за рахунок доходу від продажу застави, тобто державних цінних паперів або векселів.