Операції банків з цінними паперами

      Залежно від якісної та кількісної характеристики майнових та немайнових прав, що надаються  власникам акцій, вони поділяються  на акції привілейовані та прості. Привілейовані акції можуть бути випущені на суму, що не перевищує 10% статутного капіталу банку.

      Розміщення  акцій на ринку може здійснюватися  безпосередньо емітентом (прямий продаж) або через професійних посередників ринку цінних паперів. В Україні  поширенішим є прямий продаж акцій  емітентом, зокрема і банками. У країнах з розвинутим ринком цінних паперів поширенішим є розміщення акцій через професійних посередників (андерайтерів), що мають великий досвід проведення операцій на ринку. Емітент укладає з посередником угоду про розміщення акцій. Залежно від характеру цієї угоди технологія розміщення акцій може бути різною:

• «повний викуп з перепродажем». Посередник викуповує за свій рахунок весь випуск акцій (або частку випуску), щоб потім його перепродати;
• «розміщення з гарантією». Посередник шукає інвесторів для акцій емітента і гарантує, що викупить усю нерозміщену серед сторонніх інвесторів частину випуску;
• «розміщення без гарантій викупу». Посередник шукає інвесторів для акцій і намагається по можливості продати їх, але нерозміщену частину випуску акцій сам не викуповує;
• «купівля посередником опціону «call», який надає право йому купити указані в договорі акції за ціною виконання опціону або відмовитись від цієї купівлі.

      Необхідним  елементом розміщення (продажу) акцій  є укладення договору між емітентом та інвестором, згідно з яким інвестор зобов’язується сплатити вартість певної кількості акцій, а емітент — передати інвестору зазначену кількість акцій.

      Можливі два варіанти продажу акцій. Перший варіант. Інвестор укладає договір (в усній або письмовій формі) з емітентом про разову оплату повної вартості акцій, які він купує. Другий варіант. Інвестор укладає з емітентом договір про підписку на акції, згідно з яким він зобов’язується сплатити повну вартість певної кількості акцій шляхом неодноразового платежу, тобто в кілька етапів. У договорі підписки визначаються строки та розміри поетапних платежів.

      Згідно  з законодавством України термін відкритої підписки не може перевищувати шість місяців. Якщо до закінчення цього  строку не вдалося покрити підпискою  60 % акцій, акціонерне товариство вважається не заснованим. До дня установчих зборів інвестори, які підписалися на акції, повинні оплатити не менше 30 % номінальної вартості акцій, а якщо всі акції розподіляються поміж засновниками, то вони повинні оплатити не менше 50%. Взагалі засновники повинні бути держателями акцій на суму не менше 25 % статутного капіталу, строком не менше двох років. Акціонери, які підписалися на акції, зобов’язані оплатити повну вартість акцій у строки, визначені установчими зборами, але не пізніше року після реєстрації товариства.

      Після закінчення строку відкритої підписки на акції (не пізніше як через 15 днів) емітент подає до Державної комісії  з цінних паперів та фондового  ринку звіт про наслідки підписки на акції. Вимоги щодо змісту звіту встановлюються правовими нормами. Звіт підписується емітентом та посередником, якщо він брав участь у розміщенні, і засвідчується аудиторською організацією.

      Не  пізніше двох місяців з моменту  завершення підписки на акції скликаються  установчі збори, на яких приймається рішення про створення акціонерного товариства і затверджується його статут.

      Акціонерне  товариство, що має намір займатися  банківською діяльністю, вважається створеним банком з часу його реєстрації Національним банком України у Державному реєстрі банків. Однією з важливих умов реєстрації банку є вимога, встановлена в законі, щодо дотримання банком мінімального розміру зареєстрованого та фактично сплаченого статутного капіталу, перерахованого в євро.

      Законодавство України дозволяє банкам збільшувати статутний капітал після того, як усі учасники повністю виконали свої зобов’язання щодо оплати акцій і попередньо оголошений підписний капітал повністю оплачено.

      Банки мають право викуповувати власні акції з наступним письмовим  повідомленням НБУ про укладені угоди за умови, що це не призведе до падіння регулятивного капіталу нижче за мінімальний рівень. Якщо банк має намір викупити власні акції у розмірі 10 % і більше від загальної емісії, він мусить письмово повідомити НБУ за 15 календарних днів до укладення угоди. НБУ має право заборонити купівлю власних акцій, якщо це може спричинити погіршення фінансового стану банку.

      Викуплені акції мають бути реалізовані  або анульовані упродовж одного року. Протягом цього періоду розподіл прибутку, а також голосування на загальних зборах акціонерів здійснюється без урахування викуплених банком акцій.

      З метою залучення додаткових ресурсів на середньо - і довгостроковій основі (довгі пасиви) банки вдаються до емісії облігацій та інших боргових зобов’язань, яка має для банків деякі переваги порівняно з емісією акцій. По-перше, проценти, які банки виплачують за зобов’язаннями, вираховуються з прибутку, що оподатковується. По-друге, боргові зобов’язання не надають їх власникам права голосу на зборах акціонерів.

      Згідно  з законодавством України корпоративні облігації можуть випускатися підприємствами різних форм власності і різних видів. Облігації можуть випускатися:

• іменними і на пред’явника;
• процентними, дисконтними і безпроцентними (цільовими);
• з вільним колом обігу і з обмеженим.

      Не  дозволяється випуск корпоративних  облігацій для формування і поповнення статутного капіталу емітентів, а також  для покриття збитків, пов’язаних з  їх господарською діяльністю. Акціонерні товариства можуть випускати облігації  на суму, що не перевищує 25% від розміру статутного капіталу, і лише після повної оплати всіх випущених акцій.

      Рішення про випуск облігацій приймається  емітентом і оформляється протоколом, який має містити інформацію стосовно емітента, мети випуску і виду облігацій, загального обсягу емісії (позики), порядку випуску облігацій та виплати доходів по них, строків і порядку погашення облігацій тощо. Технологія випуску і реєстрації облігацій значною мірою схожа з технологією випуску і реєстрації акцій.

      Емісія  облігацій українськими банками незначна. Банки віддають перевагу залученню довгострокових ресурсів на безповоротній основі, тобто шляхом емісії акцій, а не облігацій. В умовах економічної нестабільності, значної інфляції банкам вельми важко розмістити довгострокові облігації на прийнятних умовах. Крім того, вони мають можливість запозичити ресурси більш простим, ніж емісія облігацій, способом, а саме через випуск депозитних сертифікатів.

      Депозитний (ощадний) сертифікат — це вид цінних паперів, що засвідчує суму вкладу, внесеного в банк, і права вкладника (держателя сертифіката) на одержання після закінчення встановленого строку суми вкладу та обумовлених у сертифікаті процентів у банку, що емітував сертифікат. Основна різниця між депозитним і ощадним сертифікатами полягає у їх призначенні. Банки емітують ощадні сертифікати з низьким номіналом, орієнтовані на індивідуальних вкладників (інвесторів), тобто це «роздрібні» сертифікати, і депозитні сертифікати з великим номіналом, орієнтовані на інституційних вкладників (інвесторів), великий бізнес, тобто це «оптові» сертифікати. Крім процентних депозитних сертифікатів, випускаються також дисконтні (зеро) депозитні сертифікати.

      Банки завдяки емісії депозитних сертифікатів мають можливість гнучко управляти  процесом залучення коштів, оскільки вони самостійно визначають:

• номінал сертифікатів, обсяг і порядок їх емісії;
• строк сертифікатів, тобто тривалість залучення коштів, що дозволяє банкам знизити ризик незбалансованої ліквідності і планувати активні операції;
• вартість залучення коштів, тобто дисконтну ставку або процентну (фіксовану або плаваючу).

      Для вкладників депозитні сертифікати  — це ліквідний і досить дохідний інструмент розміщення їхніх коштів. Сертифікати, які не мають вторинного ринку, можна достроково продати  банку-емітенту, якщо це передбачено умовами випуску. При цьому банки сплачують менший депозитний процент або взагалі його не сплачують.

      Згідно  з законодавством України і нормативними актами НБУ право випускати ощадні (депозитні) сертифікати надано тільки банкам. Умови та процедура їх емісії та обігу регулюються внутрішніми положеннями банків і повинні бути оприлюднені в друкованих засобах масової інформації або в загальнодоступному для клієнтів місці в банку.

      Сертифікати можуть випускатися:

• номіновані як у національній валюті, так і в іноземній валюті;
• іменними або на пред’явника;
• одноразово або серіями;
• строковими або до запитання.

      Номінал, строки обігу сертифікатів, депозитні  процентні ставки в законодавстві  не регламентовані і визначаються банками. Іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є недійсним.

      Банк  має передбачити можливість дострокового подання строкового сертифіката  до сплати. У такому разі банк сплачує  власнику сертифіката його суму та проценти за зниженою ставкою, яка визначається при видачі сертифіката.

      Емісія  цінних паперів пов’язана для  банків з фінансовими і функціональними  ризиками. Суттєве значення для емісійної  діяльності має ризик нерозміщення цінних паперів на ринку і ринковий ризик. Рівень цих ризиків визначається:

• інвестиційною привабливістю цінних паперів;
• наявністю на ринку платоспроможного попиту і взагалі кон’юнктурою ринку;
• послугами і правами, які банки-емітенти пропонують інвесторам (потенційним акціонерам і кредиторам).

Емісія  боргових зобов’язань (облігацій, депозитних сертифікатів) чуттєвих до коливань процентної ставки пов’язана для банків-емітентів з процентним ризиком. Управління ризиками передбачає використання різних методів та інструментів їх хеджування. 
 
 

3. Інвестиційні  операції банків з цінними паперами

      Незалежно від виду операцій процес інвестування в цінні папери складається з кількох етапів (напрямків):

• визначення цілей, горизонту і форми інвестицій;
• інвестиційний аналіз;
• формування й управління портфелем цінних паперів;
• оцінювання ефективності інвестиційної діяльності.

      Банки інвестують кошти у цінні папери, маючи при цьому різні цілі:

• розширення дохідної бази за рахунок зростання вартості цінних паперів, одержання прибутку у формі процентів, дивідендів, дисконту, курсової різниці від перепродажу цінних паперів;
• підтримання ліквідності банку створенням вторинних резервів у формі високоліквідних цінних паперів (інструментів грошового ринку), які у разі необхідності легко можна реалізувати або використати як заставу при позичанні коштів;
• забезпечення диверсифікації банківських операцій з метою мінімізації банківських ризиків і стабілізації доходів;
• формування контрольного пакету цінних паперів і участь в управлінні діяльністю об’єкта інвестування;
• розширення клієнтської бази, забезпечення присутності банку на найдинамічніших ринках.

      Процес  формулювання інвестиційних цілей  передбачає деяку попередню роботу. Так, банк повинен оцінити вільні ресурси, які є в його розпорядженні  і які він може використати  для інвестування в цінні папери, йому необхідно зібрати достатню інформацію про доступні інвестиційні (фінансові) інструменти, оцінити економічну кон’юнктуру і прогнози на майбутнє. На цьому ж етапі банк визначає свій інвестиційний горизонт, тобто проміжок часу, в межах якого він має здатність розробити більш-менш чітку і розумну стратегію, а також оцінити її результати надалі. Величина часового горизонту визначається як цілями інвестора, так і його здатністю прогнозувати ціни і дохідність фінансових інструментів. Інвестиційний горизонт може бути невеликим, якщо інвестор орієнтований на одержання короткострокового прибутку, і довгостроковим — у стратегічного інвестора.

      Цілі  інвестиційної діяльності визначають форму інвестицій у цінні папери. Інвестиції можуть бути стратегічними  і портфельними. Стратегічні інвестиції — це вкладання коштів у цінні папери конкретних емітентів. Мета стратегічних інвестицій — це формування контрольного пакету цінних паперів компанії (фірми) й управління її діяльністю. Портфельні інвестиції — це вкладення коштів у цінні папери різних видів, що належать різним емітентам, але управляються як єдине ціле. Мета портфельних інвестицій — це приріст капіталу на основі зростання курсової вартості портфеля й одержання прибутку від створення цінними паперами стабільних грошових потоків (дивідендів, процентів) при диверсифікації ризиків.