Національні, міжнародні й світові валютні системи. Еволюція світової валютної системи

Ще одним  потрясінням для світової валютної системи стала економічна криза 1937 року, що викликала нову хвилю  знецінення валют. До початку Другої світової війни не залишилося ні однієї стійкої валюти.

У період війни валютні обмеження ввели  як воюючі, так і нейтральні країни. Заморожені офіційні курси валют практично не змінювалися, хоча купівельна спроможність грошей постійно знижувалася в результаті інфляції. Знову зросла роль золота як світового резервного і платіжного засобу, військові і стратегічні товари можна було придбати тільки за золото. Відповідно, валютний курс втратив активну роль в економічних відносинах. Війна ще більше поглибила кризу Генуезької валютної системи і вона була розділена на валютні блоки. Головними з них були стерлінговий та доларовий. Ряд країн намагалося зберегти золотий стандарт і у червні 1933 р. Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія на Лондонській міжнародній економічній конференції створили золотий блок, пізніше до цих країн приєдналися також Італія, Чехословаччина та Польща. Проте золотий блок проіснував тільки до 1936 р., з відміною Францією золотого стандарту він перестав існувати.

Тогочасна реальність вимагала створення нової, більш ефективної валютної системи, розробка якої почалася уже в роки війни англійськими й американськими фахівцями.

2.2 Принцип функціонування Бреттон-Вудської  валютної системи

         Експерти прагнули розробити принципи валютної системи, здатної забезпечити економічне зростання і обмежити негативні соціально-економічні наслідки криз. У результаті були підготовлені проекти, які базувалися на теоретичних розробках Г. Уайта (США) і Дж. Кейнса (Великобританія), для них були характерні наступні загальні принципи:

• вільна торгівля і рух капіталу;
• урівноважені платіжні баланси, стабільні валютні курси;
• золотодевізний стандарт;
• створення міжнародної організації для спостереження за функціонуванням світової валютної системи, для взаємного співробітництва і покриття дефіциту платіжного балансу.

За основу згодом було взято американський  варіант, і третя світова валютна  система була оформлена на валютно-фінансовій конференції ООН у Бреттон-Вудсі  в 1944 р. і отримала назву Бреттон-Вудська  валютна система.

Таким чином, початок формування післявоєнної світової валютної системи було закладено в принципах Бреттон-Вудської угоди.

1. За золотом зберігалась роль загального еквівалента, паритети всіх валют виражались у золоті. Це було зафіксовано у тексті статуту МВФ (стаття IV, розділ І): „Паритети валют всіх держав-учасниць мають виражатися у золоті, яке є загальним еквівалентом, а також у доларах США за його золотим вмістом на 1 липня 1944 р.” По суті був уведений золотодевізний стандарт, заснований на золоті і двох резервних валютах - доларі США і фунті стерлінгів. Проте на практиці лише долар зберігав зовнішню конвертованість, а зв’язок всіх інших валют із золотом здійснювався опосередковано. Казначейство США продовжувало розмінювати долар на золото іноземним центральним банкам за офіційною ціною, виходячи з золотого вмісту долара.
2. Золото продовжувало використовуватися як міжнародний платіжний і резервний засіб.
3. Курсове співвідношення валют і їхня конвертованість стали здійснюватися на основі фіксованих валютних паритетів, виражених у доларах.
4. Для девальвації валюти більш ніж на 10% був потрібний дозвіл МВФ. Межі відхилення ринкового курсу від паритету були встановлені за Статутом МВФ в 1%. Задача дотримання меж коливань курсів лягла на центральні банки відповідних країн, для чого вони були зобов’язані здійснювати доларові інтервенції.
5. Були створені міжнародні валютно-кредитні організації - Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР). Основними задачами МВФ стали надання кредитів в іноземній валюті для покриття дефіциту платіжних балансів з метою підтримки нестабільних валют, здійснення контролю за дотриманням країнами-членами принципів світової валютної системи і забезпечення валютного співробітництва країн.

У перспективі  передбачалися уведення взаємної конвертованості  валют і поступове скасування валютних обмежень, для введення яких був потрібний дозвіл МВФ. Основні  зусилля МВФ та МБРР були направлені на відновлення системи багатосторонніх  платежів та конвертованості валют  по рахункам поточних операцій.

Основні положення Бреттон-Вудської угоди, як вже зазначалося, були напрацьовані переважно у дискусіях між  американцями та англійцями, однак  в остаточному варіанті угоди  позиція США була відбита набагато повніше.  План створення валютного  союзу, висунутий Кейнсом, був відхилений, проте вдалося домовитись про  створення Міжнародного Валютного  Фонду (МВФ), статут якого містив три  головних положення.

По-перше, кожна країна-учасниця угоди повинна була встановити офіційний курс національної валюти до золота чи резервної валюти (валютний паритет) і не допускати відхилення курсу від паритетного більш ніж на 1% у ту чи іншу сторону. У статуті формально всі валюти визнавалися рівнозначними, проте стаття IV основою валютної системи визнавала золото та долар США.  Ціна 1 унції золота, на той момент, дорівнювала 35 доларам США. США була єдина країна, яка виражала вартість своєї національної валюти в золоті, всі інші країни повинні були зафіксувати паритети національних валют у доларах США і не допускати відхилення валютного курсу більш ніж на 1% від паритетного. Слід також відзначити, що у статуті було встановлено поняття „фундаментального порушення рівноваги” суть якого зводилась до  того, що в разі порушення рівноваги платіжного балансу країною-учасницею валютний паритет міг бути змінений лише після консультацій з іншими членами організації. Проте саме поняття „фундаментального порушення рівноваги” ніколи не було чітко визначено і пізніше неодноразово ставало предметом спорів між державами-членами МВФ.

По-друге, стаття VIII статуту передбачала, що держави-члени МВФ повинні ввести вільну конвертованість національних валют по поточних операціях, і для вирішення цієї задачі, згідно статті ХІ передбачався трирічний період. Не заборонялося встановлення контролю на національному рівні за рухом капіталу, однак державам-учасницям пропонувалося утримуватись від введення дискримінаційних валютних заходів і встановлення декількох валютних курсів.

По-третє,  МВФ одержував право надання фінансової підтримки країнам, які мають коротко- чи середньострокові проблеми з платіжним балансом і вводити санкції проти країн з великим позитивним сальдо платіжного балансу. Кожній країні встановлювались закріплені за нею квоти на запозичення з Фонду, розміри внесків і кількість голосів при проведенні голосування. Квота визначалась з урахуванням частки країни в сукупному світовому доході, обсязі світової торгівлі і міжнародних резервів.  Внески країн-членів складались із золота чи доларів США (25%)     і національної валюти (75%). Країнам дозволялося вільно робити запозичення в межах їхніх квот, однак будь-які додаткові запозичення були сполучені з дотриманням ряду строгих умов. У відношенні країн, що мали велике позитивне сальдо платіжного балансу, МВФ мав право удатися до застереження про „дефіцитну валюту”. При вступі в силу даного застереження країни-члени МВФ повинні були увести валютний контроль, що обмежує імпорт і інші поточні операції у відношенні країни з великим активом платіжного балансу.

Економічна  перевага США і слабкість їхніх  конкурентів, що виражалася в дефіциті платіжних балансів і невеликих  золотовалютних резервів, викликали загальний попит на долари і породили „доларовий голод”, що призвело до посилення валютних обмежень у більшості країн.

В результаті кризи платіжних балансів, посилення  інфляції, нестійкості економіки  валютні курси, завдяки численним  девальваціям, зазнали істотного  зниження по відношенню до долара.

        У той же час це відіграло позитивну роль у відновленні зруйнованої війною економіки Західної Європи та Японії, призвело до заохочення експорту з цих країн. У зв’язку з чим Бреттон-Вудська валютна система протягом  чверті століття сприяла росту світової торгівлі і виробництва. Одночасно накопичувалися протиріччя, що стали причиною її кризи і руйнування. Долар поступово втрачав монопольне положення у валютних відносинах, а марка ФРН, швейцарський франк і японська ієна стали широко використовуватися в якості міжнародного платіжного і резервного засобу. Зникла економічна і валютна залежність Західної Європи від США, характерна для післявоєнних років. Сформувалися три світових валютних центри - США, ЄС і Японія. Одночасно відбулося величезне збільшення короткострокової зовнішньої заборгованості США у виді доларових нагромаджень іноземних банків - „доларовий голод” перемінився „доларовим перенасиченням”.

Хоча  традиційно вважається, що Бреттон-Вудська  система існувала в період з 1944 по 1971, у дійсності вона успішно функціонувала  лише між 1959 і 1968. З 1946 до січня 1959 валютні  курси підтримувалися за рахунок  стабілізаційних кредитів, Програми відновлення Європи і регіональних платіжних і інших угод типу Європейського  платіжного союзу. Лише в 1959, коли валюти країн Західної Європи стали вільно конвертованими, Бреттон-Вудська система  почала функціонувати в повному  обсязі, і саме в 1960-х роках вона фактично розпалася. З 1968 уся система  „коректованої прив’язки” знаходилась  на межі розвалу й у 1971 припинила  своє існування. 

Криза Бреттон-Вудської валютної системи породила багато проектів валютної реформи: від створення  колективної резервної одиниці, випуску світової валюти, забезпеченої золотом і товарами, до повернення до золотого стандарту. Пошуки виходу з валютної кризи велися довго - спочатку в академічних, а потім у правлячих колах і різних комітетах. У 1972-1974 р. „комітет двадцяти” МВФ підготував проект реформи світової валютної системи.

2.3 Ямайська валютна система

 На зміну Бреттон-Вудській системі прийшла нова валютна система, контури якої були визначені на нараді представників країн-членів МВФ, що відбулась в січні 1976 р. у м.Кінгстоні (Ямайка). Ця система отримала назву Ямайська валютна система. Вона почала функціонувати з квітня 1978р., після її ратифікації державами-учасницями. Четверта валютна система, яка діє і понині, базується на наступних принципах:

• введено стандарт СДР замість золотодевізного стандарту.
• країнам-учасницям надавалося право вибору будь-якого режиму валютного курсу;
• ослаблений американський долар був позбавлений статусу єдиної офіційної резервної валюти;
• юридично була оформлена демонетизація золота, тобто були скасовані офіційна ціна золота, золоті паритети валют, припинений розмін доларів на золото. За Ямайською угодою золото не повинне було більше служити мірою вартості і точкою відліку валютних курсів;
• збережений на руїнах Бреттон-Вудської системи МВФ покликаний був підсилити міждержавне валютне регулювання.

За задумом  Ямайська валютна система повинна  була стати більш гнучкою, ніж  Бреттон-Вудська, та еластичніше пристосовуватися до нестабільності платіжних балансів і валютних курсів. Одержавши волю у виборі режиму валютного курсу, різні країни пішли різними шляхами. Так називані „великі економіки”, типу США і Японії, увели вільно плаваючі курси. Для малих країн, що залежать від експорту, і особливо  для  країн, що розвиваються, зі слабкими фінансовими ринками відпускати свої валюти „у вільне плавання” представлялося занадто ризикованим. Вони, як правило, намагалися зберегти в тій чи іншій формі систему фіксованих курсів і контроль за рухом капіталів.

Західноєвропейські  країни - члени ЄС не могли дозволити  собі проведення автономної валютної політики без ризику поставити під  загрозу торгівлю і узагалі всю  систему економічного співробітництва  усередині Співтовариства. На початку 70-х років вони ввели режим, що одержав назву „валютна змія”. На практиці це означало установлення твердих меж взаємних коливань курсів валют країн-учасниць по відношенню один до одного і їх „спільне плавання” стосовно   долара. Для координації валютної інтервенції і взаємної кредитної підтримки був створений Європейський фонд валютного співробітництва - деяка подоба МВФ у європейському форматі.

Слід звернути увагу на валютні резерви. Валю́тні або золотовалютні резерви — це запаси іноземних фінансових активів, які належать державі і перебувають у розпорядженні органів грошово-кредитного регулювання і можуть бути реально використані на регулятивні та інші потреби, що мають загальноекономічне значення. Основним призначенням міжнародних резервів є скорочення волатильності національної грошової одиниці, пов'язаної з активністю спекулянтів і нерівномірністю зовнішньоекономічної діяльності господарюючих суб'єктів. Рівень міжнародних резервів відображає зовнішньоекономічний товарообіг і потоки капіталу в попередні періоди. Раніше державні резерви створювалися в золоті, але за наслідками конференції в Бреттон-Вудсі (з 1 по 22 липня 1944), Сполучені Штати Америки забезпечили підтримку долара США як світової валюти за рахунок зобов'язання забезпечувати конвертацію доларів США і золото. В процесі переходу від Золотого стандарту до вільної конвертації, долар США став одним з видів світових грошей, разом із золотом. Згодом, після краху Бреттон-Вудської системи в 1971, США відмовилися від конвертації долара США в золото, але з урахуванням того, що частка долара США в світових розрахунках є домінуючою, долар США залишається головною резервною валютою, і більшість центральних банків продовжують зберігати великі об'єми міжнародних резервів в доларах США. Сутність структури світових валютних резервів подана на рис. 2.1

Рис. 2.1

Зміна валютної структури міжнародних  резервів в світі показує, що на рубежі 20-21 століть найбільш укріпили свої валюти США і Англія. Тільки створенням євро провідні континентальні країни Європи змогли протистояти тенденції надмірного посилення цих валют.

Важливим чинникрм що, забезпечує стабільність функціонування світової валютної системи, єнаявність у розпорядженні  центральних банків країн фінансових активів, які накопичуються у  вигляді валютних та золотих запасів  і формують офіційні міжнародні або  золотовалютні резерви. Наявність  відповідних золотовалютних резервів є важливою умовою підтримки міжнародної  валютної ліквідності держави (здатність країни забезпечувати вчасне покриття зовнішніх зобов'язень, тобто її платоспроможність). Офіційні валютні резерви є тими активами, які надають центральному банку можливість здійснення валютних інтервенцій на ринку з метою регулювання курсу національної валюти.