Контрольна робота

з дисципліни: «Національна економіка»

Варіант 30

 

1. Що  таке механізм ринкового  саморегулювання?

  

  Ринки перебувають у центрі економічної  активності, і більшість із найцікавіших питань і проблем економіки стосуються того, як працює ринок. Наприклад, чому на деяких ринках лише декілька підприємств конкурують між собою, тоді як на інших їх є велика кількість? Чи завжди споживачі виграють від великої кількості підприємств? Чому на одних ринках ціни різко зросли або впали, а на інших - майже не змінилися? Які з ринків обіцяють найкращі можливості для підприємця, що збирається робити бізнес? 
   Щоб відповісти на ці запитання, необхідно розглянути складові елементи ринкового механізму. Спочатку з'ясуємо, як за допомогою кривих попиту та пропозиції можна описати ринковий механізм. Почнемо з короткого перегляду базового графіку попиту й пропозиції, зображеного на рис.2.  
    На вертикальний осі позначаємо ціну товару Ц у гривнях за одиницю. По горизонтальній осі показуємо сумарну кількість товару (попит і пропозицію) К, що вимірюється в одиницях товару. Крива попиту показує, яку саме кількість товару споживачі готові придбати при кожному рівні цін. Крива пропозиції Пр показує, яку кількість товару виробники хотіли б продати залежно від цін на ринку.

Рис. 2. Криві попиту та пропозиції   

  Крива піднімається вгору зліва направо, оскільки в міру зростання ціни збільшується кількість компаній, що можуть і хочуть виробляти й продавати даний товар. Наприклад, за вищої ціни існуючі підприємства за короткий час можуть збільшити виробництво товарів, найнявши додаткових робітників або змусивши своїх робітників працювати понадурочно (при цьому підприємство має більші витрати), а у віддаленій перспективі - збільшивши розміри підприємства. Висока ціна також може привабити на ринок нові компанії, що через свою недосвідченість матимуть великі витрати; тому раніше вважали вихід на новий ринок (коли були нижчі ціни) економічно недоцільним. 
    Крива попиту П показує, скільки товару споживачі прагнуть придбати за тією ціною за одиницю, яку їм пропонують. Ця крива опускається вниз зліва направо, оскільки споживачі, звичайно, прагнуть купити більше товару за нижчою ціною. Наприклад, нижча ціна може стимулювати споживачів, що вже купували товар, придбати більшу його кількість, а також може спонукати до купівлі цього товару інших споживачів, які раніше, можливо, не могли собі цього дозволити. Обидві криві перетинаються в точці рівноваги, або в точці кількісно-цінової рівноваги ринку. За цієї ціни Цо пропозиція дорівнює попиту (до Ко). 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Що  становлять собою  вільні економічні зони? Які переваги вони дають національній економіці в умовах інтеграційних зв'язків  у світовому господарстві?

      Перетворення планово-директивної економіки у відкриту ринкову пов'язано сьогодні  з   вирішенням   ряду   актуальних   проблем:   заміною     старої господарської    структури,    реструктуризацією  промисловості,   освоєнням ринкових принципів діяльності, інтеграцією до світової економічної  системи.

      Названі  завдання  не  можна  вирішити  без     розширення     Інвестиційної діяльності,   яка   забезпечує  неперервність  відтворювального  процесу  та дієве стимулювання всіх відомих форм зовнішньоекономічного співробітництва.

     В той  же  час  економічна  криза,  що  охопила  Україну,  не  стимулює

інвестиції, а  навпаки,  продукує  скорочення  відтворювальних  процесів  за

критичну межу.  Подібні  тенденції  характерні  і  для  зовнішньоекономічних

зв'язків, реформування яких також суттєво ускладнено. Але потреба  країни  у

зовнішніх ресурсах розвитку - в тому   числі   іноземних   інвестиціях    як одній    з     форм   зовнішньоекономічних      зв'язків,       обумовлює

використання  нестандартних підходів.

      Як  свідчить  практика,  таким  нетрадиційним   підходом   може   стати

формування спеціальних (вільних)  економічних  зон  (СЕЗ).  Спеціальні  зони

створюють сприятливі умови для економічного  розвитку  базових  об'єктів  та

територій їх розташування.

    Безперервний  і  послідовний  розвиток  виробничих   сил  супроводжуєтьсяадекватним  процесом  усуспільнення  виробництва  і  суспільного   розподілупраці.  Одночасно  суспільний  розподіл   праці   приводить   до   посилення інтеграційних  зв"язків. У цьому випадку буде  досягатися  такий рівень усуспільнення виробництва і розподілу  праці,  коли  у  забезпеченні  різних потреб зможуть брати участь не тільки галузі народного господарства,  але  й багаточисельні виробництва та їх групи. Оскільки вони знаходяться на  певній території,  то   у   сукупності   складають   взаємозв'язані   територіальні формування.

    На практиці процес розвитку виробничих сил обумовлює зростання  кількості галузей, виробництв, технологічно самостійних підприємств.    Водночас    це супроводжується    поширенням  технологічної  залежності   підприємств   і галузей, ускладненням міжгалузевих  зв"язків,  об'єднанням  виробництв,  які виділилися, в  галузеві  і  територіальні  сукупності.  Одночасно  проходить розподіл праці як у галузевому, так і територіальному розрізах.  Закріплення певних видів і підвидів суспільного виробництва на даній території  визначає його просторовий розподіл.

    Територіальні формування є  однією  з  якісно  нових  форм  усуспільнення виробництва, в яких проявляється його прогресивний напрямок розвитку  шляхом концентрації, спеціалізації, комбінування  виробництва.  Такий  характер  їх розвитку забезпечує значний економічний ефект завдяки  використанню  фактора комплексності. Розміщення  виробничих  об"єктів  на  одній  чи  на  сумісній території дозволяє ефективно використовувати  не  тільки  єдині  енергетичні джерела, водні, мінеральні, природні ресурси, але й потужності виробничої  і невиробничої інфраструктур.

Територіальні формування виступають у різноманітних  формах  комплексів:  1) виробничо-територіальних; 

2) аграрно-виробничих;  

3) будівельних;   

4) транспортних  та   їх    галузевих    різновидів.   промислово-територіальні

комплекси     можуть     включати машинобудівний, хімічний,  лісопромисловий

та  багато  інших.  Так  само  аграрно-промислові  комплекси  складаються  з

зернового, буряко-цукрового, льонарського та ін.

    Разом  з  тим  останнім  часом  з'являються   нові  види   територіальних

формувань, націогосподарських комплексів. Одними з них слід  назвати  вільні

економічні  зони  (ВЕЗ).  Якщо  розглянути  ВЕЗ  в  історичному  плані,   то

виявиться, що територіальні  формування  -  "вільні  економічні  зони"  -  це

явище, яке мало місце в господарській практиці  деяких  античних  держав  та

було розповсюджене  у середньовіччі.

    Проте, зацікавленість  до  ВЕЗ як  елементу  територіальної  організації

виробничих сил  з"явилася у науковців І  практиків України наприкінці  80-х  -

початку 90-х років. Це пов"язано з вивченням  досвіду становлення ринкових

відносин у  розвинених в економічному відношенні  країнах, а  також  країнах,

які  мають  в   останні   роки   позитивні    результати   у    стабілізації

національної  економіки. Ставилося за мету шляхом вивчення  і  запровадження

позитивного досвіду  стимулювати економічні перетворення, які  б  забезпечили

поступовий  перехід  до  господарської  самостійності  не   тільки   окремих

підприємств, але  і цілих регіонів.

    Формування вільних економічних зон у багатьох країнах світу  віддзеркалює дію об"єктивних інтеграційних процесів, притаманних національній  економіці.

      Поряд  з  подальшим  розвитком  усуспільнення   виробництва   шляхом   його спеціалізації  і  концентрації,  збільшенням  випуску  товарної   продукції,

відбувається  посилення  міжрегіональних,  а,  особливо  -   міжнаціональних

контактів.  Відбувається  формування  світової   територіальної   структури,

відповідно до якої проходить закріплення виробництва  певних видів  продукції

чи послуг за окремими   країнами.   Такому   закріпленню   сприяє   розвиток

зовнішньоекономічних  зв"язків через вільні економічні зони.

Економічні   системи   окремих   країн   поступово    інтегруються    шляхом

спеціалізації   на   певних   видах   продукції,   встановлення   стабільних

економічних    зв"язків,    торгівлі     науково-технічними    досягненнями,

послугами, інформацією. В кінцевому результаті господарські  системи  країн-

партнерів  взаємно   пристосовуються,   вони   утворюють   нову   економічну

структуру,  яка  поглинає відокремлені потенціали, відтворюючи систему  більш

високого  рівня.  У  новій  економічній   системі   з"являється   можливість

ефективного використання  основних  факторів  виробництва,  до  складу  яких

відносяться робоча сила, капітал та інформація. Виникають

додаткові можливості для прискореного зростання національних  економік,  які

інтегровані в  економічну систему певного регіону.

      Вільні  економічні зони  є  одним  з  елементів  здійснення  інтеграційних процесів і структурних  перетворень  у  світовій  економіці.  Це  -  один  з інструментів досягнення відкритості економіки України  зовнішньому   світові  і   стимулювання   міжнародного  економічного  співробітництва  на  основі залучення іноземних інвестицій.

    На сьогодні територіальні утворення цього типу розміщені практично у всіх країнах світу, представлені на  всіх  континентах.  Неабиякий  вплив  їх  на

економічні процеси, що відбуваються у державах розміщення, оскільки в  зонах

створюються  різноманітні  виробництва,  нові  робочі  місця,  активізуються

зовнішньоторговельні  операції.

    Для  вільних  економічних  зон  характерні  певні   принципи   формування безвідносно  до  типу  та  місця  розміщення.  Саме  за  цими  принципами  і визначається  можливість  віднесення  окремих  об"єктів  до   територіальних формувань даного типу.

     Спеціальні (вільні) економічні зони (СЕЗ)  -  один  з  досить  помітних

елементів  структурних  перетворень  світової  економічної  системи   другої

половини  XX  ст.  Вони  географічне   розосереджені   практично   на   всіх

континентах та присутні у різних групах країн - як у тих,  що  розвиваються,

так і у промислово розвинених.

     Вивчення світового досвіду СЕЗ дозволяє  зробити висновок  про широке різномаїття форм,  цілей,  механізмів,  стратегій  розвитку  та  результатів зонування. Але це різномаїття може і повинно бути ідентифіковане, зведене  в загальну  схему,  тобто  теоретично  усвідомлено.  Таким   чином,   практика використання подібних  утворень  не  тільки  не  заперечує,  але  й  вимагає опрацювання   чітких   формулювань,       встановлення       закономірностей розвитку, відпрацювання понятійного апарату.

     Насамперед необхідно визначитися з дефініціями. Одним із початкових, що визначали суть вільної зони, був термін "вільна гавань"  (porto  franko).  З розповсюдженням   механізму   зон   та   модифікації,   його   цільовою   та функціональною спрямованістю понятійний ряд розширювався, в тому  числі  під впливом мовних особливостей держав-засновниць. В результаті  явище,  шо  має внутрішню цілісність, отримало значну кількість понять та визначень:  вільні зони, вільні торгові зони, експортно-виробничі зони,  вільний  порт,  вільні експортно-виробничі зони, вільні експортні зони, технологічні  зони,  вільні зони заохочення експорту, зони безмитного ввозу,  індустріальні  зони,  зони сприяння  інвестиціям,   спеціальні   економічні   зони,   зони   безмитного виробництва,  зони  безмитного   промислового   експорту,   зони   спільного підприємництва, зони зовнішньої торгівлі,  промислово-виробничі  зони,  зони вільної економіки, техніко-впроваджувальні  зони,  зони  безмитної  торгівлі тощо.

      Існує не менше  ЗО  різних  дефініцій,  що  визначають  це  явище.  Найбільш розповсюдженими  з  них  є  терміни  "вільна   економічна  зона"  (БЕЗ)   та "експортно-виробнича зона"  (ЕВЗ).  Перший  найбільш  точно відображає  той ключовий  момент,  що  зона  представляє  собою  економічне,  а  зовсім   не політичне,  соціальне  чи  інше  утворення  з  вільним  (спрощеним  відносно національної  економіки  і  максимально  наближеним  до  світової)   режимом підприємницької діяльності.  Другий  термін  досить  широко  популяризований економічною  наукою,  найбільш   активно   використовується    в    практиці країн,  що  розвиваються,  які є лідерами  по  чисельності ЕВЗ,  а також офіційно  використовується  рядом  міжнародних  організацій,  у  тому  числі Міжнародною       Організацією       Праці,       Центром       00Н       по