Міжнародні економічні відносини як елемент структури світового господарства

    Підприємницький капітал – це засоби, які вкладаються  у виробництво для отримання доходу. Підприємницький капітал включає прямі і портфельні інвестиції. Характерна риса прямих інвестицій, по визначенню МВФ, особиста участь інвестора у виборі об'єкта інвестування, вкладенні засобів і управлінському контролі над об'єктом, у якому інвестований його капітал. Експорт підприємницького капіталу означає інвестиції в економіку тієї чи іншої країни з метою одержання прибутку.

    Термін  «інвестиції» походить від латинського  слова «invest», що означає «вкладати». У минулому поняття «інвестиції» трактувалось як сукупність затрат, що реалізуються у формі довгострокових вкладень у галузі народного господарства (виробничі фонди), тобто інвестиції помилково ототожнювались із поняттям «капітальні вкладення».

    Інвестиції  – це всі види активів (засобів), вкладених в господарську діяльність для отримання доходу економічним визначенням інвестиції.

    Інвестиції  – це витрати на створення, розширення, реконструкцію та технічне переозброєння основного капіталу та зв'язані з цим зміни оборотного капіталу.

    Прямі інвестиції – це вкладення капіталу у виробництво, які дають право інвестору контролювати управління підприємством країни, де воно знаходиться. У міжнародній практиці саме такі вкладення називають іноземними інвестиціями – це капітали, експортовані з однієї країни і вкладені в справу або підприємство на території іншої, тобто це довгострокові зарубіжні вкладання капіталу, які забезпечують контроль над господарською діяльністю фірми з боку інвестора.

    Портфельні  інвестиції – капіталовкладення  в іноземні цінні папери (акції) з  метою отримання доходу (дивідендів) і встановлення можливого контролю за діяльністю інвестованого підприємства.

    Позичковий  капітал експортується у вигляді  грошових кредитів уряду або підприємствам інших країн, вкладення грошей на банківські рахунки за кордоном. Головними посередниками на світовому ринку позичкових капіталів є транснаціональні банки (ТНБ), фінансові компанії, фондові біржі, центральні та зовнішньоекономічні банки країн, міжнародні фінансово-кредитні організації.

    У розвитку міжнародного ринку капіталів  слід визначити місце України, яка теж бере активну участь у процесах міжнародного руху капіталів, оскільки вона є реципієнтом капіталу, і з недавніх часів активним кредитором міжнародних економічних відносин.[7,19]

    З 2010 р. спостерігається поступове нарощування капіталу нерезидентів в Україні завдяки припливу прямих іноземних інвестицій у пріоритетні регіони та галузі промисловості.(Додаток Б)

    Створення великої машинної індустрії викликало  розвиток такої форми МЕВ, як міжнародна міграція робочої сили.

    Міграція  робочої сили – це переміщення працездатного населення за національні межі, що викликається різними причинами переважно економічного характеру.

    Окрім міграції капіталу, вона є важливою складовою всесвітніх економічних відносин. Трудовий потенціал як найважливіший чинник виробництва шукає свого найбільш ефективного використання не тільки в межах національної території, а й у масштабах світового господарства.

    Міжнародна  трудова міграція – форма міжнародних  економічних відносин, яка полягає у переміщенні трудових ресурсів з одних країн до інших і виражає процес перерозподілу трудових ресурсів між сегментами світового господарства.

    Міжнародна  міграція робочої сили – переміщення  трудових ресурсів, що викликано різницею в рівні доходів, кращими перспективами соціального просування або зайнятості та ін.

    На  початку XXI ст. світ переживає небувале зростання міграції населення. Міжнародна міграція стала глобальним процесом, що охопив усі країни і континенти, різні верстви населення. Залежно від термінів міграції її поділяють на остаточну та тимчасову. Остаточну міграцію поділяють на зовнішню – міжнародну і внутрішню – міграцію всередині країни. За характером переміщення населення розрізняють міграцію періодичну, сезонну і маятникову.

    Періодична  міграція – це переміщення населення, зумовлене причинами, що періодично виникають, з поверненням до постійного місця проживання.

    Сезонна міграція – переміщення мігрантів, пов'язане з сезонним характером праці.

    Маятникова  міграція має місцевий характер і  пов'язана з щоденним переміщенням частини населення до місця роботи, навчанням і поверненням до місця проживання.

    Міжнародна  трудова міграція включає імміграційні та еміграційні потоки. Імміграція – переміщення працездатного населення з-за кордону до певної країни. Еміграція – переміщення працездатного населення з певної країни за кордон. Таке переміщення здійснюється з метою найбільш ефективного вирішення економічних і соціальних проблем іммігрантів та емігрантів.

    Рееміграція (зворотна еміграція) – повернення емігрантів на постійне місце проживання. З погляду дотримання норм чинного в країні законодавства розрізняють легальну трудову міграцію (без порушення законодавчих норм) і нелегальну міграцію (з порушенням законодавства).

    Серед різних причин міжнародної міграції трудових ресурсів (політичних, воєнних, релігійних, етнічних) найбільш вагомими є соціально-економічні.

    Стимулюючими  чинниками міграційних процесів останнім часом став також бурхливий розвиток зв'язку, інформації й транспорту. За офіційними даними, кількість трудових мігрантів перевищує 40 млн. чол., а з урахуванням членів їхніх сімей ця цифра досягне 120 млн. чол.

    Центром притягання іммігрантів з давніх часів були США, Канада і Австралія. Високий рівень життя в цих країнах приваблював іммігрантів з усього світу. У Західній Європі головним центром імміграції стала Німеччина, за нею Франція, Іспанія, Італія, Португалія. Збільшились також потоки іммігрантів до Латинської Америки (Бразилії, Венесуели, Аргентини), Південної Африки, азійсько-тихоокеанського регіону – Південної Кореї, Тайваню, Малайзії, Сінгапуру, Гонконгу. В Україні кількість легальних працівників-іммігрантів істотно не впливає на ринок праці, хоча існує досить гостра проблема нелегальної імміграції.

    Міграція  населення як одне з важливих явищ соціально-економічного розвитку світу зумовлює необхідність проведення міграційної політики.

    Міграційна  політика – це сукупність заходів  з державного та міждержавного регулювання міграційних потоків населення на законодавчій основі.

    Метою міжнародної міграційної політики є визначення масштабів міграції, механізму її регулювання, послаблення негативних соціально-економічних наслідків і посилення позитивних ефектів міграції для країн, що беруть участь у міграційному процесі.

    Особливе  місце у міграційній політиці належить регулюванню трудової міграції. Експорт та імпорт робочої сили здійснюються згідно з національним законодавством, а також за двосторонніми та багатосторонніми міждержавними угодами.

    Міжнародна  організація праці (МОП) займається регулюванням міждержавної трудової міграції. Особлива роль належить Міжнародній організації з міграції (МОМ), членами якої є 35 країн. Головними завданнями МОМ є забезпечення впорядкованої та планової міграції, вивчення ситуації на ринках праці різних країн, у тому числі за професіями, кваліфікацією, умовами найму.

    Міграція  висококваліфікованих спеціалістів набула величезного розмаху. Виїжджаючи спеціаліста приваблює передусім високий рівень заробітної плати і побутових умов у розвинених країнах, а також великі можливості для професійного зростання. Особливо гостро проблема відпливу постала перед постсоціалістичними країнами і перед Україною зокрема.[22,12]

    Міжнародні  валютно-фінансові відносини –  це відносини, що виникають між суб'єктами світового ринку й відображають ступінь і глибину розвитку світогосподарських та інших зв'язків.

    Міжнародні  валютні відносини – це відносини, пов'язані з обігом світових грошей, які обслуговують економічні зв'язки між країнами.

    Міжнародні  валютні відносини – сукупність валютно-грошових і розрахунково-кредитних зв'язків у світогосподарській сфері, які виникають у процесі взаємного обміну результатами діяльності національних господарств.

    Найважливішим елементом міжнародних валютних відносин виступає валютна система.

    Валютна система – форма організації  міжнародних грошових відносин; сукупність правил та механізмів, що забезпечують співвідношення між валютами.

    Світові гроші – це функція, в якій гроші  обслуговують рух вартості в міжнародному економічному обороті і забезпечують реалізацію взаємовідносин між країнами.

    Платіжний баланс – співвідношення між сумою грошових надходжень, отриманих країною з-за кордону і сумою платежів за кордон протягом певного періоду (рік, квартал, місяць). Валютний курс – вираз ціни грошової одиниці однієї країни в грошових одиницях іншої.

    Хоча  міжнародні валютно-фінансові відносини виникли задовго до виникнення світового господарства, відносно зрілої форми вони набули в умовах високого розвитку світогосподарських зв'язків. У процесі поглиблення міжнародного поділу праці та активізації обміну результатами діяльності національних господарств та їхніх окремих суб'єктів між країнами стали чимраз частіше виникати розрахунки й платежі, що опосередковувались світовими грішми, а також здійснювалися на основі міжнародного кредиту.

    Міжнародний кредит – це форма руху позикового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин, де кредиторами і позичальниками виступають суб'єкти різних країн. Міжнародні кредити спричинили утворення різних форм заборгованості в одних країн і відповідних активів у інших. У кінцевому підсумку валютно-фінансові відносини країн знаходять свій концентрований вираз у платіжних та розрахункових балансах, а також балансах міжнародної заборгованості.

    Розрахунковий баланс – це співвідношення вимог  і зобов'язань у даній країні по відношенню до інших країн на певну дату незалежно від терміну надходження платежів. Розрахункові баланси бувають за певний період і за певну дату. Баланс міжнародної заборгованості – співвідношення між грошовими і майновими вимогами та зобов'язаннями однієї країни щодо інших країн на певну дату.

    Значення  міжнародних валютно-фінансових відносин розкривається через такі поняття: світова валютно-фінансова система, валютні відносини, валюта, міжнародні та регіональні валютно-фінансові організації, міжнародний валютний фонд, валютний ринок та інші.

    Світова валютно-фінансова система являє  собою сукупність валютно-грошових та кредитних відносин між суб'єктами різних країн, що діють на міжнародних золотовалютних ринках з приводу обміну валют, купівлі продажу золота, проведення міжнародних розрахунків і кредитних операцій.

    У сучасних умовах у світовому господарстві функціонує так звана ямайська міжнародна валютна система. Золото як валютну цінність з цієї системи вилучено. В основу визначення валютних паритетів поклеєні «спеціальні правила запозичення» - СДР, тобто міжнародні платіжні і резервні засоби, що випускає МВФ і використовує для безготівкових міжнародних розрахунків шляхом запису на спеціальних рахунках і як розрахункова одиниця МВФ.

    У кожній країні функціонує своя грошова одиниця, тобто валюта. Валюта– це не тільки конкретні грошові знаки, а також кредити і платіжні документи, котрі виражені в іноземних грошових одиницях і використовуються в міжнародних розрахунках. Валюта обслуговує такий широкомасштабний сектор економіки, як зовнішньоекономічні відносини.

    У процесі різноманітних міжнародних  розрахунків та зв'язків постає необхідність в обміні грошей однієї країни на гроші  іншої країни. Саме тому і виникають валютні відносини.

    Валютні відносини – це сукупність економічних відносин, що існують між суб'єктами різних країн і міжнародними фінансово-кредитними організаціями з приводу функціонування і розвитку валюти. [14]

    Основними кредиторами на сучасному етапі  виступають міжнародні та регіональні  валютно-фінансові організації.

    Міжнародні  та регіональні валютно-фінансові  організації – це установи, які створені на базі багатосторонніх валютних відносин між державами. Їхні завдання – сприяти розвитку міжнародного валютно-фінансового співробітництва, підтримувати рівновагу платіжних балансів країн, що входять до них, регулювати курси їхніх валют, надавати кредити та гарантії. Найважливішу роль серед них відіграють Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР). Останній сьогодні є головною установою Світового банку.