Методологія макроекономічного пізнання

     Особливим елементом механізму функціонування економіки є її державне регулювання. В його основі лежить економічна політика держави. Проблеми, пов'язані з визначенням цілей та пріоритетів економічної політики, істотно впливають на методи державного регулювання економіки [11].

     2.3. Макроекономічна політика та  її цілі

     До  загальновизнаних цілей економічної  політики можна віднести такі:

     1. Економічне зростання, що дає  змогу забезпечити виробництво  більшої кількості товарів та  послуг, поліпшення їхньої якості, а в кінцевому результаті —  вищий рівень життя населення.

     2. Підвищення економічної ефективності  вироб­ництва на базі науково-технічного  прогресу, що сприяє мінімізації  витрат обмежених виробничих  ресурсів для виробництва певного  обсягу товарів та послуг.

     3. Економічна свобода, що забезпечує  створення для підприємців, працівників  і споживачів умов вільного  та найраціональнішого вибору.

     4. Повна зайнятість населення, яка дає змогу кожному індивіду реалізувати свої професійні здібності й одержати доходи залежно від кількості та якості затраченої праці.

     5. Справедливий розподіл доходів,  аби запобігти як невиправданої  диференціації рівня життя різних  груп населення, так і зрівняльності  в оплаті праці.

     6. Соціальний захист, що гарантує  належне існуван­ня безробітним,  непрацездатним, престарілим та  дітям.

     7. Оптимальний платіжний баланс, що полегшує досягнення рівноваги у міжнародній торгівлі, зовнішньо­економічних зв'язках, підтримання стабільного курсу національної валюти. 8. Рівновага у взаємодії з природним середовищем для підтримки належного рівня життя сучасного і наступних поколінь людей [9].

     Досягнення  перелічених, а також інших цільових настанов є для суспільства складною проблемою. З одного боку, вони відомі, загальновизнані і завжди мають місце у раціональній економічній політиці держави. З іншого боку, є багато варіантів, методів, способів досягнення зазначених цільових настанов. Деякі з них не можуть бути визначені в кількісній формі, що припускає різне трактування їх, а відповідно й різні варіанти економічної політи­ки держави. Таким чином, державна політика має базуватися на чіткому виявленні оптимальних пріоритетів у постановці цілей та оцінці можливих наслідків від їхньої реалізації. А це, в свою чергу, неможливе без перевірки відповідності вибраних цільових пріоритетів положенням та висновкам макроекономічної науки [14].

     3. МЕТОДОЛОГІЯ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО  ПІЗНАННЯ

     3.1. Стабілізаційна політика в макроекономічному  вимірі

     Макроекономіка приділяє важливу увагу впливові стабілізаційної політики на поведінку еко­номічних суб'єктів, а відтак на ефективність функціонування національної економіки. Усі країни з ринковою економікою намагаються досягти макроекономічної стабільності, яка, по-перше, означає економічне зростання — виробництво більшої кількості й ліпшої якості товарів і послуг, що дає змогу підвищувати рівень життя населення. При цьому економічне зростання забезпечується головно через підвищення ефективності виробництва на базі науково-технічного прогресу (максимальна віддача за мінімальних витрат наявних обмежених ресурсів). Водночас економічне зростання не повинно погіршувати стан довкілля. Це дасть змогу підтримувати належний рівень життя сучасного і наступних поколінь людей.

     По-друге, це передбачає повну зайнятість — забезпечення робочими місцями усіх, хто бажає і здатний працювати. Кожен індивід повинен мати змогу реалізувати свої професійні здібності.

     По-третє, стабільний рівень цін, що означає уникнення  значного їх зростання. Зростання загального рівня цін ускладнює господарські зв'язки економічних суб'єктів, знижує реальні доходи населення і знецінює заощадження.

     По-четверте, досягнення рівноваги у зовнішньоекономічних зв'язках — стабільний курс національної валюти, розумний баланс міжнародної торгівлі та міжнародних фінансових операцій [2].

     Унаслідок різних зовнішніх і внутрішніх збурень  у національній економіці настають періоди макроекономічної нестабільності: темпи зростання виробництва уповільнюються, а то й стають від'ємними, зростають безробіття і ціни або різко коливається курс національної валюти. Відновлення макроекономічної стабільності є непростим завданням для суспільства. Річ у тім, що досягнення стабільності в одних секторах економіки може суперечити її досягнен­ню в інших. Наприклад, повна зайнятість і стабільний рівень цін до певної міри виключають одне одного, бо стабільний рівень цін передбачає певний рівень безробіття. Це означає, що уряд має вирішити, яка складова стабільності в даний момент є важливішою для країни. Тут, зрозуміло, є широке поле для незгод і суперечок.

     Вибір між складовими макроекономічної стабільності називають компромісним вибором.

     Для подолання нестабільності уряд проводить відповідну стабілізаційну політику, під якою розуміють заходи держави, спрямовані на зміну обсягу національного виробництва, доходів, рівня зайнятості, інфляції та інших параметрів національної економіки за допомогою різних макроекономічних інструментів, таких як податки, державні видатки, пропозиція (кількість) грошей, квоти та ін.

     Макроекономіка  аналізує чотири основні види стабілізаційної  політики: 1) фіскальну; 2) монетарну; 3) політику доходів; 4) зовнішньоекономічну політику.

     Фіскальна, або бюджетно-податкова, політика —  це заходи уряду, спрямовані на зниження безробіття чи інфляції та досягнення природного обсягу виробництва через  зміну державних видатків, рівня  оподаткування або через одночасне  поєднання обох цих заходів. Податки й державні видатки — це основні знаряддя фіскальної політики.

     За  допомогою фіскальної політики уряд може змінювати струк­туру національної економіки, досягати повної зайнятості, сприяти економічному зростанню, зменшувати економічні коливання, боротися з інфляційними спалахами, впорядковувати державні фінанси  тощо. Особливого значення набуває фіскальна політика у перехідній економіці. Це пов'язано передовсім із тим, що уряд уже не може використовувати такі традиційні інструменти командної економіки, як державне планування та централізоване ціноутворення. Розрізняють два види фіскальної політики: стимулюючу та стримувальну. Стимулююча політика спрямована на підтримання високих темпів економічного зростання та досягнення високого рівня зайнятості. Для її проведення уряд збільшує видатки, зменшує податки або певним чином поєднує обидва заходи. Це збільшує інвестиції, обсяг національного виробництва і зменшує безробіття. За стримувальної фіскальної політики уряд прагне знизити рівень інфляції через підвищення податків, скорочення державних видатків або через поєднання обох заходів.

     Монетарна, або кредитно-грошова, політика —  це заходи, що впливають на кількість  грошей у національній економіці  для досягнення макроекономічної стабільності. Монетарну політику зазвичай проводить центральний банк країни, у нашій державі — Національний банк України.

     Монетарна політика ґрунтується на тому, що у  короткостроко­вому періоді кількість, або пропозиція, грошей впливає на багато економічних змінних, насамперед процентні ставки, курси цінних паперів, валютні курси, а відтак і на реальні економічні змінні — обсяг і структуру виробництва, рівень зайнятості тощо. Якщо у національній економіці пропозиція грошей збільшується, то процентні ставки знижуються, доступ до кредитів полегшується, тому інвестиції та обсяг національного виробництва зростатимуть. І навпаки, із зменшенням пропозиції грошей процентні ставки зростатимуть, доступ до кредитів звужуватиметься, і це зменшуватиме інвестиції та обсяг національного виробництва.

     Отже, можливе проведення двох видів монетарної політики — стимулюючої та стримувальної. Стимулююча монетарна по­літика  спрямовується на зменшення масштабів безробіття, а стримувальна — на приборкання інфляції.

     Фіскальна й монетарна політики є основними методами, які застосовує держава для стабілізації національної економіки — сповільнення темпів інфляції, зниження рівня безробіття, подолання спаду тощо. Разом із тим існують й інші види стабілізаційної політики, які допомагають стабілізувати окремі сфери макроекономіки.

     Для боротьби з інфляцією застосовують політику доходів. Цю по­літику інакше називають контролем за цінами і  заробітною платою. Є кілька варіантів  політики доходів. Найвідоміші з  них:

     * прямий контроль зарплати й  цін ("заморожування" їхніх  рівнів, яке застосовують головно  за надзвичайних обставин, наприклад  у воєнний час);

     * добровільні орієнтири для підвищення  цін та заробітної плати (уряд  просить фірми та трудові спілки  у своїх вимогах і діях щодо  підвищення цін і зарплати  не виходити за рекомендовані  ним межі). Цей метод стабілізаційної  політики спрацьовує за умов  високої економічної культури  населення. Політика доходів має  суперечливий характер. Не так давно економісти обстоювали цю політику як найдешевший спосіб зниження інфляції. Однак через негативні наслідки багато фахівців уважають її неефективною, а дехто навіть шкідливою. Втручання держави у механізм вільного ринку сковує динаміку відносних цін, що неспри­ятливо впливає на розвиток національної економіки.

     Як  результат посилення взаємозв'язків  між економіками різних країн  зростає роль зовнішньоекономічної політики, головним напрямом якої є зовнішньоторговельна політика.

     Під зовнішньоторговельною політикою  розуміють заходи уряду, які покликані  впливати на обсяги зовнішньої торгівлі. Розрізняють два основні види зовнішньоторговельної політики — протекціонізм і фритредерство. Протекціонізм — це політика захисту національних виробників від конкуренції іноземних товарів. Фритредерство — це торгівля з незначними митними та не митними бар'єрами або взагалі без них.

     Хоча  більшість економістів уважають, що будь-які протекціоністські заходи уряду країни знижують рівень добробуту її мешканців, ці заходи використовують практично усі країни світу. Річ у тім, що політика протекціонізму є вигідною для окремих груп населення [15].

     3.2. Методи дослідження національної  економіки

     Для вивчення закономірностей функціонування національної економіки макроекономісти  використовують різні методи та прийоми, які в сукупності називають методологією макроекономіки. Макроекономіка не може користуватися тими методами пізнання, що й природничі науки. Аналізуючи явища й процеси в національній економіці, не можна вживати ні мікроскоп, ні телескоп. Макроекономісти позбавлені також можливості проводити контрольований експеримент, як фізики чи хіміки. У макроекономіці дослідники широко застосовують метод наукової абстракції з його двома основними прийомами — індукцією та дедукцією. Суть цього методу полягає в тому, що, досліджуючи певний економічний факт або процес, відділяють його випадкові, швидкоплинні чи другорядні ознаки від усталених і типових. У хаотичному нагромадженні фактів економісти намагаються знайти певний порядок. Аби краще зрозуміти дійсність, вони абстрагуються, тобто умисно спрощують заплутані зв'язки, залишають поза увагою ті деталі, які вводять в оману.

     Макроекономіка  дає досить абстрактну картину національної економіки. Відтак дехто сприймає її висновки як щось непрактичне й нереалістичне. Насправді теорії макроекономіки саме тому й практичні, що вони абстрактні. Теорії, які ґрунтуються на фактах, є реалістичними. Теорії, що не узгоджуються з фактами, — неправдиві.

     Звідки  беруться факти? Основну суму фактів, або економічної інформації, дає  національна й міжнародна статистика. Нерідко використовують дані бухгалтерського обліку, соціологічних обстежень тощо. У результаті збирання та систематизації фактів економічна діяльність стає відомою, але ще не пізнаною. Збирання фактів нази­вають описовою, або емпіричною, макроекономікою.

     Пізнання  зв'язків у національній економіці, виведення законів і теорій з фактів становить суть макроекономічного аналізу. При цьому економісти можуть іти як від теорії до фактів, так і від фактів до теорії. Виведення теорії з фактів називається індукцією, або індуктивним методом дослідження. Нагромадження фактів, їх систематизація та аналіз дають змогу сформулювати закон чи теорію, які відбивають закономірності функціонування національної економіки [16].

     Узагальнення  в макроекономіці також можна вивести за допомогою дедуктивного методу. Використовуючи логіку або інтуїцію, дослідник може сформулювати попередню неперевірену теорію, тобто гіпотезу. Для перевірки її правильності потрібно багаторазово дослідити відповідні факти. Гіпотеза, яку не підтверджують факти, неправильна. Але якщо навіть гіпотеза спростована й відхилена, вона має позитивне значення, бо вказує шлях, яким іти не треба.