Механізм функціонування грошового ринку

Конкуренція - це процес суперництва  між суб'єктами ринкових відносин за найвигідніші умови виробництва, реалізації й купівлі товарів та послуг.

Взаємодія названих елементів  і являє собою ринковий механізм. Процес його функціонування визначає ступінь ефективності ринкової економіки. Чим же визначається чіткість взаємодії ринкового механізму? Адже в ньому немає спеціального органу, який би вказував на те, які товари виробляти підприємцю, де йому купувати ресурси, де робітникові працювати. Сам ринковий механізм забезпечує свою стабільність. Він має власний внутрішній порядок, і взаємодія його елементів підпорядкована вимогам певних законів: законам грошового обігу, вартості, попиту і пропозиції. А реалізується це через завдання, які ставить перед собою кожен учасник ринкових відносин: прагнення максимуму прибутків і раціоналізація вибору. Отже, ринкова система за своєю природою є саморегульована система.

Зроблений А.Смітом аналіз ринкового  господарства дає можливість пояснити феномен взаємодії особистої вигоди (егоїзму) і її регулятора - конкуренції, як формуються ціни й чому вони не повинні повністю збігатися з витратами виробництва. Його теорія розкрила, яким чином суспільство спонукає виробників до того, щоб пропонувати саме ті товари, які необхідні споживачам. Стало відомо, чому високі ціни в умовах вільної конкуренції являють собою саморегулюючий фактор, - тому що вони приносять з собою зростання обсягів виробництва. Нарешті А.Сміт показав, яким чином у сфері виробництва може бути досягнута відносна рівність доходів. Тобто, він описав господарський механізм вільного ринку, як саморегулюючої системи.

І тут слід звернути увагу  на дуже важливий момент. А.Сміт, на відміну  від деяких наших сучасних його "послідовників", не розглядає ринкову економіку  як сферу, де кожен суб'єкт робить, що йому заманеться. Основною властивістю  вільного ринку, за А.Смітом, є те, що він виступає своїм власним охоронцем. Маємо справу з парадоксом: ринок, з одного боку є кульмінацією будь-якої економічної свободи, а з іншого, - найсуворішим наглядачем. І ніякі  скарги на адресу міністра або іншої  високої інстанції, так само, як і благання про допомогу, не звільняють від анонімного тиску ринкового механізму.

Отже, уважне вивчення спадщини А.Сміта з проблем функціонування ринкового механізму навіть в умовах вільної конкуренції приводить зовсім до протилежного висновку, ніж той, який нав'язується новітніми поборниками ринкової економіки. А саме: економічна свобода - це ілюзія, в усякому разі вона є такою значно в більшій мірі, ніж здається напочатку. При цьому цілком зрозуміло, що в умовах ринку можна робити все, що завгодно, але якщо хтось діє так, що ринок цього не сприймає (тобто всупереч його законам), то ціною індивідуальної свободи стає економічний крах. Функціонування ринкової економіки - це не випадкові, хаотичні діяння господарюючих суб'єктів. Всі ці діяння підпорядковані вимогам певних економічних законів, які лежать в основі дії механізму ринку. Що це за закони, які їхні вимоги і як вони діють? Одним з важливих законів ринкової економіки є закон грошового обігу. Основна вимога його полягає в дотриманні грошово-товарної збалансованості. Вона повинна кореспондуватися з сумою цін товарів і послуг, що є в обігу. Теоретично кількість грошей, необхідна для обігу, може бути розрахована за формулою:

 

 

Г - кількість грошових одиниць, необхідних для обігу;

ХЦ -сума цін товарів;

о - швидкість обороту  грошей.

Дана формула є досить загальною. В реальному житті  кількість грошей, необхідних для  обігу, залежить від набагато більшої  кількості факторів. Тьму застосовується формула дещо складніша:

ЦР - сума цін товарів, визначених для реалізації;

ЦК - сума цін товарів, платежі  по яких виходять за межі даного періоду;

ЦП -сума цін товарів, строки платежів по яких наступили;

ВР - сума взаємних розрахунків;

О - швидкість обороту  грошей.

На практиці регулювання  грошового обігу в країні здійснює центральний емісійний банк. В  Україні таким банком є Національний банк України.

 

 

2. Банківська система та грошовий мультиплікатор.

2.1. Фінансові посередники, банківські резерви

В сучасному суспільстві  банки займаються найрізноманітнішими  видами операцій. Вони не тільки організовують  грошовий обіг та кредитні відносини, через них здійснюються фінансування народного господарства, страхові операції, купівля - продаж цінних паперів, а в  деяких випадках посередницькі угоди  та управління майном. Кредитні установи виступають в якості консультантів, приймають участь в обговоренні  господарських програм, ведуть статистику, мають свої підсобні підприємства, тобто виступають посередниками  в комерційній господарській  діяльності.

Як і будь-яке підприємство, банк є самостійно господарюючим  суб"єктом, має права юридичної  особи, виробляє та реалізує продукт, виконує  послуги, діє на принципах госпрозрахунку.

Мало чим відрізняються  і завдання банку як підприємства - він вирішує питання, які пов"язані  із задоволенням суспільних потребу  своєму продукті та послугах, із реалізацією  на основі отриманого прибутку соціальних та економічних інтересів як членів його колективу, так і інтересів  власника майна банку. Банк може здійснювати будь-які види господарської діяльності, якщо вони не суперечать законам країни та випливають із Статуту банку. Як і будь-яке підприємство, банк повинен мати спеціальний дозвіл (ліцензію).

Банк як торгівельне підприємство. Разом з тим банк як підприємство має свою специфіку, його діяльність відрізняється від діяльності інших  підприємств. Ці відмінності складаються  з наступного.

Перш за все, банки на відміну  від промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту і зв"язку діють у сфері обміну, а не виробництва. Ця обставина дає, однак, підставу деяким авторам рахувати, що банк - це торгівельне  підприємство. Асоціації банківської  діяльності з торгівлею не випадкові. Банки дійсно як би "купують" ресурси, "продають", функціонують у сфері перерозподілу, сприяють обміну товарами. Банки мають своїх "продавців", сховища, особливий "товарний запас", їх діяльність в багатьох випадках залежить від обіговартості. На цьому схожість між банком і сферою торгівлі в основному закінчується.

Більше того, схожість має  зовнішній характер, тому що банк торгує не товарами, а особливим продуктом. Відомі, наприклад, такі операції, які  банки здійснюють з обміном (купівлею-продажем) валют на грошовому ринку, коли денежки  однієї країни (а також золото) купається  чи продається за визначеним курсом, по визначеній ціні. Обслуговуючи зовнішньоекономічну  діяльність, дані операції, особливо в  банках, які зайняті обслуговуванням  зовнішньої торгівлі, поряд з купівлею-продажем акцій, облігацій, можуть займати значну питому вагу, формувати важливу частину  банківського прибутку. Разом з тим  банківська "торгівля" складається  не стільки внаслідок цього, а  в результаті "торгівлі" кредитом, коли банки "купують" ресурси, платять  за залучені кошти, які розміщують підприємства, населення на банківські рахунки, у  внески, і "продають" їх позичальникам. Відмінність від торгівлі тут  суттєва: при торгівлі товар змінює свого власника, віддаляється від  продавця до покупця, при кредитуванні - власник позиченої вартості залишається  тим самим.

Різниця в тому, що при  торгівельній угоді продавець одержує  еквівалент свого товару - гроші, при  позиці кредитору повертається не тільки початкова вартість позики, але і  надбавка до неї у вигляді позичкового  проценту.

Функціонування банку  у сфері обміну породжує ще й інші уявлення про його сутність. Нерідко  банк характеризується як посередницька  організація. Основою для цього  є особливе переливання ресурсів, які тимчасово осідають у одних  і вимагають застосування у інших. 
 
Особливість ситуації при цьому складається з того, що кредитор, який має певну частину ресурсів, бажає при відповідних гарантіях, на конкретний термін, під процент віддати її іншому контрагенту-позичальнику. Інтереси кредитора, однак, повинні співпадати з інтересами позичальника. Звичайно, в сучасному грошовому господарстві таке зпівпадіння інтересів є випадковим. Банк-посередник забезпечує можливість здійснення угоди із врахуванням попиту і пропозиції. Зібравши багаточисельні кошти, банк може задовольнити потреби найрізноманітніших позичальників, надає вибір кредиту на будь-який смак - строк, забезпечення, позичковий процент.

Роль посередника в  різних сферах людської діяльності можуть брати на себе різні служби (юридичні, комісійні, поштові та інші), але  всі вони не стають банками. Банк як посередник має іншу природу, яка  зв"язана не з посередницькою діяльністю як такою, а з особливістю  його діяльності.

Але банк, виступаючи як кредитор, як позичальник, як посередник між ними, з позиції своєї сутності не є  ні тим, ні другим, ні третім.

Банк - це і кредитор, і  позичальник, і посередник між юридичними і фізичними особами, і посередник в грошових розрахунках; в цих  своїх якостях він розкриває  свою суть. Банк - це особливе явище господарського життя.

Банки як агенти біржі. Банки  є учасниками біржі: вони можуть самостійно організовувати біржові операції, виконувати операції по торгівлі цінними паперами. Торгівля цінними паперами є частиною банківських операцій, але не головною, так як вона досить специфічна і  відмінна від банківської справи.

Банк як кредитне підприємство. Кредит - це відношення між кредитором і позичальником з приводу  зворотного руху вартості, що позичається. На відміну від кредиту банк - це одна із сторін відносин, яка хоча і може одночасно виступати в  якості кредиту і в якості позичальника, однак в кожний даний момент при окремій угоді виступає або в якості кредитора або в якості позичальника. Відповідно, банк - це не відношення, а один із суб"єктів відносин. Існує ще одна відмінність: кредит - це відношення як в грошовій, так і в товарній формі. В банку ж концентровані лише грошові потоки.

Банк - наслідок розвитку кредиту. Саме на основі грошових та кредитних  відносин з"явилось таке унікальне  утворення, як банк, який в цілому можна  визначити як систему особливих  підприємств, продуктом яких є кредитна та емісійна справа.

Головним в сутності банку, його основою є організація грошово-кредитного процесу та імітування грошових знаків.

Політика резервних вимог  центрального банку щодо комерційних  банків існує в багатьох країнах  світу і застосовується з метою  забезпечення ліквідності банків та грошово-кредитного регулювання. Необхідність проведення такої політики полягає  в тому, що між розміром резервів і банківськими операціями прослідковується відповідний взаємозв"язок, який може вплинути на діяльність комерційних  банків, особливо на грошово-кредитну політику. Однак, цей інструмент центрального банку потрібно розглядати не ізольовано, а тільки у взаємозв"язку з іншими монетарними інструментами (операції на відкритому ринку, політика облікової ставки, політика рефінансування комерційних банків). Завдання центрального банку полягає в тому, щоб створити за цих умов зону рівної банківської конкуренції.

Обов"язкові (мінімальні) резерви - це безпроцентні вклади комерційних  в центральному банку, розмір яких встановлюється у визначеній пропорції до банківських  зобов"язань (депозитів клієнтів). Резервні вимоги можуть виставлятись на всі банківські пасиви, або лише на окремі види банківських зобов"язань.

Обов"язкові резерви за своєю сутністю показник кредитної  мультиплікації, який визначає рівень "затухання" коливань депозитної емісії, що виникає в результаті переказу коштів з рахунків комерційних  банків. За допомогою цього інструменту центральні банки обмежують можливості кредитної експансії та депозитної емісії. Обов"язкові резерви виконують також функцію страхування депозитів.

Режим обов"язкових резервів вперше був запроваджений в США, а потім в інших країнах, наприклад ФРН, Франції. Спочатку він був задуманий як засіб страхування ризику, щоб гарантувати виплати вкладникам, а пізніше він став інструментом грошово-кредитної політики. Застосовуючи процедуру обов"язкових резервів, центральні банки зробили спробу більш тісно пов"язати емісію депозитних грошей з кредитними можливостями комерційних банків.

На сьогодні, політика обов"язкових  резервів має подвійне призначення:

• забезпечити постійний рівень ліквідності комерційних банків. Шляхом зміни розмірів обов"язкових резервів центральний банк може блокувати або змінювати значну частку ліквідних коштів комерційних банків і таким чином впливати на їх діяльність; 
• використовується як інструмент центрального банка для регулювання грошової маси. Підвищення норми обов"язкових резервів скорочує кредитний потенціал банків і масу грошей в обігу; зниження, навпаки, вивільняє додаткові ресурси, сприяє розширенню активних операцій банків і масу грошей в обігу.

У світові й банківській  практиці немає єдиного ставлення  до резервних вимог. У різних країнах, згідно чинного законодавства, по-своєму встановлюється порядок формування обов"язкових резервів, але всі вони мають на меті змусити комерційні банки тримати відсоткову частку від мобілізованого капіталу, яка повинна знаходитись на рахунку в центральному банку. Резервні відрахування комерційних банків вилучаються з обігу, що забезпечує гальмування кредитної емісії грошей.

Центральні банки більшості  країн використовують диференційовані  норми резервування в залежності від виду, терміну і величини банківських  зобов"язань (депозитів). Так, резервні ставки для зобов"язань, що підлягають до оплати за першою вимогою, як правило, найвищі, а для ощадних вкладів найбільш низькі. Наприклад, в Соедененные(ых) Штаты(ах) Америки, ФРН норма резерву від вкладів до запитання більш висока, ніж від термінових і ощадних вкладів. Центральні банки мають право змінювати норми резервування виходячи із конюктури грошового ринку, але у рамках визначених параметрів. Маніпулюючи ставками обов"язкових резервів, центральні банки стараються вплинути на пропозицію грошей. Якщо норми обов"язкових резервів високі, то центральний банк обмежує кількість грошей, що знаходяться у розпорядженні комерційних банків. При цьому понижується кредитоспроможність банків і підвищуються відсоткові ставки на кредити.