Фіскальна політика

Таблиця 2

Динаміка інфляції в Україні

Таблиця 3

Співвідношення видатків держбюджету та ВВП, млрд. грн.

Шляхи та напрями підвищення ефективності фіскальної політики в Україні

Фіскальна політика - це головний інструмент, за допомогою якого демократична держава управляє ринковою економікою. Ми повинні визнати, що цей інструмент в Україні використовується неправильно. За 18 років незалежного керування в країні не вдалося сформувати навіть повноцінне податкове законодавство. Дотепер відсутній цілий ряд необхідних законодавчих актів. Наприклад, замість закону про місцеві податки й збори діє Декрет уряду 1993 року, замість закону про спрощене оподатковування - Указ Президента від 1998 року. Немає й закону про податок на нерухомість.

Невдачею закінчилися спроби налагодити оподаткування операцій у вільних  економічних зонах, техно- і промислових парках. Держава не змогла створити стрункої системи пільг і преференцій фіскального характеру для вітчизняних машинобудівників і іноземних інвесторів. У результаті всі відповідні пільги були скасовані в 2002-2005 роках.

Тим часом, наявність законів про  податок на нерухомість, місцевих податках, системі пільг для інвесторів і депресивних територій, передбачено  як базовим законом про систему  оподатковування, так і самою  логікою податкової реформи 1996-1998 років. Таким чином, протягом останніх десяти років цілі сектори української  економіки або взагалі нормально  не адмініструвались податковою службою (рентні й ресурсні платежі, місцеві податки), або адміністрування податків було неадекватним. Одним зі слідств став ріст корупції й криміналізації цих секторів.

Податкове законодавство не відповідає потребам і запитам української  економіки й суспільства, і ця неадекватність особливо підсилилася  в період кризи. Автори наших законів  начебто б старанно копіювали  європейські зразки. Однак вони не врахували різниці в стані  наших економік. Запозичені ставки ПДВ, податку на прибуток і податок  на доходи фізичних осіб припускають  більші обсяги накопиченого капіталу, розвитий фондовий ринок і систему  державного замовлення. В Україні  всіх цих елементів немає. От і  вийшло, що, наприклад, закон про  податок на прибуток підприємств  із низькими ставками амортизації, відсутністю  стимулів для вкладень у дослідницькі й конструкторські роботи, модернізацію й ремонт устаткування зручний тільки для галузей сфери послуг. Але  він же приводить до деградації реального  виробництва.

Десятирічна практика застосування цього  закону показала, що ті або інші галузі промисловості (аграрний сектор, металургія, автомобільна промисловість, суднобудування тощо) розвиваються тільки після ексклюзивних рішень про те, що закон на прибуток на них не поширюється, або вводяться  пільги по цьому податку. У Європі така модель податку на прибуток була уведена піввіку назад - для боротьби з надвиробництвом товарів і  переорієнтації бізнесу в нові сфери  економіки, як правило, пов'язані із сектором послуг. Але перед Україною сьогодні стають зовсім інші, часто  протилежні проблеми.

Така ж ситуація склалася й з  податком на додану вартість. Цей податок  був уведений у Франції після  Другої світової війни. Його завданням  було стримувати надвиробництво товарів  і контролювати споживання в тих  або інших секторах. Робилося це за допомогою маніпулювання ставкою  податку. Наприклад, ставка ПДВ диференційована  по типах товарів. У нас же застосовуються тільки дві ставки - 0% і 20%. Ще однією причиною введення цього податку  в країнах Європи було прагнення  стимулювати експорт товарів. В  Україні ж цей податок стимулює розвиток тільки галузей з низькою  доданою вартістю. У той же час  нинішній ПДВ уповільнює розвиток галузей  з високою доданою вартістю - адже чим більше підприємство генерує  доданою вартістю, тим більше високий  податок воно сплачує.

Українська версія ПДВ має ще декілька неприємних нюанси. Від нього  більше страждають малозабезпечені  громадяни, що частина своїх доходів  витрачають на товари й послуги, оподатковувані ПДВ. У той же час, видатки людей  з надвисокими доходами - покупка  цінних паперів, прямі інвестиції, банківські депозити - цим податком не обкладаються. Також цей податок негативно  впливає на фонд заробітної плати. Адже чим більше в підприємства фонд оплати праці, тим більше це підприємство сплачує  ПДВ. Відповідно, для того щоб знизити  ПДВ, підприємство повинне мінімізувати свої видатки для фонду оплати праці, що часто трапляється у  вигляді зарплати в конвертах.

Також практика останніх десяти років  показує, що швидше всього ростуть ті галузі, які ПДВ фактично не платять. Це - экспортно-орієнтовані підприємства, для яких ставка ПДВ становить 0%. Це аграрні підприємства, які мають пільги. Це банки, які не платять ПДВ зі своєї основної діяльності. Це, нарешті, і торгівля, що має можливість ухилятися від сплати ПДВ. А от підприємства, які змушені платити податок по повній ставці, розвиваються набагато повільніше або взагалі деградують.

Неадекватність податкового законодавства  збільшується особливостями існування  податкової служби в Україні. Чинний закон про державну податкову  службу й всі підзаконні акти, прийняті на його базі, засновані на політичних реаліях кінця 90-х років, коли ГНАУ було підзвітно особисто президентові й ні фактично, ні формально не входила до складу уряду й не підкорялася міністерству фінансів. Зараз ситуація принципово не змінилася. Зокрема, дотепер діє наказ Мінфіну про те, що глава ДПСУ самостійно й без узгодження з міністерством здійснює кадрову політику в своєму відомстві. Хоча це прямо суперечить нормам закону про Кабінет Міністрів України. У результаті реальні фіскальні правила для окремих регіонів або галузей визначають не стільки законодавством, скільки політичними домовленостями й кадровими призначеннями.

Зовсім ясно, що фіскальна політика країни повинна бути терміново адаптована до реальних потреб країни. Але така реформа не може відбутися як самостійна й самодостатня ініціатива. Вона повинна  стати частиною реформи всієї  системи й навіть всієї економіки.

Головною метою фіскальної політики повинне стати зниження податкового  навантаження для галузей з низькою  доданою вартістю, орієнтованих на експорт. Необхідно створити таку політику підтримки високотехнологічних  галузей, орієнтованих на внутрішній ринок, за рахунок нетехнологічних экспорто-орієнтованих галузей. Наприклад Китай, у цій країні нульова ставка ПДВ при експорті поширюється тільки на високотехнологічну продукцію, а експорт сировини й напівфабрикатів обкладається ставкою в 5, 10 або 15% плюс високе експортне мито.

Щоб створити обновлену фіскальну  політику в Україні, потрібно для  початку ввести в дію Податковий кодекс. Це зніме багато внутрішніх протиріч податкового законодавства. Наступним кроком повинна стати  амністія капіталу. Без цього перехід  до оподатковування пасивних доходів (капіталу) неможливий. Податкова амністія повинна бути обмежена в часі (півроку  або рік), а процедура максимально  спрощена. І, що саме головне, амніструватися повинні не тільки й не стільки доходи, хоча й вони теж, скільки активи у всіх формах - як в Україні, так і за кордоном. Тобто, підлягають легалізації й декларуванню кошти всіх видів, цінні папери всіх видів, зобов'язання платника й зобов'язання перед платником, земля й нерухомість.

І, звичайно, потрібно привести всі  податки - особливо, на прибуток і додану вартість - у відповідність із інтересами народного господарства України.

Проведення податкової реформи  й прийняття Податкового кодексу  є необхідною умовою для правильного  функціонування фіскальної політики в  Україні.

Проаналізувавши податкову політику в таких країнах, як Швеція, Франція, Австрія, Італія, Німечинна спостерігається певна закономірність, що всі держави мають високий рівень соціальних гарантій та прогресивне персональне оподаткування, низький корпоративний прибуток при обмежених пільгах. Можна сказати, що вони всі дотримуються політики по соціальному забезпеченню.

Ці країни, з одного боку, використовують потенціал доволі ефективного (у них) ринкового саморегулювання  і регуляторні можливості податків і податкових платежів, а з іншого – прагнуть покращити динаміку та якість соціально-економічного розвитку шляхом формування надійної фінансової бази усунення державою «провалів ринку» і чималої кількості структурних  диспропорцій. Причому дедалі більше ускладнення соціально-економічної  системи потребує постійного розширення сфери втручання держави у  відтворювальні процеси за рахунок  оптимізації видаткової частини  бюджету в умовах обмежень щодо розширення експансії фіску [13, с. 139].

Вибір вектору фіскального  регулювання, застосування його інструментів визначається особливостями інституціонального середовища, а також фіскальних традицій, які складалися не одне десятиліття. Особливості фіскальних традицій визначаються не тільки економічними, але і соціальними  та культурними чинниками, які формують свідомість населення та їх відношення до регуляторного впливу держави.

Фіскальне регулювання фінансових потоків характеризується особливими по відношенню до інших форм регулювання  передумовами зародження, розвитку та реалізації. Його інституціональними джерелами є: по-перше, існування  держави як специфічного економічного та політичного інституту-виразника  суспільних інтересів; по-друге, наявність  та постійне зростання суспільних потреб, задоволення яких потребує активної участі держави у процесах розподілу, перерозподілу та споживанні національного  продукту за допомогою фіскальних важелів; по-третє, особливості процесу продукування економічною системою фінансових потоків, етапами якого є акумулювання, розподіл, перерозподіл та споживання національного продукту, по-четверте, зростання обсягу трансакційних витрат при збільшенні кількості інструментів фіскального регулювання.

Таблиця 1

Динаміка основних статей видатків Державного бюджету у 2006-2011рр., млрд.грн.