Формування інфраструктури ринку в Україні

Головним джерелом формування доходної частини державних і місцевих (муніципальних) бюджетів є податки.

Податки — обов'язкові нормовані платежі до державного і місцевих бюджетів, які вносять окремі особи, підприємства, організації, установи.

Податкова система - сукупність принципів оподаткування, окремих  видів податків, відповідних суб'єктів  та об'єктів оподаткування у їх взаємодії, підпорядкованих законам  розвитку та функціонування економічної  системи. Складові податкової системи - податкова структура (виражає комплекс взаємозв'язків між окремими типами (прямі, непрямі) та видами податків і  податкова політика (спрямовує розвиток податкової системи відповідно до соціально-економічної  мети суспільства й економічних  законів).

В Україні податкова система  передбачає такі основні види податків:

—  для підприємств: податок  на дохід (прибуток) і на додану вартість; обов'язкові платежі до Фонду соціального страхування, Чорнобильського фонду, Фонду стабілізації і зайнятості, а також на спорудження шляхів сполучення;

— для населення: прибутковий  податок.

Крім цих податків, існують  акцизи (непрямі податки), платежі  до державного і місцевих бюджетів, що регламентуються законодавчими актами різних рівнів.

 Система оподаткування - це продукт діяльності держави, її важливий атрибут. Кожна держава формує свою систему оподаткування з урахуванням досвіду інших країн, власних національних особливостей, стану економіки, розвитку ринкових відносин, необхідності вирішення конкретних економічних і соціальних завдань.

 Об'єкти оподаткування  - заробітна плата, прибуток (у  формі підприємницького доходу, торговельного прибутку і земельної  ренти), різні види майна (будинки,  земля, споруди, автомобілі, цінні  папери), спадщина й дарування.

 Основними принципами сучасної податкової системи є:

1) ефективність, що визначається регулюючою і стимулюючою функцією податків;

2) справедливість - передбачає  недоцільність і неможливість  перекладання податкового тягаря  на бідні верстви населення  і навіть частковий перерозподіл  через механізм оподаткування  частини національного доходу  на користь найбідніших верств (робітників і службовців);

 3) корисність - стягнені з працівників через податкову систему кошти мають повернутися до них у формі соціальних витрат;

4) оптимальне співвідношення  між економічною ефективністю  і справедливістю, що передбачає  недоцільність надмірного перерозподілу  національного доходу через податковий  механізм (оскільки це гальмувало  б інвестиції) або вилучення із  заробітної плати таких податків, які підривали б зацікавленість  безпосередніх працівників у  зростанні продуктивності праці;

5) витрати на управління  податкової системи мають бути  мінімальними, само управління повинно  ґрунтуватися на раціональних  законах, а механізм оподаткування  - бути зрозумілим для основної  маси платників;

6) стабільність та економічна  обґрунтованість податків;

7) посилення стимулюючої  та регулюючої функцій за розгортання  НТР, впровадження передових досягнень  науки і техніки у виробництво  [6, с.770].

Ринкова система належно  функціонує лише за постійного циркулювання в ній грошових потоків (готівкових і безготівкових). Безперервність такого циркулювання забезпечує кредитна система.

Кредит (лат. сгесіо — вірю) є формою руху грошового капіталу, наданого кредитором позичальнику на умовах відстрочення платежу та платності за користування ним.

Кредитна система — сукупність банків та інших кредитно-фінансових установ (інвестиційних і страхових компаній, фондів), які мобілізують вільні грошові ресурси і надають їх у позику.

Кредитні відносини передбачають, з одного боку, наявність тимчасово вільних грошових капіталів, власники яких готові надати їх як позику на певний термін за певну винагороду (відсоток), а з іншого — підприємців, які бажають тимчасово використати їх у своїй виробничій діяльності.

Основними формами кредиту  є комерційний і банківський.

Комерційний кредит — кредит одного підприємця іншому у вигляді відстрочення платежу за поставлені товари або надані послуги.

Інструментом такого кредиту  є комерційний вексель, до ціни якого  входить ціна товару (послуги) плюс відсоток.

Банківський кредит — кредит, наданий банком чи іншою кредитно-фінансовою установою підприємцям та іншим позичальникам у вигляді грошових сум.

Різновидом комерційного чи банківського кредиту є споживчий кредит. Його об'єктом, з одного боку, є товари тривалого користування (меблі, автомобілі, холодильники, телевізори і т. д*), а з іншого — банківські позики на споживчі цілі (наприклад, на будівництво або придбання житла). Виділяють також державний кредит — кредит, де суб'єктом (кредитором або позичальником) є держава, та іпотечний кредит — довготермінові позики під заставу нерухомості (землі, виробничих і житлових будівель).

Основу кредитної інфраструктури становить банківська система.

Банківська система - сукупність фінансових установ грошового ринку (що займаються банківською діяльністю) у їх взаємозв'язку і взаємодії, діяльність яких законодавчо визначена.

 Банк - це фінансовий  інститут, що акомулює грошові кошти та інші нагромадження (золоті запаси, цінні папери тощо), надає кредити, здійснює грошові розрахунки, випуск в обіг грошей та цінних паперів, операції з золотом та інші функції. Банківська діяльність - залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

 Розрізняють дворівневу  банківську систему (складається  з центрального банку і комерційних  банків), централізовану однорівневу і децентралізовану. У більшості розвинутих країн існує дворівнева система.

 Взаємодія і взаємозв`язок  різних видів банків і банківських  об`єднань, внаслідок чого формується  банківська система, здійснюється  у процесі виконання центральним  банком своїх основних функцій. 

Сфера діяльності банків —  операції з позичковим (грошовим) капіталом. Вони виконують такі види операцій: пасивні, активні, комісійні.

Торговельні підприємства, біржі, банки, кредитні та бюджетні установи надають ринковій системі організаційної завершеності, поєднують виробників і споживачів у єдиному господарському процесі.

Функціонування і дієздатність усіх елементів ринкової інфраструктури є важливою і необхідною умовою реальної ринкової трансформації економіки  України. Розвиток цієї інфраструктури вимагає відповідного законодавства, юридичних гарантій, дійового механізму й матеріально-фінансового забезпечення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3

ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ РИНКОВОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ В УКРАЇНІ ТА ПЕРСПЕКТИВИ  ЇХ РОЗВ’ЯЗАННЯ

 

З розгортанням соціально-економічної  кризи та зростанням безробіття в  Україні ринкова торгівля стала  головним середовищем економічної  активності працездатного населення, в яку перекочували тисячі й тисячі громадян, рятуючись від безробіття й злиднів. З початку 90-х років  товарні ринки в Україні перетворилися  на найбільш динамічну організаційну  складову внутрішнього споживчого ринку: національне приватне підприємництво почало свій розвиток саме в межах  ринків. Сьогодні ринки залишаються  чи не найголовнішим проявом соціально-економічного життя нашого суспільства. За неофіційними даними, на українських ринках задіяно в тій чи іншій мірі близько 6 млн. громадян, для яких ринкова торгівля стала не лише способом виживання, а й середовищем їхнього існування.

На початку 2004 року в Україні  налічувався 2891 ринок з продажу  споживчих товарів. За роки їх діяльності вже склалася певна усталена система  взаємовідносин у сфері ринкової торгівлі між ринками, як окремою  категорією суб’єктів господарювання, державою, органами місцевого самоврядування та суб’єктами підприємництва, які  безпосередньо здійснюють свою діяльність на ринках. Водночас, з огляду на сучасні  тенденції й виклики розвитку ринкових відносин в Україні, рівень розвитку інфраструктури багатьох ринків та умови здійснення на них підприємницької  діяльності залишаються вкрай недостатніми, що пов’язано з цілим комплексом проблем.

Що ж стосується державної  політики розвитку ринків, то найбільш активно формування її принципів  й підходів розпочалося з 2001 року, з виданням Президентом України  Указу від 23.05.2001 №334 “Про заходи щодо вдосконалення функціонування ринків з продажу продовольчих і непродовольчих товарів” та із затвердженням постановою Кабінету Міністрів України від 13.12.2001 №1662 Концепції вдосконалення функціонування ринків з продажу продовольчих і непродовольчих товарів.

Відповідно до цієї Концепції  ринок – це створений в установленому  порядку на відведеній земельній  ділянці суб’єкт підприємницької  діяльності або його відокремлений  підрозділ, функціональними обов’язками  якого є надання послуг та створення  продавцям і покупцям належних умов для купівлі-продажу товарів за цінами, що складаються залежно від  попиту і пропозиції.

Досліджуючи роль ринків у  процесі розвитку сучасної української  економіки, варто враховувати як економічні, так і соціальні фактори. При цьому, соціальний фактор має  розглядатися в контексті зменшення  рівня безробіття й забезпечення зайнятості населення за рахунок  суб’єктів підприємницької діяльності, які організовують власну підприємницьку діяльність на ринках та створюють  робочі місця, тобто беруть на роботу найманих працівників.

Зазначимо, що торгівельна  діяльність на ринках тривалий час  регламентувалася Правилами торгівлі на ринках, затвердженими наказом  Міністерства зовнішніх економічних  зв’язків і торгівлі України від 12.03.96 №157. З плином років, вже наприкінці 90-х ці Правила застаріли й  не відповідали реаліям торгівлі на ринках, тому виникла потреба  їх оновлення й удосконалення. В  той час значний внесок у створення  належних умов для здійснення підприємницької  діяльності на ринках було зроблено фахівцями  Держпідприємництва, який провів роботу з удосконалення Правил торгівлі на ринках. В результаті цього було уточнено параметри одного торгового місця на ринку та врегульовано порядок сплати ринкового збору. Зокрема, спільним наказом Мінекономіки, Міністерства внутрішніх справ, ДПА, Держкомстандартизації від 22.03.2002 р. №57/188/84/105 було затверджено нові Правила торгівлі на ринках.

Постала також необхідність якісно вирішити й організаційно-правові  питання, що стосуються здійснення підприємницької  діяльності на ринках суб’єктами господарювання, а також відносин між підприємцями, адміністраціями ринків, органами місцевого  самоврядування. Тому з цією метою  Держпідприємництва було ініційовано проведення обстеження роботи ринків з продажу продовольчих й непродовольчих товарів.

Для проведення такого обстеження Держпідприємництва в 2002 році було розроблено проект урядового розпорядження «Про вивчення стану справ на ринках з продажу продовольчих та непродовольчих товарів», яке було затверджене Кабінетом Міністрів України від 16.11.2002 № 652-р. Також було підготовлено Методичні рекомендації щодо проведення зазначеного обстеження, затверджені наказом Мінекономіки та Держпідприємництва України від 29.12.2002 № 388/135 “Про затвердження Методичних рекомендацій з проведення обстеження ринків з продажу продовольчих і непродовольчих товарів».

За результатами обстеження ринків Держпідприємництва України було опрацьовано та узагальнено інформацію від Ради Міністрів АРК Крим, 24 облдержадміністрацій та міст Києва й Севастополя, а також розроблено заходи щодо поліпшення стану справ на ринках.

В результаті вивчення й  узагальнення матеріалів обстеження було виявлено низку проблем, характерних  для сучасних ринків: від законодавчої неврегульованості їхньої діяльності – до зловживань посадових осіб. Наявністю цих проблема була зумовлена  велика чисельність скарг і звернень від працівників ринків, які скаржилися на такі негативні фактори:

- недосконалий механізм  справляння ринкового збору;- відсутність  системи укладання договорів  між підприємцями та адміністрацією  ринку;- невизначеність умов надання  в довгострокову оренду суб’єктам  підприємницької діяльності земельних  ділянок для розташування ринків;

- високий розмір орендної  плати;

- проблеми соціального  характеру (оформлення трудових  відносин, ведення трудових книжок) між суб’єктами підприємницької  діяльності та їх найманими  працівниками.

Під час проведення обстеження бралися до уваги як кількісні  показники, так і аналітичні матеріали  щодо функціонування ринків. Як показали результати обстежень, адміністрації  багатьох ринків не лише не підвищують якості своїх послуг, але й не дбають про створення належних умов для здійснення продажу товарів. Суб’єкти, які здійснюють свою діяльність на ринках, сплачують значну орендну плату, а також оплачують певні послуги, які надає адміністрація ринку. Однак, на сьогоднішній день існують непоодинокі факти, коли підприємці змушені за власні кошти облаштовувати свої робочі місця (купувати столи, торгові намети, контейнери тощо), а також утримувати їх в належних санітарних і технічних умовах. Часто власники ринків, які мають зручне територіальне розміщення, не прагнуть інвестувати кошти в їх облаштування та зміцнення матеріально-технічної бази, забезпечуючи мінімальний рівень зручностей для продавців і покупців. При чому, ця проблема залишається досі характерною для переважної більшості областей і населених пунктів України.